Розділ 13. Після дороги

Після двох днів серед сосен місто відчулося майже фізично. Ще коли бус виїхав на кільцеву дорогу, Аріна помітила, як змінилося повітря: після прохолодного лісу, озера, запаху трави, диму й сирої землі воно раптом стало важким, загазованим, із вихлопами автобусів і пилом, що осідав десь у горлі.Здавалося, легені за два дні встигли відвикнути від міста й тепер обурено нагадували про кожну маршрутку, яка рушала просто перед носом.

А в понеділок до повітря додалася ще й метушня. Після простору мотозльоту університетські коридори здавалися Аріні неприродно вузькими: люди снували сходами, хтось наздоганяв викладача, хтось сперечався біля розкладу, з їдальні тягнуло смаженим, навколо безперервно говорили, сміялися, грюкали дверима. Зазвичай вона майже не помічала цього ритму, а тепер він чомусь тиснув. І це відчуття не минуло за ранок: ще кілька наступних днів місто здавалося їй надто гучним, надто швидким і таким, у якому постійно бракувало повітря.

Аріна стояла біля вікна з Юлькою й слухала, як Андрій уже встиг надіслати три варіанти майбутньої композиції, а один із них, за Юльчиними словами, «взагалі не те, але чомусь чіпляє». Слова долітали наче крізь воду. Краєм ока Аріна побачила Данка на іншому кінці коридору.

Упізнала ще раніше, ніж устигла подумати, що дивиться саме туди.

Він ішов сам, із рюкзаком на одному плечі, гортаючи якийсь зошит. Підняв голову.

Побачив її.

Аріна відчула короткий, абсолютно недоречний поштовх десь під ребрами.

— До речі, — перебила вона Юльку надто бадьоро, — ти казала, у тебе є номер тієї дівчини з притулку?

Юлька замовкла на півслові й подивилася на неї з тією уважністю, яку зазвичай приберігала для складних акордів.

— Є. Тільки вона нікуди не...

— Привіт.

Данко вже стояв поруч.

Аріна сказала «привіт» разом із Юлькою й одразу розсердилася на власний голос. Нормальний голос. Абсолютно нормальний. Саме тому він здався їй неприродно нормальним.

Данко глянув на неї уважніше.

— Як доїхали?

— Добре.

— Виспалася?

— Так.

— Брешеш.

Аріна нарешті подивилася прямо на нього.

— Чому це?

— Очі. Вони хочуть назад у ліжко.

Юлька пирхнула.

— Її очі сьогодні взагалі багато чого хочуть.

Аріна повільно повернула до неї голову, з усією виразністю, на яку була здатна. Юлька вловила цей погляд, надто охоче згадала, що їй «десь треба бути», і за кілька секунд розчинилася в коридорному натовпі разом зі своїм обіцяним «побачимося на парі».

Аріна подумки пообіцяла помститися.

Коли повернулася до Данка, той усміхався.

— Що?

— Нічого. Я тільки прийшов.

Кілька секунд вони стояли одне навпроти одного, і саме цих кількох секунд Аріна боялася від самого ранку.

Бо тепер не було ні багаття, ні озера, ні мотоциклів. Не було навіть дороги за вікном буса, за якою можна стежити, вдаючи, що вона зовсім не думає про темний мотоцикл попереду. Був університет, навчальний коридор із облупленою фарбою під підвіконням. Данко. І пам’ять про те, як він стояв зовсім близько.

Вона мимоволі глянула на його губи й одразу відвела очі.

— Мені треба до Насті, — сказала Аріна.

Данко ледь помітно змінився в обличчі. Не образився. Просто ніби прибрав щось, із чим збирався до неї підійти.

— Добре.

Це зачепило. Хоча саме вона щойно сказала, що йде.

— На практикумі побачимося, — додала Аріна.

— Побачимося.

Він пішов, і ще кілька секунд вона дивилася йому вслід, на сутулі плечі під рюкзаком і зошит, який він знову розгорнув на ходу.

— Ідіотка, — тихо сказала вона сама собі.

— Хто?

Аріна здригнулася. Настя стояла за спиною з двома книжками в руках і виглядала людиною, яка прийшла вчасно для найцікавішого.

— Ти звідки взялася?

— Із бібліотеки. А хто ідіотка?

— Ніхто.

Настя простежила за її поглядом, знайшла Данка на іншому кінці коридору, потім знову подивилася на Аріну, і на її обличчі повільно з’явилося розуміння.

— А-а.

— Навіть не починай.

— Я нічого не сказала. Просто в тебе дуже розмовний вираз обличчя.

Аріна мовчки забрала в неї верхню книжку.

— Ходімо.

— Куди?

— Куди завгодно.

Настя засміялася й пішла слідом.

До обіду Аріна переконала себе, що поводиться нормально.

Майже переконала.

На практикумі Данко сів поруч, як сідав і раніше. Вони відкрили свій проєкт, посперечалися через одну таблицю, знайшли помилку, яка виявилася Данковою, і Аріна із задоволенням нагадала йому про це двічі.

На третій раз він забрав у неї ручку.

— Все. Ліміт.

— Який ще ліміт?

— Два зловтішання на одну помилку.

— Не визнаю твоєї юрисдикції.

— Тоді й ручки не отримаєш.

Аріна потягнулася через стіл.

— Віддай.

Данко підняв руку вище.

— Попроси нормально.

— Данко.

— Це моє ім’я.

— Віддай ручку, поки я не...

Вона знову потягнулася й завмерла.

Надто близько.

Її плече притиснулося до його руки, волосся ковзнуло по його светру, і вона раптом відчула тепло крізь тканину й ледь вловимий запах диму, який, здається, так і не вивітрився з його светра після багаття. Данко теж перестав усміхатися.

На якусь мить кабінет зник разом зі скрипом стільців, шарудінням паперу й чужими голосами за спиною.

Аріна випросталася першою.

— Залиш собі.

Данко повільно поклав ручку перед нею.

— Аріно...

— Дивись, — вона повернула до нього зошит. — Тут ще треба перерахувати.

Він не договорив. І це було саме те, чого вона хотіла.

Напевно.

До кінця пари Данко більше не торкався її навіть випадково. Аріна помітила це приблизно через десять хвилин. Ще через п’ять почала злитися: на нього, на себе й найбільше на те, що раніше взагалі не думала про такі речі.