Розділ 12. Другий день

Аріна прокинулася від чужого голосу.

— Та я тобі кажу, воно тут стояло!

— Ти мені з самого ранку вже третій раз це кажеш!

— Бо воно тут стояло!

— То знайди його і заткнися!

Десь неподалік хтось засміявся. Майже одразу завівся мотоцикл — різко, з першого разу, і низький звук пройшов крізь тонку тканину намету так, ніби двигун був просто біля Аріниної голови.

Вона розплющила очі.

Кілька секунд не могла зрозуміти, де вона. Над обличчям — зеленкувата тканина старого батькового намету, збоку спальник, зім’ята кофта, рюкзак. Крізь щілину біля входу пробивалося вже цілком денне світло.

Потім повернулася пам’ять.

Озеро.

Туман.

Данкова рука.

Його обличчя зовсім близько.

Те, як він нахилився.

І зупинився.

Аріна знову заплющила очі.

— Ні.

— Що — ні? — сонно озвалася Юлька.

Аріна повернула голову.

З іншого боку намету з-під спальника стирчало тільки скуйовджене волосся.

— Нічого.

— Тоді мовчи.

— Я мовчу.

— Голосно.

Аріна намацала телефон.

Після десятої.

Вона витріщилася на екран, не одразу повіривши.

— Юль.

— М-м?

— Десята.

— Брешеш.

— Десята сім.

Юлька різко сіла, кілька секунд дивилася перед собою, а потім застогнала й упала назад.

— Я стара.

Аріна засміялася.

— Тобі двадцять.

— Саме так це й починається.

Вони все-таки вилізли назовні.

Ранковий фестиваль виявився значно менш романтичним за нічний. Біля наметів сушилися речі, хтось ходив із зубною щіткою в роті, хтось шукав шкарпетку, хтось сидів просто на землі з кружкою й дивився на світ із мовчазною ненавистю. Від кількох багать тягнувся дим, пахло кашею, сосною, бензином і вчорашнім алкоголем.

Біля сусіднього табору двоє чоловіків продовжували ранкову суперечку. Один був помітно ще п’яний, другий — уже просто злий. Причиною трагедії, як з’ясувалося, виявився складний стілець, який знайшовся за їхнім же наметом.

— Я казав, що його ніхто не крав, — пробурмотів хлопець із сусіднього намету, не підводячи голови від казанка.

— А він учора всіх злодіями назвав.

— Сьогодні теж встиг.

Трохи далі кремезний чоловік у шкіряній жилетці відкрив банку пива.

Юлька простежила за ним поглядом.

— Я зараз навіть дивитися на це не можу.

— Ти ж не пила.

— Саме тому мені ще страшніше.

Аріна засміялася й потягнулася, відчуваючи кожен м’яз після вчорашнього дня. Спина нила, ноги теж, у голові було дивно легко й порожньо від недосипу.

А потім вона побачила Данка.

Він стояв біля мотоциклів із двома вчорашніми знайомими й щось їм пояснював. Уже в куртці. Волосся трохи пригладжене, хоча вихор на маківці однаково жив своїм життям.

Аріна відразу відвернулася.

— Нам треба чай.

Юлька глянула на неї.

— Нам завжди треба чай.

— От і добре.

Вони зробили кілька кроків.

— Айрон.

— Що?

— Чай в інший бік.

Аріна зупинилася.

Подивилася праворуч.

Потім ліворуч.

— Я знаю.

Юлька повільно примружилася.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

— Юлько.

— Я мовчу.

Це «мовчу» прозвучало настільки підозріло, що Аріна хотіла причепитися, але передумала.

Їй і без Юльки вистачало власних думок.

Із Данком вона все-таки зіткнулася хвилин через двадцять.

Буквально.

Аріна йшла від казана з двома кружками чаю, обернулася на Ростиків крик і врізалася комусь у плече. Чай небезпечно хитнувся.

Чужа рука вчасно підхопила одну кружку.

— Обережно.

Аріна завмерла.

Ну звісно.

— Я бачила, куди йду.

Данко глянув на чай, який мало не опинився на землі.

— Помітно.

— Мене відволікли.

— Тоді всі претензії до Ростика.

Він простягнув їй кружку.

Їхні пальці торкнулися.

Дурниця.

Учора вони сиділи плечем до плеча. Вона була в його куртці. Він тримав її за руку. Вона сама сперлася долонею йому на плече й не відступила, коли між ними залишилися сантиметри.

А тепер звичайний дотик пальців раптом став проблемою.

Аріна забрала кружку трохи швидше, ніж треба.

Данко це помітив.

Вона побачила, що помітив.

І стало ще гірше.

— Виспалася? — запитав він.

— Дуже.

— Скільки?

— Не знаю. Годин вісім.

Данко глянув на неї.

— Ми розійшлися після п’ятої.

— Я дуже швидко сплю.

Він засміявся.

І від цього стало легше.

Трохи.

— Побачимося, — сказав він, відступаючи.

— Ага.

Аріна пішла до Юльки.

Зробила п’ять кроків і розсердилася на себе.

Ага.

Чудово.

Вона вміла годинами говорити з хлопцями про музику, фотографію, навчання, мотоцикли, сперечатися, сміятися, штовхати плечем, сидіти на підлозі гаража серед п’ятьох чоловіків і навіть не думати, що робить щось не так.

А тут із усього багатства української мови їй залишилося «ага».

— Це мені? — Юлька потягнулася до кружки.

Аріна віддала.

— Дякую.

— Будь ласка.

Юлька зробила ковток і прискіпливо подивилася на неї.

— Що?

— Нічого.

— Не дивись так.

— Як?

— Юль.

Та всміхнулася в чай.

— Я взагалі нічого не сказала.

— Оце й дратує.

До обіду галявина знову ожила.

Учорашня втома кудись поділася, коли на сцені знову запрацювала апаратура. Люди підтягувалися ближче, мотоцикли час від часу прибували ще з дороги, хтось купався, хтось уже пакував речі, щоб не робити цього ввечері.

Аріна знову взяла цифровик.

Зняла Ростика, який їв хліб просто над барабанною установкою й отримував за це від Семена. Юльку, що сиділа на траві з Андрієм і щось записувала на звороті вчорашньої афіші. Марту, яка знайшла Фейда біля мотоциклів і тепер стояла поруч, зазираючи йому через плече в блокнот.