Розділ 12.

Влада.

***

Не можу заснути півночі. Після того як Денис «піймав» мене на перегляді його профілю в соцмережі, я раз у раз прокручувала в голові його реакцію. Він повеселився? Він зрадів? Або навпаки я спантеличила та засмутила чоловіка?

Через різницю в досвіді та віці, я навіть і припустити не можу як він поведеться в ту чи іншу секунду.

Покрутившись у ліжку до четвертої ранку, я не витримую та беру недочитану книгу в руки. Підмостивши під спину м’яку подушку, я починаю поглинати сторінку за сторінкою, переживаючи за тяжку долю нещасних героїв роману. Повторюю собі кожні хвилин десять, що ще два аркуші до кінця розділу прочитаю та, хоч би на годинку, але ляжу поспати.

Ага, звісно, ​​лягла. Де б там. Якраз у той момент, коли я перегорнула останній розділ, продзвенів будильник, сповіщаючи про те, що настав час збиратися на роботу. Він так голосно заверещав, що я від переляку навіть упустила книгу на ліжко.

— І як тільки я примудряюся спати й далі, не реагуючи ніяк на це виття? — питаю подумки сама у себе, встаючи з ліжка. Тру кулаками сонні очі та тихенько йду до ванної кімнати. Не кваплячись чищу зуби, позіхаю та поглядаю на своє відображення в дзеркалі.

Пальцями тягну шкіру повік до скронь, жмурю очі та морщу чоло. Після безсонної ночі вигляд у мене, прямо кажучи, не дуже. Ще й зморшка якась дивна на лобі з'явилась. Жах! Старість підкрадається непомітно.

Дістаю свій крем для обличчя, яким забувала користуватися останній тиждень, та активно втираю його в шкіру. Ретельно розчісую волосся та заплітаю його у французьку косу. Виходить не зовсім рівно, але що вдієш. Не просити ж Інгу чи Валю про допомогу.

Повертаюся в кімнату та відчиняю навстіж дверцята дубової шафи. Як же складно вибрати собі одяг, коли до виходу ще безліч вільного часу.

Джинси — це якось просто, біла блуза та спідниця — надто урочисто, улюблена сукня — надто легка.

Перекладаю з місця на місце свої светри, гольфи, кофти. Все не те, все не підходить. Я хочу мати гарний вигляд, а не як завжди.

Через пів години безпросвітних пошуків я здаюся та обираю ту першу сукню, яку забракувала спочатку. Вона трикотажна, довжиною до середини стегна, небесно-блакитного кольору. До неї в пару беру коричневий ремінь на талію. Того ж кольору будуть у мене шкіряні чобітки на ногах.

Волосся переплітаю в недбалий пучок та підв'язую всю цю красу шовковою хусткою. На макіяж залишається мало часу, тому швидко проходжуся тушшю по віях, пензликом з рум'янами по щоках та мащу гелем-фіксатором по бровах. Губи покриваю гігієнічною помадою з ароматом вишні.

Снідаю смаженою картоплею з грибами, як і обіцяла батькові вчора. Щоправда, обмежуюсь лише однією порцією та розбавляю все це розмаїття олії та спецій свіжими овочами. Чай випиваю одним махом та бігом несуся одягати пальто.

Автобус ось-ось приїде, а я, як завжди, замріялася.

На щастя, я без подій встигаю дістатися до зупинки та спокійно займаю сидяче місце біля вікна у транспорті. Дістаю мобільний телефон із кишені та відкриваю свою сторінку в соціальній мережі.

Висить одне непрочитане повідомлення в особистих чатах, відправлене годину тому.

DenTitov: «Доброго ранку, синьоока красуня!»

Променева усмішка відразу ж розтягується до самих вух на моєму обличчі. Від хвилювання я навіть дихати перестаю.

Він мені написав. Денис мені написав. Сам. Першим.

Значить усе гаразд? Значить, він нормально відреагував на мою цікавість?

Руки тремтять, думки плутаються. Озираюся на всі боки, перевіряю, щоб ніхто не заглядав у екран.

Пальці швидесенько друкують відповідь. «І тобі доброго ранку!». Наприкінці речення додаю смайл з поцілунком.

Перечитую текст та стираю все. Ні, не треба так писати босу.

Спроба номер два: «Доброго ранку, Денисе! Як ся маєш?". Знову видаляю повідомлення. Все-таки він мій начальник, а не друг зі школи.

«Доброго ранку, Денисе Юрійовичу!». Ой, ні, ні, ні. Це вийшло занадто офіційно. Тим більше, що ми вчора домовилися поза роботою спілкуватися виключно на «ти».

О, придумала.

VladaCherepovets: «Доброго ранку, бос). Гарного тобі дня!». Тисну «відправити» та ховаю телефон у сумку. Денис поза мережею, отже тримали мобільний у руках, чекаючи на миттєву відповідь, не має сенсу.

Настрій шикарний. Здається, навіть сонце на вулиці світить трохи яскравіше, а в задушливому автобусі мерехтить дзвінкий спів птахів. Сиджу та посміхаюся всім навколо.

Незабаром у стінах агентства я побачу Дениса. Цікаво, а він сьогодні знову буде в діловому костюмі, який йому дуже пасує, чи віддасть перевагу чомусь більш повсякденному? Все ж їздити в випрасуваних штанах на мотоциклі не  дуже зручно.

Виходжу з автобуса та швидко йду вулицею у бік будівлі, де розташоване агентство Тітова. Наспівую собі під ніс якусь смішну пісеньку й не звертаю уваги ні на що довкола.

— Влада! Влада!