Розділ 18. Чужа кров: ІІІ

III. Blood Brothers

Данко прийшов хвилин через двадцять.

На порозі він спершу побачив Фейдове обличчя, потім аптечку й забинтовану Арінину долоню. Погляд затримався на ній трохи довше.

— Не дивись, — сказала Аріна.

— Добре.

І справді не став розглядати.

Це сподобалося їй більше, ніж будь-яке «ти як?».

Фейд, прибираючи аптечку, буркнув Данкові:

— І на мою губу їй краще не вказуй. Її знову поведе.

Аріна повільно повернула до нього голову.

— Я тебе чую.

— Це добре. Значить, не відключилася.

— Я зараз знайду, чим тебе вдарити.

Данко перевів погляд з одного на другого. Питань у нього явно побільшало, але він не поставив жодного.

Фейд невдовзі пішов умитися, і Аріна залишилася з Данком удвох.

— Боюся крові, — сказала вона сама, перш ніж він устиг щось запитати. — Точніше, я не боюся. Організм боїться. Я в цій домовленості не беру участі.

— Давно?

— Завжди. Якщо треба допомогти — допомагаю. А потім можу красиво впасти поруч.

Данко ледь усміхнувся.

— Сьогодні не впала.

— Майже. Фейд зловив. Ще й тепер матиме матеріал для знущань років на п’ять.

Усмішка зникла сама.

Аріна подивилася на бинт.

— Найдурніше, що під час бійки мені не було страшно. А потім побачила його кров — і все.

Данко трохи помовчав.

— Страх рідко питає, де йому бути.

Аріна скосила на нього очі.

— Ненавиджу розумні фрази.

— Запам’ятаю.

— Не запам’ятаєш.

— Уже.

Цього разу вона всміхнулася.

Більше вони про бійку не говорили.

Коли Фейд повернувся, Аріна відразу наказала йому йти додому. Він спробував заперечити, але вона лише сказала «Івасю» тим тоном, після якого сперечатися було безглуздо.

Данко провів її до гуртожитку.

Біля входу він зупинився.

— Напишеш, коли зайдеш?

Аріна подивилася на двері за кілька кроків від себе.

— Ти серйозно?

— Так.

— Добре.

Вона вже взялася за ручку дверей, але обернулася.

Данко все ще стояв там.

— Дякую, — сказала вона.

— За що?

Аріна на мить задумалася.

За те, що прийшов. Не став рятувати. Не почав оцінювати Фейда. Не питав, чому вона плакала. Не здивувався її страху так, ніби дізнався щось, що не пасувало до чорної кофти й важкої музики.

— За те, що сьогодні мало говорив.

Данко засміявся.

— Це найкращий комплімент, який я від тебе отримував.

— Не звикай.

Вона зайшла всередину.

Настя, побачивши її, спочатку зблідла, потім розсердилася за двох. Аріна дозволила ще раз оглянути долоню й коліно, витримала коротку лекцію про людей, які після температури чомусь вирішують брати участь у бійках, і без суперечок лягла.

Заснути не змогла.

Коли Настя вже давно дихала рівно, Аріна тихо дістала плеєр.

Стара касета залишилася всередині.

Вона вдягла навушники й натиснула кнопку.

Кілька секунд шипіла плівка.

Перші звуки Аріна впізнала відразу.

Blood Brothers.

Вона лежала нерухомо.

Колись ця пісня була одним із пунктів у черговому її списку для Фейда. Вона сама написала назву, він записав її на касету між композиціями, які ніяк не пасували одна до одної, а потім вони вперше нормально слухали збірку разом. Один навушник у неї, другий у нього. Фейд постійно тягнув короткий дріт на себе, Аріна штовхала його плечем і вимагала сидіти нормально. Він відповідав, що це вона неправильно слухає музику.

Тоді назва була просто назвою.

Сьогодні — ні.

Аріна заплющила очі й одразу побачила мокрий асфальт.

Кров на губі Фейда.

Від спогаду знову неприємно стиснувся шлунок, але тепер справа була вже не у звичній реакції тіла.

Сьогодні на асфальті була його кров.

Через якусь дурну фразу. Через чужу впевненість у тому, що вони знають Аріну. Через Фейдову нездатність пройти повз.

Вона досі сердилася на нього. Завтра, швидше за все, сердитиметься теж. Його відданість не робила дурість менш дурною.

Але пісня грала далі, і разом із нею поверталися зовсім інші речі.

Фейд із олівцем у пальцях рятує зажовану плівку.

Фейд мовчки віддає їй один навушник.

Фейд пам’ятає, яке печиво вона любить, коли хворіє.

Знає про блискавку.

Знає про кров.

Знає, коли «нормально» означає зовсім не нормально.

Він просто завжди був.

Аріна ніколи не замислювалася, наскільки дивне це слово — завжди.

Вона повернулася на бік і підтягнула ковдру вище.

І раптом подумала про річ, якої до цього вечора чомусь не існувало.

Фейда можна втратити.

Не обов’язково ось так — на мокрому асфальті. Від самого цього образу її знову кинуло в холод, і вона прогнала його.

Люди взагалі губили одне одного набагато тихіше.

Виростали. Їхали в інші міста. Закохувалися. Знаходили нових людей. Починали телефонувати рідше, а потім одного дня раптом виявлялося, що хтось, хто колись знав про тебе майже все, тепер не знає навіть, що ти робила минулої суботи.

Аріна чудово знала, що так буває.

Просто ніколи не прикладала цього знання до Фейда.

Очі запекло.

Вона притиснула здорову долоню до рота, щоб не розбудити Настю.

Сльози цього разу були тихіші, але зупинити їх виявилося важче.

Blood Brothers продовжувала грати.

Аріна потягнулася до кнопки перемотування — і зупинилася.

Ні.

Колись вони слухали її вдвох до кінця.

Нехай і зараз дограє.

Вона лежала в темряві, слухала знайому пісню й згадувала Фейдове «А мені ні», розбиту губу, його долоню на своєму зап’ястку і те рідкісне «Аріно», після якого вже не змогла стриматися.

Коли пісня закінчилася, в навушниках на кілька секунд залишився тільки тихий шурхіт плівки.