Розділ 19. Після

Зранку Аріна написала Фейдові:

Брова?

Відповідь прийшла майже відразу.

На місці.

Аріна закотила очі.

Я питаю, чи розпухла.

Цього разу він думав довше.

Трохи.

І майже одразу:

Не приходь перевіряти.

Аріна пирхнула. Саме це вона й збиралася зробити.

Настя ще спала. За вікном висів звичайний сірий ранок, на стільці лежала чорна кофта, на столі — фотоапарат, книжка, яку Аріна вже третій день не відкривала, і скетчбук із засунутим між сторінками олівцем. Нічого в кімнаті не змінилося. Тільки забинтована долоня незручно нагадувала про себе, коли вона взяла скетчбук.

Малювати Фейда Аріна не стала.

Спочатку з’явилася рука. Вона навіть не вирішувала, чия. Темний рукав, довгі пальці, кілька різких ліній там, де мала починатися долоня. Потім друга рука — та, що тримала першу за зап’ясток. Аріна довго дивилася на малюнок, додала тінь під пальцями, стерла, намалювала знову.

Крові не було.

Її вона й без того пам’ятала надто добре.

Аріна перегорнула сторінку.

Тепер олівець пішов легше: край підвіконня, Настина чашка, складена кофта на стільці, ранкове світло на спинці ліжка. Нічого важливого.

Саме тому добре.

Останніми днями вона надто часто дивилася на світ так, ніби все мало щось означати: хто де стояв, хто повернувся по куртку, хто що пам’ятав, хто збрехав. Навіть фотоапарат мимоволі почав перетворюватися на річ, якою можна щось довести.

Їй це не подобалося.

Аріна відклала олівець, узяла маленьку цифрову камеру й сфотографувала Настину чашку в смужці ранкового світла.

Просто тому, що було красиво.

На екрані вийшло трохи темніше, ніж вона хотіла.

Аріна всміхнулася й залишила так.

Перед парами вона все-таки зайшла до гаража.

Фейд стояв біля столу спиною до дверей. Почувши її кроки, озирнувся — і Аріна одразу побачила припухлість біля брови та темний слід на губі.

Шлунок неприємно стиснувся.

Зовсім трохи.

Вона змусила себе не відвести очей.

— Казав «трохи».

— А це що?

— Географічно — брова.

Аріна прискіпливо подивилася на нього.

— Не смішно.

— Учора було смішніше.

— Учора я мало не знепритомніла.

— От бачиш. Прогрес.

Зазвичай вона б штовхнула його в плече. Сьогодні лише похитала головою й пройшла до столу.

Фейд теж поводився трохи не так.

Не сильно. Якби вони зналися місяць, Аріна нічого б не помітила.

Але вони зналися роками.

Він не скуйовдив їй волосся, коли проходив повз. Не забрав чашку з її рук, щоб першим відпити чай. Коли Аріна потягнулася через нього до олівця, Фейд трохи відсунувся, звільняючи місце.

Чемно.

Від Фейда це було майже образливо.

Аріна покрутила олівець у пальцях.

— Ти чого?

— Нічого.

— Фейд.

Він подивився на неї й відразу зрозумів, про що вона.

— Я вчора тебе до сліз довів.

— Ти вчора побився. Це трохи інше.

— Через тебе.

Аріна примружилася.

— Тільки спробуй.

— Добре. Не через тебе.

Він опустив погляд на її забинтовану долоню, і Аріна раптом зрозуміла.

Він не віддалявся.

Просто боявся ще раз зробити щось за неї. Після вчорашнього її «я сама вирішу», після сліз, після того, як вона притулилася до нього, а він навіть не поворухнувся.

Тепер Фейд перестарався в інший бік.

— Я не просила тебе перестати бути Івасем.

Він глянув уважніше.

— Це складна інструкція.

— Справишся.

На його обличчі нарешті майнуло щось звичне.

— А якщо ні?

— Дам список.

Фейд реготнув, одразу скривився через розбиту губу й тихо вилаявся.

Аріна теж засміялася.

Напруга зникла не вся.

Але достатньо.

Аріна вже відвернулася й не помітила, що Фейд ще кілька секунд дивився на неї.

Марта з’явилася хвилин за двадцять.

Аріна саме сиділа на краю старого дивана й домальовувала Фейдовому гітаристові другу, тепер навмисно непропорційно маленьку руку, коли у двері постукали.

Марта зайшла в тій самій світлій кофті, яку Аріна пам’ятала з мотозльоту, тільки поверх неї тепер була темна куртка. Коротке волосся трохи намокло від дрібного дощу.

— Я не заважаю?

— Уже, — сказав Фейд.

— Чудово. Значить, вчасно.

Аріна підняла голову й усміхнулася.

Марта простягнула їй невеликий конверт.

— Я роздрукувала фотографії з мотозльоту. Оцю залиш собі.

Аріна витягла відбиток і впізнала один із кадрів, які скидала Юльці. На фото Марта сміялася, трохи відкинувши голову, а позаду все розмивалося в русі й сонці.

— Можна було не друкувати для мене.

— Можна. Але тоді я б не побачила оце.

Вона повернулася до Фейда.

І вперше за весь ранок Аріна побачила, як він машинально торкнувся пальцями припухлої брови.

— Що?

Марта зміряла його поглядом.

— Я ще вирішую.

— Між?

— «Побили» і «вдарився об двері».

— Двері напали першими.

Марта фиркнула.

Фейд усміхнувся — і майже одразу перестав, очевидно згадавши про губу.

Аріна дивилася на них лише кілька секунд, але щось у цій дрібній сцені здалося їй новим.

Не Марта.

Фейд.

Учора він сидів перед Аріною закривавлений і навіть не намагався приховати, що йому боляче. Сьогодні вранці дозволив їй роздивлятися брову скільки завгодно.

А тепер раптом запитав:

— Дуже страшно виглядає?

Аріна повільно підняла очі від скетчбука.

Марта теж, здається, здивувалася.

— Жити будеш.

— Я не це питав.

— Тоді так. Жахливо. Доведеться носити пакет на голові.

Фейд засміявся й знову скривився.

Аріна опустила погляд на малюнок.