Глава 57. Справа про сіру пустелю

Покинувши Етербург, команда попрямувала далі на захід, ведена ледь відчутною вібрацією в «Серці Магії». Землі під крилами грифонів змінювалися. Зелені рівнини поступилися місцем сірим, кам'янистим пусткам. Повітря стало сухим і нерухомим.

Нарешті вони побачили джерело дисонансу. Це була нескінченна пустеля з попелясто-сірого піску, де не росло нічого живого. Небо над нею було безбарвним, наче вицвіле полотно. А в самому центрі цієї мертвої землі стояло одне, гігантське, скам'яніле дерево, його гілки тягнулися до неба, як благання.

— Це місце... воно не просто мертве, — прошепотіла Елара, коли вони приземлилися. — Воно виснажене. Наче з нього висмоктали всі кольори.

Невдовзі вони знайшли мешканців цієї землі — невелике плем'я кочівників, що жило в наметах із сірої шкіри. Люди не були позбавлені емоцій, як в Етербурзі, але їхні обличчя були втомленими, а очі — тьмяними. Увесь їхній світ — одяг, посуд, візерунки на тканинах — існував лише у відтінках сірого.

— Це Сіра Хвороба, — пояснив їм старійшина племені, чоловік з обличчям, схожим на потріскану землю. — Колись наш світ був сповнений барв. Але серце нашої землі, Призма Кольорів, що спочивала у Великому Дереві, була розбита богом смутку. Її уламки розлетілися по пустелі. І з кожним втраченим уламком один колір зникав зі світу.

Це була проблема іншого масштабу. Вони не могли просто полагодити щось. Їм потрібно було відновити втрачене. — Ми не можемо знайти мільйони крихітних уламків у нескінченній пустелі, — сказала Елара.

Тиміш стояв, дивлячись на сірі візерунки на наметах. Він відчував не просто проблему, а глибоку, давню тугу цілого народу за втраченою красою. Він дістав з сумки свій новий артефакт — Веретено Історій, що могло ткати речі зі спогадів.

Він не знав, як ним користуватися. Він просто тримав його в руках, намагаючись зрозуміти його суть. Раптом його увагу привернула дивна, абсолютно безбарвна ящірка, що пробігла повз нього. Він здивовано відступив на крок, щоб не наступити на неї.

Його нога зачепилася за край килима, розстеленого на піску. Він спіткнувся, і Веретено вислизнуло з його рук.

ВИ СПРОБУВАЛИ ВИВЧИТИ АРТЕФАКТ. ВАШ ПОКАЗНИК УДАЧІ (10) НЕ ДОПОМІГ УНИКНУТИ ПАДІННЯ. ВАШ НАБУТИЙ ДОСВІД ПІДКАЗАВ, ЩО ІНОДІ НАЙКРАЩІ ВІДКРИТТЯ ПОЧИНАЮТЬСЯ З НЕЗГРАБНОСТІ.

Веретено впало не на пісок. Воно приземлилося точно на купу старих, вицвілих гобеленів, на яких ледь-ледь можна було розрізнити сліди давніх, складних візерунків.

Щойно артефакт торкнувся тканини, він засяяв м'яким, перламутровим світлом. Він почав вібрувати, і ця вібрація, здавалося, торкнулася сердець усіх кочівників, що стояли навколо. Веретено почало тягнути з них невидимі нитки — їхні ледь живі, забуті спогади про кольори.

І потім воно почало ткати.

З його кінчика вирвалася не матеріальна, а світлова нитка. Вона була неймовірного, сліпучого червоного кольору — кольору першого світанку, який вони давно забули.

Нитка світла, наче жива, пролетіла над пустелею і обвила одну зі скам'янілих гілок Великого Дерева. Гілка здригнулася, і по її сірій корі повільно, як кров по венах, почав розливатися живий, насичений колір.

Кочівники ахнули. Вони дивилися на цей спалах кольору, як на диво. Багато хто плакав, вперше за багато поколінь бачачи щось, окрім сірого.

ГЛОБАЛЬНУ МІСІЮ «ВІДНОВИТИ БАЛАНС» ЧАСТКОВО ВИКОНАНО. ВИ ЗНАЙШЛИ СПОСІБ ВІДРОДИТИ ВТРАЧЕНІ КОЛЬОРИ. ЇХ НЕ ПОТРІБНО ШУКАТИ. ЇХ ПОТРІБНО ЗГАДАТИ. В ПОДЯКУ ПЛЕМ'Я СІРИХ ПІСКІВ ПОДАРУВАЛО ВАМ «ПОЛОТНО СВІТУ» — МАГІЧНУ КАРТУ, ЯКА БУДЕ ЗАПОВНЮВАТИСЯ КОЛЬОРАМИ В МІРУ ТОГО, ЯК ВИ БУДЕТЕ ПОВЕРТАТИ ЇХ У СВІТ.

Старійшина племені вклонився їм до землі. — Ви дали нам більше, ніж колір, — сказав він. — Ви дали нам надію.

Команда «Неймовірної Удачі» дивилася на червону гілку, що сяяла посеред сірої пустелі. Вони зрозуміли, що їхня подорож — це не просто ланцюг випадкових ремонтів. Це була місія з відновлення світу. Повернути йому не лише магію чи гармонію, а й пам'ять, колір і радість. І попереду на них чекала ціла палітра забутих барв.