Розділ 18.

Влада.

Вся ніч проходить у якомусь напівсонному стані. Валя то провалюється в забуття, то прокидається з гучними схлипуваннями. В цей момент я звичайно намагаюся заспокоїти її, відволікаю дівчинку від сумних думок.

Ми навіть спробували подивитися популярну закордонну комедію про компанію друзів, але переважна більшість жартів була для нас не зовсім зрозуміла, від чого сміятися взагалі не виходило.

Коли вдавалося ненадовго зімкнути повіки, мою свідомість атакували кошмари з минулого. У них я знову проживала ті дні, коли на моїх очах згасала рідна мати.

Не описати словами що за вихор емоцій крутився у моїй голові тоді. Як і будь-який підліток, я насамперед звинувачувала у всьому саме життя. Воно несправедливе, нечесне, зі своїми привілейованими людьми та ізгоями на планеті. Чому одним дістається все, а іншим нічого? Чому в одних дітей є і люблячі батьки, і багатства, і популярність, а іншим дістаються лише випробування, затягнуті пояси та смертельні хвороби?

У нас не було нечуваних грошових сум, з якими можна було відправити маму на лікування за кордон. Папі ледве вдавалося оплачувати ті курси хімієтерапія, які надає вітчизняна онкологічна лікарня. А волонтерські організації, як пізніше я дізналася, за статистикою здебільшого віддають перевагу маленьким дітям або молодим людям з менш прогресивною стадією раку.

 — Апарат абонента вимкнено або знаходиться поза зоною дії мережі, — вчетверте в останню годину телефонний автовідповідач прокручує для мене цю фразу. Телефон батька був недоступний усю ніч, й від цього на душі стає ще тривожніше.

Загалом мені вдалося поспати якусь годину чи дві, не більше. Коли дзвенить будильник, я ледве можу розімкнути повіки. Тіло відчайдушно вимагає залишити його під ковдрою та продовжити відпочивати. Сил немає взагалі.

Ранковий дзвінок батькові не дає результату. Все ж таки доведеться пропустити робочий день. Денис казав не переживати з цього приводу, але я все одно маю попередити свою безпосередню начальницю про відгул.

Вставши з ліжка, я поправляю ковдру на Валі. Дівчинка все ще спить. Намагаюся одягнути на себе домашній костюм якомога тихіше.

З телефоном йду на кухню, заварюю собі міцну каву. Зробивши перший ковток підбадьорливого напою, я здійснюю важливий дзвінок.

— Доброго ранку, Галино Сергіївно, — мій голос звучить напівживим.

Насправді я не знаю, як сказати керівнику, що мені треба прогуляти роботу через те, що я сидітиму вдома з п'ятнадцятирічною сестрою.

— Доброго дня, Владо. Що з твоїм голосом? Ти захворіла?

— Ні, ні. Я здорова, — відкашлююсь та роблю ковток кави, щоб змочити горло, що пересохло. — Я хотіла відпроситися у вас на день. Відгул, власним коштом звісно ж. Мені сьогодні треба доглянути молодшу сестру, поки батько з майбутньою дружиною в лікарні. Вона вчора знепритомніла та ми й досі не знаємо через що це сталося.

Я тараторю без зупинки та, здається, розповідаю головному бухгалтеру чи не всю свою історію сімейних стосунків. Галина Сергіївна все ж погоджується з проханням, правда перед цим читає мінілекцію про відповідальність та нагадує, що моє кар'єрне сходження ледь почалося в агентстві. Бажає здоров'я Інзі та просить мене не нервувати. Головбух  впевнена, що все буде добре.

Наступним за планом стоїть дзвінок Денису. Вночі він надіслав мені зворушливе повідомлення зі словами підтримки, просив, щоб я не переживала та в разі чого зверталася до нього за допомогою. Будь-якою допомогою.

Все ж дзвонити Тітову я не наважуюсь. За звичкою відкриваю наше з ним листування та начиняю друкувати своє послання туди. Не встигаю закінчити й перше речення, як Денис сам дзвонить мені.

— Привіт. Ти як?

Чую як на задньому фоні гуде кавоварка. Він, мабуть, як і я, готується снідати.

— Чесно? Я в якійсь прострації. Встигла надумати собі бозна-що. А з огляду на те, що тато досі не передзвонив, у голову ще більше лізуть не дуже добрі думки.

— Як сестра?

— Валя заснула під ранок. Намагаюся не галасувати, щоб дівчинка виспалася. Для неї це, звісно, ​​сильний удар. Вона з мамою постійно разом була. Часом навіть здавалося, що вони особливий вид сіамських близнюків, у яких тіла окремо, але думки однакові.

Раптом на тому кінці телефонної розмови повисає така тиша, що я лякаюся. Я, напевно, надто багато бовтаю. Завантажила Дениса зайвою інформацією, ось він і відключився.

— Алло? Алло? — питаю я в порожнечу.

Падаю на стілець та дивлюся у вікно. Грію змерзлі долоні об теплу чашку. Роблю ще один ковток кави, щоб проштовхнути назад ком, що утворився в горлі.

Мобільний телефон на столі оживає. Денис передзвонює.

— Вибач, спустився до підземного паркінгу, а тут зв'язок не ловить.

Я сміюся сама з себе. Яка ж я недовірлива. Стільки всього встигла вигадати у голові.

— Все нормально. Дякую, що передзвонив.

Ми ще хвилин п'ятнадцять балакаємо з босом про всяке. Він намагається мене веселити, питає, що про мої улюблені фільми, книги. На душі стає трохи легше. Я навіть посміхатися почала.