Розділ 14.

Влада.

Коли охоронець увійшов до нашого кабінету, тримаючи в руках величезну коробку з небесно-блакитними квітами, я ледь від заздрощів не луснула. Гадала, що це чоловік Галини Сергіївни такій винахідливий. Певно вирішив влаштувати для коханої дружини ще один приємний день, продовживши святковий настрій.

— Букет для Владислави, — несподівано для нас усіх вимовляє чоловік у формі.

Моя щелепа приземляється кудись під стіл.

— Як мені? Тобто мені? Чому мені? Ви впевнені?

Від питань, що посипалися, дядько вже й сам не радий, що йому довелося принести сюди цей квітковий букет.

— Розбирайтеся самі кому цей презент, а мені треба повертатися на прохідну.

Охоронець із гуркотом ставить циліндричну коробку з квітами на мій робочий стіл. Дістає з нагрудної кишені запечатаний золотий конверт, пхає його мені в руки. З почуттям виконаного обов'язку чоловік швидко зникає з кабінету.

Під пильні погляди колег я намагаюся тремтячими руками розкрити цей злощасний конверт. Він не піддається. Хочу зробити все акуратно, не пошкодивши гарний папір. Раптом цей неймовірний подарунок все ж призначається іншій дівчині.

«Мені подобається дивитися на твою посмішку, синьоочко! Посміхайся частіше.

Той самий сумлінний цап»

Мої щоки вмить рожевіють. На очах навертаються сльози. Сором'язлива посмішка розквітає на губах. Я ще ніколи не отримувала настільки гарних квітів. Тепер я абсолютно впевнена, що блакитні гортензії надіслали саме мені. Згадую нашу першу зустріч із Денисом.

Хто б міг подумати, що той понеділок, який не задався з самого ранку, стане провісником таких приємних подій у житті.

Я поринаю носом у ніжні пелюстки та втягую носом ледь вловний запах зелених трав з домішкою меду. Легкий ненав'язливий аромат весни.

— Який чарівний букет, — констатує Галина Сергіївна, проходячи повз мене, — чоловік не помилився. Гортензії дуже підходять до твого кольору очей, Владо.

— Дякую, — зніяковівши, хрипко відповідаю я.

Головбух виходить із кабінету. Повертаю голову у бік Алли. Та дівчина демонстративно відвертається від мене, починає голосно стукати клавіатурою, зображуючи бурхливу роботу. Звичайно ж, вона здогадується хто відправник цього шикарного букета.

Після нашої сварки, я кожного разу намагаюся заговорити з Аллою перша. Хочеться звести нанівець конфлікт, що утворився між нами, та перевести відносини в нормальне річище. Але виявляється, білявка — ще той впертий віслюк. Що ж. Нехай собі й далі дметься, а я насолоджуватимуся своїм букетом.

Роблю швидке селфі з квітами, поки ніхто не звертає на мене уваги. Обов'язково заберу квіти до себе додому та поставлю у кімнаті. Нехай Інга з Валею луснуть від заздрості.

Як тільки годинник б'є дванадцять, зриваюся з місця й несуся в кафетерій. Не терпиться побачити Дениса та висловити йому подяку за такий сюрприз.

Займаю цей наш столик та чекаю. П'ять хвилин. Десять. Двадцять.

Боса все нема й нема.

Наодинці швидко поїдаю свій рис з овочами та повертаюся до кабінету. Вже там, за робочим столом, мене осяює думка, що неввічливо з мого боку прийняти подарунок та не відправити чоловіку навіть  печатне «дякую».

Дістаю мобільний телефон з кишені джинсів та відкриваю наше з Денисом листування. У новому повідомленні коротко висловлюю подяку за букет. Слідом відправляю ще й своє селфі. Навіщо? А бог знає. Ще й обрала найневдаліший кадр.

Але видаляти пізно, Бос все переглянув.

Між нами зав'язується неквапливе спілкування, кожен шле повідомлення у відповідь коли є вільна хвилина посеред роботи.

Питання Дениса Юрійовича про таємницю змушує мене ненадовго замислитися. Так, я принципово не розповідаю нікому, хто ж подарував мені такий букет. А це, між іншим, перше питання від будь-кого, хто заходить до бухгалтерії сьогодні.

Можливо, у свідомості сидить горезвісне «щастя любить тишу». А може, мені просто страшно за непередбачувану реакцію оточення. Адже наш із босом банальний обід у кафетерії викликав такий ажіотаж серед колективу. Бо що вони утворять через розкішний букет із запискою навіть і уявити лячно.

Пишу Тітову, що чекала на нього в обід. Хочеться, щоб він знав про це й, можливо, наступного разу чоловік зможе вирватися від чергових справ та посидить зі мною хоч п'ять хвилин.

Але та відповідь, яку надсилає Денис, змушує мої вуха горіти вогнем. Щелепа котиться по підлозі, а язик заливається слиною. Тримайте мене семеро, я зараз впаду.

Коли я писала слова подяки Денису Юрійовичу, то навіть припустити не могла такого результату.

Хапаю перший зошит, що попався, та обмахую себе.

Я готова хоч щодня писати йому все що завгодно, якщо у відповідь сумлінний цап надсилатиме мені такі фотографії.

Біла футболка, що наскрізь промокла від поту, обліплює спортивне тіло чоловіка. Мимоволі облизую губи, не знаю куди насамперед «хапатися» поглядом.