Розділ 16. Температура

Вранці Аріна прокинулася від холоду.

Не того звичайного ранкового холоду, коли не хочеться вилазити з-під ковдри, а дрібного внутрішнього ознобу, від якого напружувалося все тіло. Вона лежала, згорнувшись на боці, натягнувши ковдру до підборіддя, і все одно не могла зігрітися. Крізь щільну штору пробивалося сіре, безрадісне світло, у батареї тихо булькала вода, а голова була така важка, що навіть думки в ній ворочалися повільно, неохоче. Повіки наче хтось приклеїв, горло боліло навіть від ковтка слини. Десь зовсім поруч настирливо дзвенів будильник, але звук доходив до неї ніби крізь стіну.

Настя щось сказала. Аріна не розібрала.

— Арін.

Цього разу вона змусила себе розплющити очі.

Настя вже стояла одягнена, із сумкою через плече, але замість дверей дивилася на неї.

— Ти на першу не йдеш?

Аріна хотіла відповісти, що зараз встане. Навіть поворухнулася, збираючись сісти, але кімната від цього простого руху неприємно хитнулася, а по спині знову пройшов озноб.

— Не піду, — видихнула вона й заплющила очі.

Настя підійшла ближче й торкнулася долонею її чола. Рука була прохолодна, і Аріна мимоволі потягнулася до неї, як кіт до сонячної плями.

— Та ти гориш.

— А мені холодно.

— Це я вже зрозуміла.

Десь на краю свідомості Аріна згадала вчорашній парк, мокре волосся, воду в кросівках і Данкове: «До завтра подивимося». Хотілося обуритися хоча б подумки, що він накаркав, але навіть на це забракло сил.

Настя знайшла градусник, принесла води, щільніше зачинила кватирку й підтягнула ковдру Аріні до плечей, так акуратно, ніби боялася її розбудити, хоча Аріна й так не спала. Температура була трохи вища за тридцять вісім. Після короткої суперечки, у якій Аріна майже не брала участі, Настя заявила, що після пар купить усе необхідне.

— У нас є ліки, — пробурмотіла Аріна.

— Я бачила ваші ліки. Там пластир, активоване вугілля й щось прострочене ще до нашого вступу.

Аріна хотіла сказати, що це неправда.

Не сказала.

Вона вже знову засинала.

Настя ще постояла над нею, поклала на тумбочку склянку з водою, так, щоб можна було намацати її, не розплющуючи очей, і тихо зачинила за собою двері.

День майже не залишився в пам’яті.

Аріна кілька разів прокидалася від спраги, пила воду й знову провалювалася в сон, густий і липкий, у якому дзвеніли чужі голоси, а в кімнаті то темніло, то світлішало. Раз їй наснився парк і спалах над деревами, і вона прокинулася з калатанням серця, але за вікном було тихо, лише монотонно шарудів дрібний дощ. Телефон то вібрував десь на столі, то замовкав. Один раз вона навіть розплющила очі й побачила на екрані чиєсь повідомлення, але літери розпливалися, а простягнути руку здавалося безглуздо складним завданням. Вона подумала, що відповість пізніше.

Пізніше не настало.

Коли Настя повернулася після пар, у кімнаті було тихо й задушливо. Аріна спала поверх збитої подушки, волосся прилипло до вологого чола, одна рука лежала поверх ковдри. Настя поклала пакети з аптеки на стіл, обережно розбудила її, змусила поміряти температуру (майже тридцять дев’ять) і цього разу вже не слухала жодних заперечень. Ліки, вода, суха футболка, кілька ложок чогось теплого, хоча Аріна стверджувала, що не хоче їсти.

За пів години вона знову спала.

Телефон перестав вібрувати десь надвечір. Настя помітила це лише тоді, коли екран уже не засвітився від чергового дзвінка. Батарея сіла. Вона з жалем подивилася на згасле скло, але будити Аріну заради зарядки не стала.

Близько сьомої, коли за вікном уже зовсім стемніло й у дворі засвітилися перші ліхтарі, у двері постукали.

Настя відчинила й побачила Івася.

— Вона тут?

Він запитав це надто швидко. На куртці ще блищали краплі, а волосся було мокре, ніби він прийшов не з коридору, а просто з вулиці, де цілий день стояв під дощем.

— Тут. Тихо.

— Чого вона весь день не відповідає?

— Бо спить.

Івась зазирнув через Настине плече, і вона відступила рівно настільки, щоб він побачив Аріну в ліжку.

Його обличчя відразу змінилося.

— Що з нею?

— Температура. Майже тридцять дев’ять була. Я дала ліки, зараз спала.

— Я зайду.

Настя перегородила двері.

— Ні.

Івась обурено глянув на неї.

— Настю.

— Івасю, вона тільки заснула нормально. Її цілий день то морозить, то кидає в жар. Їй зараз потрібна тиша, а не гості.

— Я не буду її будити.

— Ти вже говориш голосніше, ніж треба.

Він стиснув губи, але сперечатися перестав. Ще раз подивився в кімнату. Аріна не ворухнулася, лише глибоко зітхнула уві сні.

— Ліки є?

— Купила.

— Їла?

Настя скривилася.

— Три ложки.

— Ясно.

— Не «ясно». Іди додому.

— Я завтра прийду.

— Завтра побачимо.

Івась уже повернувся, але затримався.

— Якщо вночі гірше стане, подзвони мені.

Настя подивилася на нього уважніше. У цих словах не було ні звичної іронії, ні жартів. Тільки тихе, напружене «будь ласка».

— Подзвоню.

Двері зачинилися.

Настя ще хвилину стояла під ними й чула його кроки в коридорі. Вони не віддалялися. Вони йшли до сходів, зупинялися, повертали назад і знову затихали десь біля дверей. Нарешті, дуже неохоче, затихли остаточно.

Аріна навіть не знала, що він приходив.

Наступного ранку світ уже не намагався вбити її самим фактом свого існування.

Це було покращення.

Температура трималася, але нижча, голова все ще боліла, зате Аріна нарешті могла лежати з розплющеними очима довше кількох хвилин. За вікном сіра осіння вулиця повільно прокидалася: прогуркотів перший трамвай, десь унизу гупнули двері під’їзду, на підвіконні тремтіла велика крапля, яка ніяк не наважувалася впасти. Першим бажанням було випити чаю. Другим знайти телефон.

Вона намацала його на столі й натиснула кнопку.