Розділ 7.

Влада.

Живіт бурчить зі страшною силою. Ледве вдалося дотерпіти до обідньої перерви. Три чашки чаю з печивом не врятували ситуацію. А навіть її посилили.

Ще ці нав'язливі думки про Дениса Юрійовича, котрий відмовився зустрітися. От і зрозумій після цього чоловіків? То вони виявляють наполегливий інтерес до тебе, то наступного дня зникають у невідомому напрямку.

Вставши в чергу, розмірковую над тим, що з'їла б разом й перше, й друге, й десерт з якимось напоєм.

Від великої кількості їжі та запахів трохи паморочиться в голові.

Дістаю гаманець та гадаю, що у мене лишилося по готівці.

— Ех, — розчарований стогін мимоволі виривається з грудей.

Через те, що я котрий день підряд не чую дзвін будильника, доводиться щодня витрачати чималеньку суму грошей на таксі. Тільки в такий спосіб я встигаю дістатися до роботи рівно о восьмій. Якщо ж в такий момент заощадити та віддати перевагу громадському транспорту, то на роботі я з'явлюся в кращому випадку на пів години пізніше. А то й на хвилини сорок.

Галина Сергіївна навряд чи схвалить такий підхід до роботи у своєї нової помічниці.

Грошей у гаманці небагато, на всі три страви точно не вистачить. Доведеться обмежитися чимось одним.

Але як тут вибрати? Очі розбігаються від різноманітності готових страв.

— Дівчино, замовляйте! — невдоволеним тоном квапить мене робітниця кафетерію, протираючи вітрину губкою.

— Я… мені, будь ласка, салат олів’є та… та чай.

Раптом обличчя жінки у фартуху різко змінюється та на її обличчі з'являється радісна посмішка.

— Ще додайте до замовлення дівчини гарячий суп, запечену картоплю, ось ту котлету по-київськи та шматок медового торта. І мені, будь ласка, покладіть те саме, що і їй.

— Добрий день, Денисе Юрійовичу. Зараз швидко все зроблю.

Мені здається, я знову десь сплю. Ошелешено плескаю віями, дивлячись на усміхненого Дениса Юрійовича, який з'явився як бородате чортеня за моєю спиною.

— Я й сама могла замовити обід.

— Так, так, я в курсі. Потім подякуєш. Бери другу тацю та ходімо за столик.

Збоку я, напевно, схожа на маленьку рибку. Стою та беззвучно то відкриваю, то закриваю рот. Поведінка Тітова знову мене спантеличує. Я взагалі не розумію, що коїться в голові цього чоловіка у костюмі.

Так-так, Денис Юрійович сьогодні повністю у діловому екіпіруванні: костюм трійка чорного кольору, сіра сорочка та чорні, відполіровані до блиску, шкіряні туфлі.

Мовчки беру в руки свою тацю та йду слідом за босом, як і було наказано. Ловлю, спрямовані в мій бік, здивовані погляди співробітників агентства. Як жінки, так й чоловіки зацікавлено розглядають нову співробітницю, яка йде п'ятами за новим керівником.

Алла мало не давиться листком салату, який відправила до рота, коли побачила мене. Підборіддям смикає в бік, без слів питаючи «як так?». Я невиразно тисну плечима та продовжую йти за Денисом.

Суворий погляд Галини Сергіївни відчуваю навіть спиною. Не впевнена, що до цього морозу по шкірі можна хоч колись звикнути. Сподіваюся, головна  бухгалтерка не уявить, що мене пов'язують якісь особливі відносини з керівництвом та не почне через це виживати мне з агентства.

Тітов жестом запрошує мене зайняти місце навпроти.

Поставивши тацю на стіл та сівши на вказаний стілець, я нахиляюся трохи вперед та тихо запитую:

— Денисе Юрійовичу, що все це означає?

— Це означає — бери ложку та їж, Владо. Поки що гаряче. — Бос, не чекаючи, поки я почну рухатися, береться за власну їжу.

— Ні. Я не про це.

Порожній шлунок таки примушує мене взяти до рук ложку та почати поглинання їжу.

На вигляд звичайний овочевий суп, але, чорт забирай, який же він смачний. Варена картопля з овочами миттєво тануть у роті. Доводиться знову і знову набирати ложкою нову порцію, щоби продовжити це задоволення.

Смак супу такий самий, як колись в дитинстві готувала мама. Неймовірно.

— Смачного, Владо, — вимовляє Денис Юрійович, дивлячись з посмішкою на те, як я без сорому поглинаю обрану ним їжу.

— Угу, — киваю я з набитим ротом, — вам того ж.

Зупинитися вдається лише тоді, коли в роті опиняється остання крапля. Відставляю порожню тарілку убік та згадую про що питала боса.

— Денисе Юрійовичу, поясніть, будь ласка, чому саме я?

Жодної напруги в рухах чи поведінці чоловіка я не помічаю. Та ж легка усмішка на обличчях, той же грайливий погляд.

Почувши моє питання, Тітов відкладає убік столові прилади та витирає рота серветкою. Трохи подається вперед та абсолютно звичайним тоном, дивлячись мені в очі, вимовляє:

— Бо ти мені сподобалася, Владо. — Нахаба Юрійович весело підморгує та вирівнює спину. Робить повільний ковток гарячого чаю.

Прямолінійне зізнання боса змушує мої щоки палати від збентеження та ніяковіння.