Розділ 9.

Влада.

Бос#1: Дуже шкода, що ти втратила десерт. Пропоную виправити це непорозуміння. Сьогодні ж. Чекаю на вулиці.

Серце вискакує з грудей, падає вниз на землю та як стрибунець відразу відскакує вгору. Денис Юрійович чекає на мене внизу. Бос запрошує мене на побачення. Чи то не побачення?

— Владо, ти йдеш? — гукає мене Алла, виходячи в коридор.

— Так-так, зараз. Одну хвилину.

Вдягаю пальто та дивлюся на себе в дзеркало. Трохи правлю комір, пригладжую пальцями розпущене волосся, оновлю помаду на губах. Ловлю у відображенні дивний погляд своєї колеги, яка все ще чекає на мене біля дверей.

Напевно, варто сказати Аллі, щоб не чекала на мене? Але після її сьогоднішньої дивної реакції взагалі ні про що не хочеться казати дівчині.

Галина Сергіївна втекла раніше за всіх, у неї якісь плани з чоловіком на честь річниці весілля.

— Ти ж десь у районі Східних кварталів живеш? — Запитує блондинка, виходячи разом зі мною за стіни агентства. Я мовчки киваю у відповідь. — Чудово. Тоді на одному транспорті поїдемо. Я записалася до нового майстра на нарощування вій, а вона, виявляється, працює десь у тому районі. Покажеш мені, будь ласка, де виходити?

— Я б з радістю, але… — не встигаю домовити речення, бо перед нами різко з'являється усміхнений Тітов.

— Доброго вечора, пані. Не заважатиму? — Запитує він дивлячись прямо на мене. Я так і не відповіла нічого йому в листуванні.

— Ой, — Алла здивовано розплющує очі. — Доброго вечора, Денисе Юрійовичу.

— Ну що, Владислава, ти готова? Прошу? — бос галантно простягає мені свою велику долоню та пропонує взяти його під лікоть.

Не знаю в кого з нас більш здивоване обличчя: в Алли, яка вдруге за день спостерігає за підвищеним інтересом боса убік новенької; або в мене — через все, що відбувається.

Мені завтра буде гаплик. білявка мене з'їсть замість печива на обідній перерві та спокійно зап'є фруктовим чаєм.

Певно, моє мовчання Денис Юрійович розцінює як згоду, тому самостійно бере мою руку та заводить до себе за лікоть.

Дотик гарячої чоловічої долоні подібний до електрошоку. Миттєво змушує змістити фокус уваги з завтрашнього напруженого дня до теперішнього вечора.

— Не проти прогулятися? Тут неподалік є затишний ресторан із дуже смачними десертами.

— Не проти. Розім'яти кісточки після восьмигодинного сидіння перед комп'ютером буде мені не зайвим. Та й нагуляємо трохи апетит.

З губ Дениса Юрійовича зривається легкий смішок.

Ще раз подумки повторюю свої ж слова та не знаходжу в них нічого смішного.

— Я щось не так сказала?

— Все так. Просто знову й знову дивуюся твоїй природності та простоті.

Його слова можна зрозуміти по різному. Не можу розібрати за інтонацією боса задоволений він мною чи ні.

Чоловік, ніби читає мої думки, бо поспішно додає лише три слова:

— Мені все подобається, Владо.

Я тану як лід у келиху під прямим поглядом горіхових очей боса.

Неспішно йдемо вулицею. Нас удвох бачать люди. Я тримаю Тітова за руку. З боку ми абсолютно точно виглядаємо як справжнісінька пара.

Маленький ресторанчик виявляється розташований за п'ятсот метрів від нашого агентства.

Привітна офіціантка одразу ж проводжає нас за наш столик, забирає верхній одяг.

Атмосфера в цьому закладі дуже доречно підходить до відпочинку після робочого дня. Навколо переважають ніжні, пастельні відтінки, вінтажна фурнітура, грубо потиньковані стіни та живі квіти у невеликих кашпо. Ледь помітна, тиха мелодія саксофона ненав'язливо змушує відвідувачів розслабитися та з насолодою ласувати місцевими стравами.

— І як тобі? — Запитує бос, після того, як я пробую обраний ним десерт. — Подобається?

— Це неймовірно. Повний відпад, Денис Юрійович. Дуже смачно. Як ви вгадали, що я люблю ананасові десерти?

Тітов відкашлюється в руку та з посмішкою вимовляє:

— Ризикнув.

Знову ці двозначні натяки від чоловіка навпроти мене, які я не розумію. Зніяковівши я відводжу очі убік. Дивлюся куди припаде — на чашки, на ложки та блюдця, на незайманий шматок пирога Тітова. Поглядом проходжуся по наших долонях, які зараз так далеко один від одного.

— А чому ви так і не доторкнулися до чизкейка? Я почуваюся ненажерою поряд з вами, Денисе Юрійовичу.

Бос розстібає верхній ґудзик сорочки. Я мимоволі стежу за його пальцями, ковзаю очима по напружених м'язах.

Язиком облизую верхню губу, що забруднилася в кремі. Кадик Дениса Юрійовича смикається, чоловік шумно видихає.

— Може, перейдемо на ти, Владо?

Насилу ковтаю десерт, що застряг у роті. Посмішка з обличчя чоловіка зникла. Він має намір серйозно обговорити цю тему.