Розділ 15.

Влада

DenTitov: «Я заїду за тобою о восьмій. Напиши адресу». Вкотре перечитую його повідомлення. Не можу повірити, що Денис Юрійович знову кудись мене запросив.

Нервово покусую губи та розмірковую над тим, як я за ним скучила. За цілий день нам так і вдалося побачитись. А наприкінці робочого дня мені доводиться затриматись у кабінеті. Доробляю роботу та чекаю, доки основна маса співробітників вийде з агентства. Іти з величезним букетом квітів та вдруге ловити на собі заздрісні погляди не хотілося.

В автобусі з таким об'ємним презентом теж не проштовхнутися, особливо у вечірній час пік. Доводиться знову витратитися на таксі. Але я не шкодую. Лишати таку красу одну в темному кабінеті на ніч не можна.

Щойно я переступаю поріг батьківської квартири, переді мною з’являється мачуха з сестрою.

— Принесла нечиста, — бубоню я собі під ніс, розшнуровуючи черевики.

— Доброго вечора, Владислава, — першою вітається Інга.

— Привіт усім! — підводжу голову та зображую радість на обличчі.

— Що це? — Мачуха пальцем вказує на циліндричну коробку з квітами. — Тільки не кажи, що хтось покинув цю «красу» на лавці й тобі їх стало шкода?

Чекаю що зараз і сестра чогось ляпне, слідом за своєю мамою. Проте Валя цього разу мене дивує. Дівчина просто стоїть мовчки, не відриваючи очей від моїх гортензій.

— Тягти сміття додому з вулиці — це ненормально, Владо, — продовжує голосити Інга.

— Нічого я нізвідки не підбирала. Досить казати нісенітниці. Цей букет мені подарували.

Я вішаю пальто в шафу та з гордо піднятим підборіддям проходжу повз родички, несу блакитну коробку до себе в кімнату.

Нерозлучний домашній дует, звичайно, слідує за мною та продовжує засипати питаннями:

— Хто подарував? Навіщо? А чому саме тобі?

Чіпляю п'ятою двері до своєї кімнати та з гуркотом закриваю їх перед носом зацікавлених Варвар.

— Я переодягаюся, — кричу слідом, щоб ці двоє навіть не думали тарабанити.

Ставлю ніжно-блакитний букет на тумбу біля ліжка. Тепер засинатиму й прокидатимуся, дивлячись на ці блакитні гортензії.

Швидко приймаю душ та переодягаюся. Оскільки невідомо куди Тітов поведе мене цього разу, вибір припадає на темно-синю сукню з високим горлом, довжиною до колін. У ньому я й можу вільно рухатися, сидіти, не боячись за те, що мої сідниці стануть видні всім довкола.

З волоссям майже нічого не роблю, лише проходжуся випрямлячем по неслухняних рідких завитках. Макіяж повторюю такий самий, що й на роботу. Хіба що вії підфарбовую тушшю у два шари.

Від хвилювання трохи потіють долоні.

Раптом босові не сподобається моє вбрання? Раптом усе це занадто просте для нього? А якщо… Мозок підкидає ще більше безглуздих причин, через які наша зустріч може не відбутися.

Трясу головою, щоб відмахнути всі разом.

Припини, Владо! Якби для чоловіка була важлива обгортка, то він обов'язково уточнив як треба вдягтися на вечір. Не варто накручувати себе. Все буде чудово.

У двері тихенько стукає тато. Він єдиний у нашій квартирі, хто робить так.

— Владо, можна?

З радістю відчиняю батькові двері. Обіймаю та клюю носом у його щоку, вкриту щетиною.

— Це що таке, татусю? — вказую батькові на колючі волоски на його обличчі. — Ти щось запустив себе. Куди дивиться Інга?

— Все добре. Просто не встигаю через свій жіночий гарем потрапити у ванну та поголитися. Вас троє та вам завжди потрібніше, ніж одному мені. — Сідаємо з татом на моє ліжко. — Ти як, дочко? Я тепер тебе вдома майже не бачу. Постійно кудись поспішаєш, кудись біжиш. Або навпаки пізно повертаєшся. Це так тебе на новій роботі завантажують?

— Ні, ти що, тату! Нова робота чудова. — Я захоплено розповідаю, що тепер роблю. — Звіти, звичайно, часом складні, як на мене, але це явище гадаю тимчасово. Через місяць-другий втягнуся, звикну до специфіки та все стане як по маслу. В мене гарний, дружній колектив. Галина Сергіївна дуже строга, але справедлива начальниця. Ніколи не відмовляє у допомозі. Зарплату обіцяють пристойну наприкінці місяця.

— Точно? Ти кажи батькові, якщо що. Не терпи та звільняйся, якщо стане занадто тяжко. Знаєш, що у нашому автосалоні завжди можна влаштуватися менеджером із продажу.

— Ой, ні, тату. Я тебе дуже сильно кохаю, але все ж таки нам краще працювати в різних місцях.

— Гаразд. Роби як знаєш. — Тато підводиться з місця та затримує погляд на гортензії. Я трохи ніяковію.

— Дівчата з роботи подарували?

— Ні. Шанувальник.

— Навіть так? Швидко ти, Владко. Хлопець хоч нормальний? Може мені з ним познайомитися?

— Звичайно, нормальний, тату? Ти ж знаєш, що з поганими компаніями я не знаюся. Мені це не цікаво.

— Дивись мені.

Тато погрожує пальцем, при цьому широко посміхаючись. Мій телефон сигналізує про нове повідомлення.