Розділ 15. Музика дощу

Вони й справді пішли пішки.

Спочатку Аріна не надала цьому особливого значення. Від університету до гуртожитку все одно можна було пройти кількома вулицями, а після цілого дня в аудиторіях їй не хотілося одразу лізти в переповнений транспорт. Данко теж нікуди не поспішав, тож вони звернули не до найближчої зупинки, а пішли вздовж старих будинків, де тротуар був нерівний від коріння дерев, а жовте листя збиралося біля бордюрів м’якими вологими купами. Розмова сама собою відійшла від грошей, куртки Максима й усього, що не сходилося. Данко розповідав щось про викладача, який сьогодні двадцять хвилин шукав окуляри, не помічаючи їх у себе на голові, Аріна сміялася, перебивала його, згадала ще кілька університетських історій, і поступово те дивне напруження, яке тяглося за ними від мотозльоту, перестало стояти між кожною фразою.

Лише через кілька кварталів вона раптом зрозуміла, що гуртожиток давно лишився в іншому напрямку. Можна було звернути раніше, потім ще раз, але вона цього не зробила. Данко, схоже, теж помітив, однак нічого не сказав. Вони просто йшли далі, і Аріні подобалося, що сьогодні не треба було нічого називати. Після тієї ночі біля озера будь-яка тиша поруч із ним набула другого змісту, будь-який випадковий дотик міг зіпсувати їй здатність нормально думати, але зараз ця гострота трохи відступила. Можна було знову сперечатися про музику, штовхнути його плечем, коли він сказав дурницю, і не завмирати після цього, прислухаючись до себе.

— До речі, — Данко глянув на неї, — ти ж так і не сказала.

— Що?

— Шкодуєш?

Аріна спочатку не зрозуміла.

— Про що?

— Що бусом поїхала.

Вона скосила на нього очі.

— Ти довго збирався це спитати?

— Від неділі.

— І аж тепер наважився?

— Чекав, поки ти перестанеш від мене тікати.

Аріна збилася з кроку лише на мить.

— Я від тебе не тікала.

Данко прискіпливо подивився на неї, але сперечатися не став, і це було навіть гірше.

— То шкодуєш?

Аріна засунула руки глибше в кишені худі. Перед очима на секунду знову виник той важкий темний мотоцикл, Данко біля нього і власна надто виразна уява про кілька годин дороги, протягом яких їй довелося б триматися за нього.

— Трохи, — визнала вона.

— Тільки трохи?

— Не нахабній.

Він реготнув.

— Добре. Тоді я все ще пам’ятаю.

— Що?

— «Іншим разом».

Аріна подивилася на нього. Він сказав це без натяку на негайну обіцянку, але чомусь від самої думки, що для нього та коротка розмова не загубилася серед десятків інших, усередині стало тепло.

— У тебе підозріло хороша пам’ять.

— Не на все.

— На що треба?

— На цікаве.

Цього разу Аріна сама відвела очі.

Саме тоді їй на щоку впала перша крапля.

Вона підняла голову. Небо, ще пів години тому просто сіре, потемніло, дерева ворушилися від вітру, показуючи світліший бік листя. Друга крапля впала на ніс, третя — на руку.

— Почалося, — сказав Данко й озирнувся на найближчі будинки. — Там далі зупинка.

— І?

— Там дах.

Аріна подивилася на нього так, ніби він запропонував щось дивне.

— І?

Данко вже хотів відповісти, але побачив її усмішку.

— Тільки не кажи, що ти любиш дощ.

— Добре, не скажу.

Вона скинула капюшон, який вітер раз у раз намагався натягнути їй на голову.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Дощ швидко перестав бути дрібним. За кілька хвилин він уже шелестів у пожовклому листі, темнив асфальт великими плямами й стікав по склу припаркованих машин. Перехожі пришвидшували крок, хтось розкривав парасолю, хтось біг під козирок магазину, а Аріна, навпаки, ніби нарешті перестала кудись поспішати. Вона підставила обличчя холодним краплям, струснула мокре волосся з очей і засміялася, коли Данко таки натягнув свій капюшон.

— Ти зараз виглядаєш дуже розумним.

— А ти — людиною, яка завтра прокинеться хвора.

— Зате сьогодні щаслива.

Він похитав головою, але під навіс не звернув.

Вони пройшли ще кілька вулиць, уже не намагаючись обходити калюжі. Аріна розповіла, як у дитинстві мама сварила її за те, що вона спеціально виходила надвір, коли починався дощ, і як одного разу повернулася додому настільки мокра, що батько поставив її кросівки сушитися біля батареї, а зранку вони стали твердими й на два розміри меншими. Данко сміявся так, що мусив витирати воду з обличчя долонею, а потім зняв капюшон сам.

— О, — задоволено сказала Аріна. — Прогрес.

— Я вже мокрий. Немає сенсу.

— Ні. Ти просто піддався поганому впливу.

— Це теж.

Біля перехрестя їм усе-таки треба було розходитися. Данкові — праворуч, Аріні можна було вже повертати в бік гуртожитку. Вони зупинилися під деревами, які давно перестали хоч якось захищати від дощу. Вода стікала з Данкового волосся на лоб, светр потемнів на плечах, і Аріна раптом подумала, що, мабуть, виглядає не краще: волосся мокрими пасмами прилипло до щік і шиї, одяг обважнів, кросівки хлюпали.

— Ти точно дійдеш? — запитав Данко.

Аріна обурено звела брови.

— Ні, розчинюся дорогою.

— З тобою важко нормально поговорити.

— Ти тільки зараз помітив?

Він усміхнувся, але не пішов. І вона теж чомусь стояла.

На якусь секунду Аріні знову стало надто добре відомо, як близько він перед нею. Після озера вона вже знала це відчуття: ту коротку зміну повітря між ними, коли звичайна розмова раптом переставала бути звичайною. Данко подивився їй в очі, потім ніби хотів сказати щось і передумав.

Аріна теж нічого не зробила.

Цього разу він відступив першим.

— До завтра.

— До завтра.

Вона пройшла кілька кроків і озирнулася. Данко теж озирнувся.

Аріна засміялася.

— Іди вже!

— Сама йди.

Вони нарешті розійшлися.

До гуртожитку можна було дістатися хвилин за п’ятнадцять.