Розділ 11. Кадр, якого не було

Коли Аріна повернулася до багаття, людей біля нього стало помітно менше. Полум’я вже не здіймалося вище голів, як кілька годин тому, — товсті поліна повільно догорали, час від часу провалювалися всередину, розсипаючи іскри. Хтось дрімав, загорнувшись у куртку, двоє хлопців сперечалися про стару «Яву», але вже без колишнього запалу. Десь далі Юлька з Андрієм знову пробували одну й ту саму музичну фразу.

Данко сидів там, де вона його залишила.

Побачив її, трохи посунувся на колоді й мовчки простягнув кружку.

— Це мені?

— Якщо не хочеш, можу випити сам.

Аріна взяла. Чай був уже не гарячий, але теплий, із м’ятою й легким присмаком диму.

— Дякую.

Данко кивнув і нічого не спитав.

Ні де вона була. Ні чому так довго. Ні чому очі, мабуть, трохи почервоніли.

Аріна зробила ковток і відчула несподівану вдячність саме за це.

Після озера їй ще не хотілося багато говорити. Хотілося досидіти ту тишу, яку вона принесла звідти із собою, і Данко якимось дивним чином їй не заважав. Вони слухали уривки чужих розмов, дивилися у вогонь, зрідка перекидалися кількома словами. Одного разу хтось протиснувся позаду них, Данко посунувся, і його коліно торкнулося Аріниного. За хвилину вона вже не пам’ятала, чи він так і залишився сидіти ближче, чи це вона сама трохи подалася до тепла.

Їй було добре.

Не весело, не захопливо — просто добре.

За весь цей день це, мабуть, було найрідкісніше відчуття.

Данко глянув на неї.

— Ти сьогодні кілька разів не зняла.

Аріна повернула голову.

— Ти й це помітив?

— Випадково.

— У тебе дуже багато випадкових спостережень.

— Професійна деформація.

— Яка професія?

Данко задумався на секунду.

— Ще не придумав.

Аріна засміялася й легенько штовхнула його плечем.

Він хитнувся, але назад сів уже так, що плече залишилося біля її плеча.

Не впритул.

Майже.

Аріна це помітила.

І не посунулася.

Вогонь раптом ожив — одне з полін розламалося, червона середина відкрилася повітрю, і полум’я на кілька секунд стало яскравішим.

Світло ковзнуло по Данковому обличчю.

Аріна примружилася.

— Що? — спитав він.

— Нічого.

— Ти вже хвилину на мене дивишся.

— Не хвилину.

— А скільки?

— Не засікай.

Він повернувся до неї трохи більше, і тепер Аріна справді побачила те, що зачепило її погляд. В університеті його очі здавалися просто темними. Тут, у теплому світлі багаття, в них проступав холодний синій — не яскравий, а глибокий, особливо по краях райдужки.

— У тебе очі сині.

Данко звів брови.

— Ти тільки зараз це з’ясувала?

— Вони темні. Не видно.

— Тобто весь цей час ти мене погано роздивлялася?

Аріна пирхнула.

— Не переоцінюй себе.

Він усміхнувся, але не відвів погляду.

Тепер уже він дивився.

Спочатку Аріна витримала це цілком спокійно. Потім раптом відчула себе надто видимою: розтріпане після цілого дня волосся, холодні щоки, трохи стягнута після сліз шкіра під очима. Вона ніколи не думала, чи достатньо добре виглядає без косметики, бо не користувалася нею взагалі, але зараз уперше майнула майже смішна думка, що непогано було б мати хоч щось, за чим можна сховатися від такого уважного погляду.

Данко трохи примружився.

— А твої справді зелені.

— А до цього які були?

— Темніші.

— Дуже змістовно.

— Я стараюся.

Вона засміялася, але погляд відвела першою.

І ще якийсь час відчувала його на собі.

До води вони пішли значно пізніше.

Не домовлялися. Просто людей біля багаття залишилося зовсім мало, вогонь осів, а спати чомусь не хотілося. Аріна підвелася розім’яти затерплі ноги, Данко теж встав.

— Я зараз, — сказала вона.

— Куди?

— По камеру.

Вона швидко дійшла до намету, намагаючись не зачепити розтяжки в темряві. Усередині було тихо. Аріна намацала свій рюкзак, обережно витягла загорнутий «Зеніт» і перевірила його майже машинально.

Двадцять вісім кадрів.

Камера була холодною після ночі.

Аріна перекинула ремінець через плече й повернулася до Данка.

За кілька хвилин вони вже йшли між соснами в бік озера.

Там було майже так само тихо, як тоді, коли Аріна сиділа сама.

Вона навіть упізнала темну пляму трави, де недавно обіймала коліна й витирала щоки рукавом, але нічого не сказала. Вони сіли трохи далі, ближче до води.

Довго мовчали.

І саме тут Аріна зрозуміла те, що біля вогню лише відчула краєм: Данко не заважав їй бути наодинці.

Це було дивно. Зазвичай присутність іншої людини все одно вимагала хоч чогось — уваги, реакції, готовності відповісти. А зараз вона дивилася на чорну воду, слухала тихий плескіт біля берега й майже не відчувала потреби заповнювати мовчання.

Він просто сидів поруч.

Аріна підтягнула коліна.

— Тобі важко було переводитися?

Данко не відповів одразу.

Вона повернула голову й уже по цій короткій паузі зрозуміла, що потрапила туди, куди він її не дуже хотів пускати.

— Спочатку, — сказав він.

— Через нових людей?

— Не тільки.

Аріна почекала.

Данко провів долонею по волоссю, безуспішно пригладивши те саме вперте пасмо.

— Там не дуже проста історія.

Його голос став рівнішим. Коротшим.

Аріна вже чула це раніше.

— Добре.

Він глянув на неї.

— І все?

— А що?

— Не будеш питати?

Аріна повела плечем.

— Якщо захочеш — сам розкажеш.

Данко кілька секунд мовчав.

— Дякую.

— Не звикай.

Кутик його рота сіпнувся.

І цього вистачило.

Аріна не забула його паузу. Не перестала відчувати, що за переведенням стоїть щось більше, ніж він говорить. Але сьогодні їй не хотілося ламати цю ніч об його мовчання.