Розділ 19.

Влада.

Дивлюся на щасливі обличчя власного батька, Інги й Валі, та почуваю себе на кухні зайвою. Слова Валі б'ють по скроні. Звісно, ми ніколи не товаришували, не поводилися як справжні сестри, але все одно. Всі роки, що ми живемо під одним дахом я завжди називала дівчину своєю сестрою, хоч і зведеною.

— Вітаю! — я чесно намагаюся вимовити ці слова з захопленням, але в мене не виходить.

Голос сіпається. Не вдається зображати радість, коли серце розривається на шматки. Я ніби загнаний звір, якого батогом ганяють із клітки в клітку. Я як ніхто інший бажаю татові щастя, він заслуговує на це. Особливо після стільки років самотності, після стількох зим, пораючись самостійно зі мною.

Проте я не можу збагнути, чому Інга? Чому саме ця жінка стала для батька тим, хто дарує йому години, дні, місяці щастя після смерті мами? Адже вона така... Така... Не до пари татові. Інга зовсім не схожа на матір.

— З тобою все гаразд, доню? — обережно запитує тато, підіймаючи з підлоги кришку від каструлі, що втекла від мене.

— Все добре, — сховавши мокрі очі в підлогу, відповідаю я.

Знімаю з себе фартух та, пробубонівши щось невиразне, швидко збігаю до себе в кімнату. Зачиняю двері та притуляюсь потилицею до стіни.

Вони всі щасливі, вони всі радіють вагітності Інги, а я не можу. Я відчуваю глибоку гіркоту від того, що відбувається. Моя надія на те, що мачуха от-от зникне з нашого життя, тане наче мрячка.

Хоча саме такий результат варто було очікувати, після їхнього подання заяви до РАГСу. Батько та його майбутня  дружина ще досить молоді. Татові всього сорок два, а Інзі тридцять сім років. Зрозуміло, що у майбутньому в них могла народитися спільна дитина. Але потім, колись, можливо. А не зараз.

Головою я наче розумію, що майбутня дитина ні в чому не винна. Вона не обирає коли приходити в наш світ. Я це добре знаю.

Проблема в мені.

Я чомусь переконана, що якщо хоч на секунду відчую симпатію до усього, що коїться в хаті (дитина, весілля, нова жінка батька), то це буде зрадою стосовно рідної матері, зрадою пам'яті про неї. Я неодмінно почну забувати все, що нас пов'язувало, з кожним днем ​​все менше згадуватиму про неї.

До тремтіння в серці я боюся, що одного разу не зможу згадати її обличчя, колір волосся або розріз очей. Мене лякає думка, що я колись не зможу відтворити в пам'яті її веселий сміх, теплу усмішку та блискучі блакитні очі.

Беру з полиці наш сімейний фотоальбом. Починаю плакати, коли бачу маму на знімках. Ось вона жива, дивиться на мене, усміхається та махає рукою. Я пам'ятаю цю подорож. Батьки вперше відвезли мене на море. Мені тоді було дев'ять. Мамі на роботі дали путівку до санаторію.

Гортаю сторінки далі. А ось мій день народження. Мама несе в руках торт, який пекла усю минулу ніч. Тато намагався кілька разів запалити свічки, але сірники, як на зло, постійно переставали горіти.

Шморгаю носом, рукавом витираю мокрі щоки.

Мамо, я так сумую за тобою. Прийди до мене хоча б у сні.

На наступній сторінці бачу на фотографії обох батьків. Вони щасливі стоять на піщаному березі, обіймаються та кричать мені «хлі-і-б». І не важливо, що обрій завалений, що чверть фотографії займає відбиток мого пальця, я все одно вважаю цей кадр найкращім.

Лунає негучний стукіт у двері.

— Заходь, тату.

Батько мовчки проходить до кімнати та сідає поряд. Нахиляється та разом зі мною починає розглядати фотографії.

— О, — його вказівний палець лягає на мій дитячий портрет. У мене там надуті щоки, грізний примружений погляд та скривджені губи. — Я пам'ятаю, як того дня ти бігала по всьому зоопарку та кричала «Допоможіть!».

— Той папуга з гігантським дзьобом намагався напасти на мене, — перевертаю сторінку і бачу того самого птаха, який налякав мене.

— Пташка спала у клітці.

— То й що? — Я підводжу очі й дивлюсь на батька. — Дзьоб папуги від сновидінь менше не стає. Дотепер Ара наводять на мене жах.

Мої щоки все ще вологі від недавніх сліз, але це коротке повернення у минуле викликає на обличчі посмішку.

— Владо, ця дитина не займе твоє місце, ні в якому разі. Я любитиму всіх вас однаково. Доню, ти для мене завжди була, є й будеш моєю особливою донечкою, моїм первістком. Ми з Мариною дуже на тебе чекали двадцять років тому. У пологовому будинку тебе в першу чергу поклали до мене на груди, бо маму зашивали після кесаревого розтину. Ти наше сонечко, наша синьоочка. — Я посміхаюся, від згадки про це «ім’я». Денис найчастіше саме так кличе мене. — Вибач, що так приголомшили тебе. Я просив Інгу зачекати, але гормони біжать поперед неї. Я хотів зателефонувати, попередити вас з Валею, але мій телефон розрядився.

— Як гадаєш, мама не сердиться на нас, що ми живемо далі? Живемо без неї.

— Кошеня, йди до мене. — Тато розгортає обійми та я миттю пірнаю йому під пахву. — Звичайно, мама не злиться на нас. Я впевнений в цьому. Навпаки, вона завжди виступала за те, щоб ми були щасливі. Те, що зараз мама не з нами, не скасовує цієї мети. Ми повинні зробити, як вона мріяла. Ми повинні жити далі, бути гідними та щасливими людьми. Це наш прямий обов'язок не лише перед нею, а й перед собою, кошеня.