Розділ 3.

Влада.

Дивне почуття — коли дивишся на людину та не можеш пригадати, де її бачив. Чи може в мене галюцинації на тлі голодного шлунку? Або параноя. Або... навіть не знаю що.

Але той факт, що коротко стриженого брюнета з бородою в строгому костюмі я  десь вже бачила, не дає мені спокою. Хм...

Певно варто було пошукати інформацію про агенцію в інтернеті, як радила Інга. Так-так, здається, вперше вона сказала мені щось слушне. Але я, звичайно, не послухала її поради та вчинила по-своєму. Вирішила, так би мовити, що всі плюси та мінуси нової роботи вилучу саме зсередини на власному досвіді.

— Алла, а хто це?

— Влада, ти чого? Не впізнала?

— Ні.

— Зовсім телевізор не дивишся?

— А навіщо? Мені інтернету вистачає.

— От хоч би для того, щоб знати хто такий Олег Тітов. Цей чоловік — генерального директора футбольного клубу «Динамо», — із захопленням розповідає моя колега. Але побачивши, що я взагалі не розуміюся про що йде мова, Алла тихо зітхає та вже без ентузіазму сухо додає: — А ще він незмінний бос нашої агенції останні років п'ять. Або чотири. Потрібно у Галини Сергіївни уточнити. Я весь час забуваю, бо прийшла в компанію лише півтора року тому. Хоча тепер, напевно, то не має жодного значення. За останніми новинами, як ти чула, сьогодні нам мають представити нового директора. — Алла приречено зітхає. — Сподіваюся, він хоча б симпатичний. А то зовсім сумно буде.

Розповідь Алли зовсім нічого не прояснює в моїй голові. Навіть якщо я й бачила Тітова десь серед стрічки новин, то мій мозок запам'ятав його обличчя не через вдалу кар'єру.

На годиннику п'ять хвилин по одинадцятій, а збори все ще не розпочато. Олег Юрійович вочевидь чекає на когось, бо постійно поглядає на закриті двері. Хоча, за словами Галини Сергіївни, усі працівники давно вже у залі.

Той, на кого чекає Тітов, безперечно знаходиться на дуже хорошому рахунку у керівника або дуже важливий для нашого агентства. Такий спокій головної шишки компанії на запізнення іншої людини якось інакше я пояснити собі не можу.

Минуло ще близько п'яти хвилин. Співробітники вже займаються хто чим. Хтось тихо перешіптується з сусідом, хтось нетерпляче крутиться на стільці, а хто намагається «непомітно» клацати в мобільному телефоні. Але абсолютно у всіх присутніх періодично закочуються очі, дивлячись на настінний годинник.

— Добрий день усім! — бадьорий голос людини, що зайшла у двері,  примушує співробітників нарешті стрепенутися та вирівняти спини. — Вибачте за запізнення. Знайти костюм у моїй шафі, виявилося, ще тією проблемою.

По залі прокочується тиха хвиля сміху. Оскільки за підсумком на чоловікові, що спізнився, крім піджака, ніяких інших деталей ділового костюма немає. Лише темно-сині джинси та чорна футболка.

Двоє чоловіків на трибуні обмінюються рукостисканнями та перекидаються парою слів один з одним, перш ніж повернутися обличчям до працівників.

— Що ж почнемо.

Поправивши краватку, Олег Юрійович нарешті починає збори.

— Дорогі колеги, сьогодні я зібрав вас у конференц-залі не просто так. Багато хто з вас уже в курсі, що я… — промова, поки що нинішнього боса агентства в моїй голові вимикається.

Стрибнувши вверх, серцебиття тепер віддає сильним шумом у вухах.

Цього просто не може бути! От тепер я розумію, чому Олег Тітов здався мені знайомим. У них з мотоциклістом багато схожих рис обличчя, плюс ці борідки. Здалеку так взагалі їх, здається, легко можна переплутати.

— Алло, а ти другого знаєш? — штовхаю я в бік колегу та киваю на новенького.

— Пф, звичайно! Це ж Денис, — шепоче мені блондинка. Знову в її очах читаю німий захват, тепер уже від новенького чоловіка. — Рідний брат Олега Юрійовича. І, зважаючи на все, саме він — наш новий директор.

Отакої.

Ось тобі й «шуруй на всі чотири боки, мотоцикліст». А я так сподівалася, що у таксі я бачила його востаннє в житті.

Треба якось непомітно допитатись у білявки, що за фрукт цей новий Юрійович. Адже невідомо як він відреагує на мою появу в стінах агенції.

Решту зборів я пильно стежу за кожним рухом нового боса. Не знаю навіщо я це роблю, але припинити це катування чомусь не можу.

Весь час, поки ми перебуваємо в залі, жіноча частина колективу періодично кидає захоплені зітхання у бік нового боса. Я зовсім не розумію, чим цей непоголений чоловік у піджаку з кросами їх так усіх зачепив. На вигляд звичайний чоловік.

Так, борода в нього доглянута. Так, у нього гарний горіховий колір очей. Так, спортивна статура та біла чарівна посмішка. Той що? Олег Юрійович поряд з ним не гірше виглядає. Але на старого боса чомусь дамочки вже так не пищать.

— Слухай, Алло, а чого всі так зітхають?

— Тобто? Це ж сам Денис Тітов.

— Той що? Мужик як мужик. Чого такі закохані всі в нього?

— Ох, Владко, ти постривай. Попрацюєш у нас з місяць-другий, перетнешся з Денисом Юрійовичем кілька разів, побалакаєш та заспіваєш зовсім іншу пісню.