Розділ 20.

Денис.

Робочий день йде своєю чергою. Щільний графік ніяк не легшає. На зміну одній виконаній справі прилітають дві нові. То зривається кейтерінг для міжнародної наукової конференції, то через спалах грипу, дитячі змагання змінюють формат, що спричиняє зміну всього організаційного процесу, то банк блокує рахунки через перевірки документів.

Загалом справ безліч, але я раз у раз відволікаюся на думки про Владу. Ніяк не можу викинути з голови той вечірній дзвінок із дому Влади. Коротка розмова з батьком настільки вибила дівчину з колії, що її яскраві сині очі в мить потьмяніли та стали ніби неживі. З грайливої, сексуальної кицьки, вона миттю перетворилася на маленьку, вразливу дівчинку, в якої забрали спрагу життя.

Наступного ранку голос Владислави звучав трохи краще, але все одно в ньому були відсутні ноти колишнього запалу, грайливості та легкості.

Підіймаюсь з-за столу та розминаю плечі. Встаю навпроти вікна, дивлюсь на жваву вулицю. Ховаю руки в кишені та  розмірковую про все.

Усередині назріває дике бажання якось допомогти дівчині, але є одна проблема: Влада не просить в мене ніякої допомоги. А влазити в чужу сім'ю з непроханими порадами — справа невдячна.

— Денисе Юрійовичу, до вас відвідувач, — впевненим тоном повідомляє мені секретарка, яка увійшла до кабінету.

— Я ж казав, що зайнятий. Усі особисті зустрічі після трьох.

— Я знаю, Денисе Юрійовичу, — вже не так норовливо відповідає Олена, — Але тут Олег Юрійович — ваш брат.

Роблю оберт на сто вісімдесят градусів й жестом вказую помічниці, щоб скоріше впускала сюди мого родича.

Я пам'ятаю, що маю купу запланованої роботи. Але сім'я для мене, то святе. Ніколи не знаєш, що може статися в житті та які твої слова можуть стати останніми.

— Привіт! — стискаю руку братові та запрошую на диван. — Яким вітром тебе занесло до нас? Чай, або може кави?

— Дякую, але я — пас. Я тут не заради того, щоби напої розпивати.

—  Не зрозумів? — розстібаю піджак та сідаю на диван поруч із братом. — Тільки не кажи, що приїхав перевіряти мене. Оле-е-ег?

— Ти подивись як насупився? Розслабся, Денисе. Ні, я тут не для того, щоб тріпати тобі нерви. Ми всією родиною прилетіли до столиці на кілька днів. Яна хоче якомусь іменитому педіатру доньку показати. Останнім часом Соня часто хворіє, кашель не припиняється.

— А ваш сімейний лікар куди подівся?

—  Краще не питай. Цим процесом керує Яна. Мені простіше погодиться з нею та прилетіти сюди. Не дай боже я скажу щось проти, тоді на мене чекатиме мовчазне катування у вигляді невдоволеної дружини в хаті, яка на запитання «чи все гаразд?» відповідатиме, млосно зітхаючи, коронну фразу «все нормально!».

— А чого ти не з ними?

— Яна з дітьми зараз неподалік агентства, у дитячому розважальному центрі, а я приїхав за тобою. Запрошуємо тебе приєднатися до нас на обід в ресторані.

— Міг би просто зателефонувати.

—  Міг би, але Яна наполягла, бо особистий візит не дозволить тобі відвернутися від запрошення. «Тітови — страшенні трудоголіки. Вас поки силою з офісу не виштовхаєш, не зрушите з місця» — дослівна цитата моєї дружини.

— Здається, я щось подібне вже чув? Мабуть, років так п'ятнадцять чи двадцять тому.

— Так казала наша мати, коли батько вкотре затримувався на роботі.

— Дивно, що їм з Яною не одразу вдалося порозумітися.

Пів години братові доводиться нудьгувати на дивані у своєму вже колишньому кабінеті, поки я доробляю справи, що горять, та відповідаю на термінові листи.

Вже в коридорі агенції я носом до носа стикаюся з Владою. Вона не піднімаючи очей, шепоче «пробачте» та біжить далі.

— Зажди мене на вулиці, — кажу я братові та біжу за дівчиною. Наздоганяю її майже біля сходів. — Владо, постривай. Що трапилося?

Розвертаю Владу до себе обличчям та пальцями підіймаю її підборіддя на себе. Її очі сповнені сліз, повіки почервонілі та трохи опухлі.

Вчора ввечері та сьогодні вранці вона скидала мої дзвінки, написала, що не може говорити, передзвонить пізніше. Я гадав, що вона й сьогодні лишилася вдома.

— Нічого. Все нормально, — каже невпевнено дівчина та поспіхом витирає мокрий ніс серветкою, яку стискає в руці. — Доброго дня, Денисе… Юрійовичу.

—  Що трапилось? Тобі погано? Ти захворіла?

Я торкаюсь долонею її чола, але Влада негативно махає головою.

— Ні, я здорова. Все гаразд, — проте схлип, що виривається з її рота, каже, що все зовсім навпаки. — Просто… просто…, — голос синьоочки ламається остаточно. — Вибачте, Денисе Юрійовичу, я в кафетерій піду. На мене там на колеги чекають.

— Стояти! — Беру руку Влади у свої долоні та розтираю її замерзлі пальці. — Ні в який кафетерій ти не підеш. Я не відпускаю. В мене є краща пропозиція.

— Яка? — Синьоока красуня вмить припиняє лити сльози та з цікавістю дивиться на мене.