Розділ 20. Можна?

Максим не зайшов.

Аріна відступила від дверей, пропускаючи його, але він глянув у кімнату, де Настя вже демонстративно повернулася до книжки, і похитав головою.

— Може, в коридор?

Аріна мовчки вийшла й прикрила за собою двері.

Максим сперся спиною об підвіконня, засунув руки в кишені й кілька секунд дивився в темне вікно. У склі відбивалися вони обоє: він — напружений, із трохи піднятими плечима, вона — у чорній кофті, із забинтованою долонею.

— Я чув про вчорашнє, — нарешті сказав він.

— Уже всі чули.

— Через ті гроші?

Аріна знизала плечима.

— Через людей. Гроші просто дали тему.

Максим скривився й потер долонею потилицю.

— Я тоді збрехав.

— Знаю.

Він нарешті подивився на неї.

Аріна не допомогла йому наступним питанням.

Ще тиждень тому вже перебирала б у голові варіанти: навіщо повернувся, що бачив, що взяв, кого прикриває.

Тепер просто чекала.

— Я повертався по куртку. Пізніше, ніж сказав. Але не через коробку.

Старе бажання негайно зачепитися за слова нікуди не зникло.

Не через коробку.

Отже, через щось інше.

Аріна майже побачила перед собою сторінку блокнота й нову стрілку.

І не намалювала її.

— Добре.

Максим явно очікував не цього.

— І все?

— А що ти хочеш, щоб я сказала?

Він нервово видихнув.

— Там Ліза була.

Аріна знала Лізу. Інший факультет, коротке світле волосся і хлопець, із яким її майже завжди бачили разом.

Останнє пояснило Максимове обличчя раніше за наступні слова.

— Вона написала, щоб я повернувся. Ми... коротше, це не тільки моя справа. Вона просила нікому не казати. Я побув там хвилин десять, забрав куртку, потім ми вийшли окремо. А коли ти почала питати, я зрозумів, що правду доведеться пояснювати.

Аріна дивилася на нього.

Він справді збрехав.

Вона справді це помітила.

І все одно брехня виявилася зовсім не про те, що вона до неї домалювала.

— Ліза може підтвердити, — додав Максим.

Аріна підняла здорову руку.

— Не треба.

— Чому?

— Бо я не збираюся тягнути її сюди тільки для того, щоб перевірити тебе.

— А гроші?

— Гроші все ще зникли.

Максим насупився.

— Тобто ти мені не віриш?

Аріна трохи подумала.

— Я вірю, що ти збрехав через Лізу. Це не те саме, що знати, що ти не брав грошей.

Він витримав її погляд і повільно кивнув.

— Справедливо.

— І про Лізу я нікому не скажу.

Тепер здивувався він.

— Чому?

Аріна звела брову.

— Бо ти пояснював свою брехню. Лізу я про це не просила.

Максим кілька секунд дивився на неї.

— Дякую.

— Не звикай.

Цього разу він навіть усміхнувся.

Трохи.

А потім пішов.

Аріна повернулася до кімнати.

Настя підняла очі від книжки. По її обличчю було видно, що запитань вистачить до ранку.

Аріна сіла за стіл і відкрила блокнот.

Навпроти Максимового імені стояло:

Повертався. Збрехав. Причина невідома.

Вона закреслила останні два слова.

Написала:

Причина особиста. До грошей, імовірно, не стосується.

Подумала.

Підкреслила імовірно.

— І ти мені не розкажеш? — запитала Настя.

— Не можу.

— Навіть мені?

— Особливо тобі. Ти страшенно допитлива.

— Наклеп.

Аріна закрила блокнот.

Настя ще секунду чекала.

Потім зітхнула й повернулася до книжки.

Одне питання стало зрозумілішим.

Справа — ні.

Але Аріна вже починала підозрювати, що це нормально.

II

Наступного дня вона вперше за довгий час майже не думала про чотириста гривень.

Можливо, саме тому знову почала помічати речі, які не були доказами.

На практикумі викладач поставив на стіл старий гіпсовий бюст. Той виглядав так, ніби давно втомився бути навчальним матеріалом.

Аріна замість конспекту намалювала його збоку, перебільшила ніс і зробила тінь під очима такою глибокою, що вийшов чи то античний філософ, чи то басист після трьох безсонних ночей.

Данко нахилився до скетчбука.

— Він помирає.

— Він думає.

— Про смерть?

— Про цю пару.

Данко засміявся.

Аріна продовжила затемнювати гіпсовому чоловікові очі, але за кілька секунд відчула знайомий погляд.

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

— Ти знову дивишся на щоку.

— Перевіряю вчорашню теорію.

Олівець завмер.

— Від учора в тебе вже є теорія?

— Я швидко працюю.

— Це насторожує.

— Підтвердилася.

Аріна повернула голову.

— Що саме?

— Нічого.

— Данку.

Він усміхнувся.

— Ямочка.

Аріна штовхнула його ліктем.

Саме в цю мить викладач підняв голову.

— Аріно, я вам не заважаю?

Вона повернулася до нього.

— Поки ні.

Кілька людей поруч засміялися.

Викладач подивився на неї ще секунду й вирішив, очевидно, що продовження цієї розмови не входить до навчальної програми.

Данко нахилився ближче.

— А от зараз її немає.

Аріна скосила на нього очі.

— Я тебе ненавиджу.

— Ні.

Вона ледь не засміялася.

Не дала йому такого задоволення.

Після пари вони вийшли разом.

Учора Аріна сама взяла його за руку.

При денному світлі цей факт чомусь здавався значно серйознішим.

Увечері все було просто: мокра дорога, теплий чай, його долоня поруч.

Вона захотіла — і зробила.

Тепер навколо були люди.

Люди дуже псували прості речі самим фактом своєї присутності.

На сходах їх обігнала компанія студентів. Аріна відступила ближче до стіни, Данко — до неї.

Їхні пальці коротко торкнулися.