Розділ 21. Де я в тебе?

Аріна зрозуміла, що приховати щось від Фейда буде складно, приблизно через сорок секунд після того, як зайшла до гаража.

Він сидів на старому дивані, поклавши ногу на край столу, й щось перемальовував у блокноті. Брова вже майже не була припухлою, тільки під оком залишалася жовтувато-синя тінь, а розбита губа загоїлася настільки, що більше не заважала йому кривитися.

Аріна кинула рюкзак біля стіни, зняла кофту й потягнулася до чайника.

Фейд підняв голову.

Подивився.

Знову опустив очі до малюнка.

Аріна дістала чашку.

Фейд знову подивився.

— Що? — не витримала вона.

— Я ще не знаю.

— Тоді визначся й повідомиш.

Вона насипала чай, дістала з кишені цукерку, яку забула там ще зранку, й розгорнула.

Фейд уже не малював.

— Айрон.

— Фейд.

— Що з тобою?

Аріна повільно оглянула себе.

— Ноги дві. Руки теж, якщо бинт не рахувати. Температури немає.

— Я не про це.

— А про що?

Фейд прискіпливо подивився на неї.

Аріна витримала погляд, відкусила половину цукерки й навмисно почала жувати повільніше.

— Ти якась...

— Обережніше.

— От бачиш!

— Що бачу?

— Ти навіть огризаєшся задоволено.

Аріна мало не засміялася.

Саме це її й видало.

Фейд випростався.

— О-о.

— Не «о-о».

— Айрон.

— Навіть не починай.

Він звузив очі.

— Це через нього?

Аріна відчула, як щоки миттєво нагрілися, і зненавиділа власний організм за таку відверту зраду.

Фейд повільно відклав олівець.

— Серйозно?

— Що серйозно?

— Ви що, вже?..

— Що — «вже»?!

— Не знаю! Тому й питаю!

Аріна розсміялася.

Фейд — ні.

Він дивився на неї так, ніби вона щойно повідомила, що переводиться до іншого університету.

— Ми поцілувалися, — сказала вона нарешті. — Якщо ти саме це намагаєшся з мене витягнути.

Кілька секунд він мовчав.

— Коли?

— Учора.

— Де?

— Івасю!

— Я просто питаю!

— А я просто не розумію, відколи ти проводиш анкетування після моїх прогулянок.

— Я не проводжу анкетування.

— «Коли? Де?» Ще тривалість запитай.

Фейд обурено видихнув і провів долонею по волоссю.

— Могла б сказати.

Аріна вже хотіла відповісти якоюсь дурницею, але зупинилася.

Це прозвучало не смішно.

— Івасю, це сталося вчора.

— Я почув.

— І коли я мала тобі сказати? Подзвонити серед ночі?

— Не перекручуй.

Аріна поставила чашку на стіл.

— Тоді скажи нормально, що тебе злить.

Фейд уже хотів відповісти — це було видно по тому, як змінився його погляд, як він ледь подався вперед. На мить здалося, що слова вже ось-ось зірвуться з язика.

Але він зупинився.

Відвів очі й провів пальцями по переніссю.

— Мене не злить.

— Звичайно.

— Просто... — він потер пальцями перенісся. — Данко.

— Так. Данко.

— Ти його скільки знаєш?

— Почалося...

— Я серйозно, Аріно.

І от це вже зачепило.

Не питання.

Ім’я.

Не Айрон.

Аріна сперлася стегном об стіл.

— А я ні?

— Я не це сказав.

— Ти зараз поводишся так, ніби я не розумію, що роблю.

— Я просто не хочу, щоб ти потім...

Він урвав себе.

— Що?

Фейд різко підвівся й пройшовся до вікна.

— Та нічого.

Аріна примружилася.

— Ні. Договорюй.

Він повернувся.

— Щоб тобі не було боляче.

На кілька секунд вона втратила бажання сперечатися.

Це був Фейд. Той самий, який знав, що вона боїться блискавки, що від крові в неї темніє в очах, що до чаю вона іноді хоче лимон, а іноді його терпіти не може. Той, хто кілька днів тому розбив губу через слова про неї, хоча вона просила не лізти.

Але саме тому Аріна не могла дозволити йому зараз вирішувати за неї.

— Може бути, — тихо сказала вона.

Фейд насупився.

— Що?

— Може бути боляче. Я не знаю.

— І тебе це влаштовує?

— Ні. Але це не причина нічого не починати.

Він дивився на неї довго, майже сердито.

— Ти йому довіряєш?

Питання влучило неприємно точно.

Перед очима на секунду виник Данко біля озера.

Там не дуже проста історія.

Потім — його простягнута долоня.

Не вгадувати за тебе.

— Я хочу довіряти, — відповіла Аріна.

Фейд помітив різницю.

Звичайно, помітив.

Але цього разу не зачепився за неї.

— А якщо він...

— Івасю.

Він замовк.

Аріна підійшла ближче.

— Ти можеш його не любити.

— Я не казав, що...

— Можеш вважати його підозрілим, дивним, занадто високим, із дурним волоссям — що там тебе ще дратує.

Кутик Фейдових губ сіпнувся.

— Волосся справді дурне.

— Але це моє.

Усмішка зникла.

Аріна сама почула, як прозвучало.

— Не Данко мій, — швидко виправила вона. — Моє рішення.

— Я зрозумів.

Фейд відвернувся до столу.

— От і добре.

Тільки добре не було.

Не зовсім.

Вона бачила це по його плечах. По тому, як він узяв олівець і відразу поклав назад. По надто старанному інтересу до власного блокнота.

— Івасю.

— Я зрозумів, Айрон.

Тепер уже Айрон.

Наче він сам повернув щось на звичне місце.

Аріна підійшла й легенько штовхнула його плечем.

Фейд не відповів одразу.

Потім штовхнув у відповідь.

Трохи сильніше.

— Дурень!

— Сама така.

Стало легше.

Але не так, як раніше.

І обоє це відчули.

Марта прийшла за Ростиком, якого в гаражі не було.

— Він сказав, що буде тут о четвертій, — повідомила вона, подивившись на годинник.