Розділ 13.

Денис.

«Двадцять чотири, двадцять… п’я-я-я-а-ать» — рахую в голові жими від грудей, лежачи на лаві. Ліва рука зрадливо слабшає, насилу утримую штангу над корпусом. Розумію, що до важелів я самостійно її не дотягну.

— Гей, друже! — голосно кричу я своєму напарнику та страховику Дімці Шухіну.

Ми з Дмитром познайомились влітку на місцевому зльоті мотоциклістів. Періодично перетинаємось тут у тренажерному залі. Минулого місяця не змовляючись, вибрали один і той самий спортклуб для занять.

Все складніше й складніше утримувати велику вагу над власними грудьми.

— Дімоне, я тебе приб'ю, якщо виживу, — тяжко хриплю я в повітря.

Мабуть, знову теревенить з якоюсь тюнінгованою дівчиною в бойовому макіяжі, яка ледве крутить педалі на велотренажері. Іноді мені здається, що Дмитро ходить до зали лише, щоб знайти собі пару на вечір. Не було ще жодного дня, щоб він не зупинився біля спокусливих жіночих сідниць у спортивних штанах. Як він тільки встигає їх усіх запам'ятовувати?

— Трясця! Вибач, друже. — Шухін, що нарешті підбігає та допомагає мені підняти важку штангу до важеля. — Мене відволікли одним спортивним питанням.

— Так, звичайно. — Витираю рушником піт з чола та тягнуся за водою. — Бо усім потрібний саме ти, а не тренер.

— Звичайно, — друг плескає себе по грудях, — Дімка потрібен усім.

Мимо нас крокує струнка брюнетка з почервонілим обличчям у мокрій майці. Окидає наш дует зневажливим поглядом та, почувши слова Шухіна, закочує очі до стелі. Невдоволено хмикає та проходить повз.

Я починаю голосно сміятися. Друг штовхає мене в плече.

— Ну добре. Я майже всім потрібний.

Мій телефон дзвенить у кишені. Прийняте нове повідомлення.

VladaCherepovets: «Дякую за квіти. Вони дуже гарні. Мені ще ніколи таких букетів не дарували».

Слідом за подякою дівчина надсилає ще й свою фотографію з тими квітами, які я вранці замовив через телефон у квітковому магазині.

На знімку Влада намагається обхопити руками величезну коробку із небесно-блакитними гортензіями, посміхається, дивлячись прямо в камеру. Кадр без вигідного ракурсу та правильної пози, трохи розмитий, явно зроблений крадькома та нашвидкуруч, але на ньому дуже чітко видно її насичено сині очі, що сяють радістю та захопленням.

DenTitov: «Вранці ти йшла коридором надто засмучена. Я вирішив трохи підняти тобі настрій. Бачу, що мені це вдалося».

Шлю дівчині смайл, що підморгує, та ховаю телефон у шорти.

— І хто вона? — питає друг, дивлячись на мене з цікавістю.

— Не розумію я про кого йде мова, Дімоне.

— Так я тобі  й повірив. Ти скоро луснеш від такої широкої посмішки. За кожним звуковим сигналом в телефон заглядаєш. Тут й до ворожки ходити не треба, зрозуміло, що у цій справі замішана якась жінка. Я її знаю?

— Я маю сумніви з цього приводу.

Переходжу до наступного тренажера. Виставляю необхідну вагу та притискаюся корпусом до похилої лавки. Розводжу руки, хапаюся за гриф, ступні ставлю на підставку та починаю виконувати присідання. У гакк-машині не потрібно додатково напружувати та стабілізувати корпус, вправа робиться з упором на п'яти, через що менше страждають мої, й без того травмовані, колінні суглоби.

Останнім часом дедалі частіше почали подавати «голос» старі травми після аварії. Треба буде сходити в лікарню, перевірити кісточки, що зрослися.

Телефон знову сигналізує про надходження нового повідомлення. Закінчую черговий підхід та роблю невелику перерву на мобільний телефон. Звісно це прилетіла ще одна звістка від синьоокої красуні.

VladaCherepovets: «Це було дуже несподівано. Ще раз дякую. Підкинув колективу ще один привід для пліток».

— Гей, Ромео. Припиняй так посміхатися. Я починаю ревнувати.

Показую Дімку жестом «відвали» та знову пишу Владі.

DenTitov: «Чому ще один?»

VladaCherepovets: «Бо тепер всі гадають хто той таємничий дарувальник цього величезного букета, який займає половину столу новенької співробітниці))».

Влада перша на моїй пам'яті дівчина, яка не біжить попереду потяга та не розповідає усім підряд, що букет їй надіслав головний бос компанії.

DenTitov: «Зберігаєш таємницю?»

Владислава не відповідає на моє запитання. Я ховаю телефон та приступаю до останніх двох підходів на ноги. Друг тим часом виконує скручування на лаві.

— Денисе, увечері на тебе чекати на мотозборах? — Зігнувшись на видиху, Дімка зависає на пару секунд у повітрі. Повільно розгинається на вдиху та чекає на мою відповідь.

— Ні, я вже сховав байк до весни в гараж. Але, може, на машині під’їду. Все залежить від роботи.

— Якось раненько ти. Наші ще продовжують їздити на байках містом.

— І дарма. Погода — погань останні дні.