Розділ 10.

Влада.

Не розумію, яким чином босу вдається вмовити мене. Замість задушливого, звичного автобуса я все ж таки йду на зустріч із двоколісним монстром Тітова.

Якби я не трималася за лікоть чоловіка, то напевно б звалилася на асфальт. Ноги практично не гнуться, тіло охоплено панічним ознобом, долоні холонуть. Вся кров біжить назад до серця, яке працює в потрійному режимі через тахікардію.

Як я залізу на той мотоцикл? Як триматимуся? Мені доведеться обхопити боса за талію чи може там є якась ручка? А мене не знесе від зустрічного потоку повітря? Ніколи не могла зрозуміти, чому люди так захоплено відгукуються про мотоцикли. Як на мене, це один із найнебезпечніших видів транспорту. Вони мчать з божевільною швидкістю проїжджою частиною, дуже галасливі, і в них немає ані ременів, ані подушок безпеки.

Всі ці думки породжують у грудях гостру нестачу кисню. Намагаюся втягнути носом якнайбільше повітря. Роблю все неправильно: надто часті вдихи, швидкі видихи. Від того навколишній світ починає танцювати в очах.

— Змерзла? — Запитує Денис, накриваючи мою холодну долоню своїми гарячими пальцями. — Ми вже майже прийшли. Скоро зігрієшся.

— Як на байку можна зігрітися? — ледве чутно шепочу я, дивлячись на наші руки.

Бос бере обидві мої долоні та  підносить їх до губ. Огортає своїм гарячим подихом мої замерзлі пальці. Обережно розтирає шкіру на руках, примушуючи кров бігти назад по судинах до всіх частин тіла.

Дивним чином моє лякливе тремтіння трансформується в легке хвилювання. Впевненість та спокій чоловіка, здається, передається через дотик.

На мотоцикл я все одно не сяду, але постояти спокійно біля нього цілком можу.

— Денисе, ви… ти впевнений, що на ньому можна зігрітися? — Я з подивом дивлюся на залізного коня, біля якого ми зупинилися, коли прийшли назад до будівлі агентства.

Бос розмикає наші пальці та йде вперед. Дивлюся на його широку спину в коричневому пальті та знову відчуваю поколювання вуличного холоду.

Чоловік оминає хромований мотоцикл, що стоїть на підніжці, та зупиняється біля припаркованого неподалік чорного седана. Смикає за ручку дверей та без перешкод відкриває доступ до освітленого салону машини.

— Я впевнений, що в прогрітому седані ми точно не замерзнемо. Їдемо, Владо? — Тітов кивком голови запрошує мене приєднатися до нього. — Або все ж таки хочеш покататися з вітерцем? Відразу попереджаю, без шолома та спец костюма на нього ти не сядеш. Я не пущу.

З полегшенням видихаю, розуміючи, що залізний, двоколісний монстр лишається стояти в гордій самоті серед напівпорожньої стоянки. Залишки паніка миттєво залишають моє тіло. Я навіть ігнорую той факт, що Денис Юрійович знав про автомобіль заздалегідь, але вирішив за краще промовчати про це, бавлячись моєю реакцією.

З радістю падаю сідницями на задній ряд седана, не дбаючи про власну грацію. Я настільки здригнулася на вулиці, що зовсім не думаю про те, як поводжуся. Краєм ока помічаю сидячого за кермом, одягненого за формою, сивого чоловіка та тихо вітаюся. Водій у відповідь легенько киває, не повертаючи голови.

Бос сідає в машину слідом за мною. Мимоволі торкаємося одне одного колінами. Я відразу ж зводжу ноги разом.

Це дуже швидко.

Намагаюся неспішно відсісти від Дениса Юрійовича. Хоча б на кілька сантиметрів. Нам потрібна дистанція. Терміново. Нутром відчуваю потребу в ній.

Кожен жест боса спрямований у мій бік. Кожен погляд Дениса цього вечора спрямований на мене. Колись навіть перевести дух, немає часу остудити пекучі щоки.

— Втікаєш?

— А? Що? Звісно, ні. Просто надаю більше вільного простору. — Від незручності та збентеження переходжу знову на «ви» з Тітовим. — Неввічливо притискати Вас до дверей, коли коло мене стільки місця.

Машина рушає та салон занурюється в напівтемряву. Тільки світло ліхтарів, що горять на вулиці, періодично висвітлює крізь вікна наші з Денисом Юрійовичем обличчя.

Ми сидимо поруч, дивимося крадькома один на одного, чуємо дихання один одного. Навіть через шари одягу та навколишні сутінки я відчуваю як бос блукає поглядом по моєму тілу. Стає гаряче.

Між нами більше немає тієї легкої та невимушеної атмосфери, яка панувала за столиком у ресторані. Тепер все по-іншому. Зараз все інтимніше, кожен рух розбурхує фантазію.

Я не знаю, про що з босом розмовляти. Не розумію куди подіти своє безглузде збентеження.

Він казав, що ми — на рівних. Але це не так. В мені стільки страхів, стільки питань, стільки сумнівів. Поруч із розслабленим Денисом я боюся. Мені водночас і тривожно, і спокійно біля нього. Хочу впізнавати його краще, ба водночас боюся його розчарування через мою недосвідченість.

— Дякую за вечір. Було дуже смачно, — я смикаю ручку дверей.

— Стривай, — просить бос та першим виходить із машини.

Через пару секунд з мого боку відчиняються двері, та Денис простягає мені свою велику долоню. Обережно вкладаю свої маленькі пальчики у гарячу руку чоловіка та виходжу з теплої машини.