Розділ 8.

Влада.

«І як часто ти кажеш незнайомим дівчатам про свої почуття?» — те питання, яке я так і не наважилася поставити Денису Юрійовичу за обідом.

Чому? Та хто ж його знає. Може посоромилася. А може злякалася, що почую відповідь до якої на той момент не була готова.

Філософія життя Тітова — це те, до чого б мені хотілося прийти в майбутньому, через декілька років. Не соромитися висловлювати своїх почуттів, не озиратися на думку оточуючих та боротися за те, що близько до серця.

Але все  це у перспективі. Поки що я все ще двадцятирічна новенька співробітниця агентства, яка кидає незайманим чай з десертом та тікає з кафетерію. А все через перешіптування та косі погляди оточуючих.

Першим поривом є сховатися в туалеті, але потім я все ж таки звертаю в бік нашого бухгалтерського кабінету. Принаймні, двох жінок там я знаю трохи довше, тому менше їх пересудів боюся.

У кабінеті, на щастя, поки що нікого. Щоб не сидіти знервованою в очікуванні колег, приймаюся вносити витрати, що надійшли, в комп’ютерну програму.

До моменту, коли повертаються Алла та Галина Сергіївна всі мої думки зайняті лише роботою, вдалося успішно абстрагуватися від будь-яких зовнішніх подразників.

— І як це розуміти? — з обуренням питає Алла, підходячи до мого столу.

Галина Сергіївна, на відміну від білявки, жодного слова не вимовляє та проходить на своє робоче місце.

— Ти про що?

— Про тебе та нашого нового боса, звичайно ж. Адже ти казала, що його не знаєш, а виходить, що все зовсім навпаки.

— Нічого подібного! Я з Денисом Юрійовичем познайомилася того ж дня, що й усі співробітники агентства.

— Тоді чому ти з ним обідала сьогодні?

— Алло, припини на мене насідати. Ми просто стояли один за одним у черзі, розмовляли й він запросив мене скласти йому компанію. От і все.

— Тебе?

— Ні, трясця, міністра закордонних справ країни! — Відкидаю кулькову ручку на стіл та відсуваюсь від свого монітора. — У чому суть претензії, Алло? Я не розумію. У тому, що я погодилася? А мені, по-твоєму, треба було відразу ж відмовити головному босу? Мені, тій, яка працює тут менш як тиждень.

— Ні, звичайно. Але… — судячи з тихого тону колеги, запал для суперечки в неї вичерпався.

Чого не скажеш про мене. Мої емоції біжать попереду мене.

Та що ж їх усіх так зачепило у нашому з Тітовим раптовому тандемі за обідом?

— Чи вся річ у тому, що саме мене Денис Юрійович запросив за столик? Чим погана моя кандидатура? Обличчям не вийшла? За посадою не належить чи що?

— Та я нічого такого не мала на увазі, Владо. — Алла відступає до свого столу. — Чого ти вередуєш?

— Звичайно, не мала. Просто так з самих дверей з наїздами на мене пішла.

— Дівчата, не сваріться, — суворим голосом через монітор, не підводячи голови, командує Галина Сергіївна, — поверніться до роботи.

Алла голосно хмикнув розвертається до мене спиною і, з гордо піднятою головою, сідає на своє крісло.

Я заплющую очі та рахую про себе до десяти. Розпечені емоції просять виходу. Але не можна дозволяти гніву взяти гору. Зіпсувавши стосунки з білявкою, я нічого від того не виграю. Навіть скоріше програю, тому що тоді ні до кого, окрім головного бухгалтера, я не зможу звернутися за допомогою, якщо щось трапиться.

Видихнувши востаннє, я розплющую очі та повертаюся до витрат.

У правому нижньому куті екрана з'являється білий миготливий конверт. Як пояснювала головбух, це — корпоративна програма для спілкування колективу один з одним через мережу. Через неї приходять різні накази від керівництва, розсилки важливих новин, опитування від відділу з персоналу та таке інше. А ще через програму можна створювати особисті чати та вести розмову віч-на-віч з конкретною людиною.

На моєму комп'ютері ця програма запрацювала вперше.

Тисну курсором на конверт та читаю вміст листа.

Відправник: Бос#1.

Текст повідомлення: Я сподіваюся, десерт був смачним.

Запальний настрій миттю випаровується. На його зміну приходить грайлива версія самої себе. І тут же паніка. Що відповісти чоловікові? Чисту правду чи можна трохи прикрасити, сказавши, як було смачно?

Згадуючи яким Тітов був відвертим у кафетерії, я вибираю все ж таки бути справжньою.

Відправник: Влада20.

Текст повідомлення: Я не знаю. На жаль, мені не вдалося спробувати його.

У діалоговому вікні я бачу, що мій співрозмовник щось «друкує» у відповідь.

Бос#1: Чому?

Влада20: Бо я втекла.

Бос#1: І знову чому?

Влада20: Коли до твого рота заглядає щонайменше десять пар очей, їсти вже не хочеться.