Розділ 10. Після музики

До вечора галявина перестала бути схожою на ту, яку Аріна побачила вранці.

Наметів побільшало настільки, що між ними самі собою проклалися вузькі стежки, витоптані сотнями ніг. Біля одних наметів висіли куртки, біля інших сушили рушники після купання, десь на мотузці між двома соснами теліпалися шкарпетки, а хтось примудрився причепити до стовбура маленький прапор мотоклубу. Від дороги до самої сцени тягнувся майже безперервний ряд мотоциклів. Метал, який удень різко бив сонцем в очі, тепер ловив тепле вечірнє світло й ставав мідним, майже живим.

Повітря теж змінилося. Денний запах нагрітої хвої й бензину поступився іншим: димом, смаженою цибулею, мокрою землею біля води, холодним металом, що остигав після дня. Двигуни то стихали, то раптом озивалися в різних кінцях табору, і здавалося, що галявина дихає.

Озеро змінилося найбільше. Біля дальнього берега сонце вже торкалося лісу, вода під ним горіла золотом, а ближче до берега темнішала до густого синього. Довга світла доріжка тремтіла від найменшого руху.

Аріна побачила її — і майже одразу пішла по «Зеніт».

Цифровик цілий день висів на зап’ясті, нагрівався в долоні, ховав у собі десятки дрібних речей: колеса в траві, Ростикові руки над барабанами, Юльку біля мікрофона, незнайомого чоловіка, який спав на складеній куртці, відбиття людей у дзеркалах, смішного пса біля чужого намету. Частину кадрів вона вже передивилася, кілька стерла без жалю.

Із «Зенітом» було інакше.

На зліт вона приїхала з тридцять одним кадром. Не так уже й мало на два дні, якщо не забувати, що кожне натискання тут залишалося назавжди.

Аріна спустилася ближче до води, довго шукала місце, з якого між соснами не лізли в кадр намети, потім зрозуміла, що вони їй якраз не заважають. Навпаки: кілька темних силуетів на березі робили озеро ще світлішим. Вона ловила не просто картинку. Вона чекала, поки світло й вода погодяться між собою.

Піднесла камеру. Зачекала, поки хлопець із рушником вийде з кадру, трохи змістилася. Сонце торкнулося верхівок на протилежному березі й розламалося на воді навпіл.

Клац.

Тридцять.

Вона перевела важіль перемотування й ще секунду дивилася крізь видошукач, хоча кадр уже був зроблений.

Не шкода.

Дорогою назад її зупинив інший відблиск. Один із великих мотоциклів стояв боком до озера, і на хромованому баку сонце, що сідало, стало майже червоним, розтягнулося довгою яскравою смугою від кермової колонки до сидіння. Навколо ходили люди, хтось раз у раз перекривав світло. Аріна присіла, змінила кут, почекала.

Відбиття повернулося.

Цього разу рішення прийшло швидше.

Клац.

Двадцять дев’ять.

Два кадри за кілька хвилин. Для цифровика — ніщо. Для неї з «Зенітом» — майже марнотратство.

І все одно не шкода.

Біля сцени починався вечір.

Кілька гуртів уже відіграли. Один Аріні сподобався настільки, що вона потім шукала гітариста, аби перепитати назву, бо на афіші прочитала неправильно. Інший був гучніший, швидший і зібрав перед сценою більше людей, хоча після третьої композиції Аріна зрозуміла, що для неї всі вони починають звучати майже однаково.

Тепер надходила черга своїх. Другий, пізній сет — той, який організатори поставили вже в темряві, коли найкращі виступи, кажуть, лишаються в пам’яті довше.

Ростик зник за сценою хвилин двадцять тому. Семен востаннє перевіряв гітару. Юлька ходила біля сцени вже в тому образі, який вони разом довели до ладу вдень: чорна сорочка, вільне волосся, темні очі з витягнутою, але не надмірною лінією. Губи Аріна таки переконала не затемнювати, і тепер, коли на Юльчине обличчя падало бокове сценічне світло, стало зрозуміло, що вона мала рацію.

Юлька перехопила її погляд.

— Навіть не кажи.

— Я нічого.

— У тебе обличчя.

Аріна не втрималася й усміхнулася.

— Нормальне в мене обличчя.

— Ага. Обличчя людини, яка зараз скаже: «Я ж казала».

— Я ж казала.

Юлька обурено фиркнула й штовхнула її плечем.

— От і допомагай людям після цього.

— Я тобі допомогла.

— Саме тому особливо дратує.

Її покликали зі сцени, і Юлька миттєво змінилася. Усмішка зникла, плечі трохи випросталися, погляд став зібраним.

Аріна любила цю мить. Перехід між Юлькою, яка могла п’ять хвилин сперечатися через підводку, і Юлькою, яка за секунду до першої ноти вже ніби чула музику всередині.

Фейд сидів на краю сцени з гітарою й дивився кудись поверх людей.

Аріна машинально підняла цифровик.

І зупинилася.

Кадр був хороший. Саме тому вона не натиснула.

Івась сидів трохи згорбившись, ліктем спирався на гітару. Вечірнє світло лягало йому на щоку, а в очах стояв той знайомий вираз, коли він наче відходив на кілька кроків від усього довкола, не рухаючись із місця. Не сумний. Не задуманий у звичайному сенсі. Просто десь не тут.

Вона знала такі його моменти надто давно.

І не всі вони були її.

Аріна опустила камеру.

— Знову передумала?

Вона озирнулася.

Данко стояв трохи позаду. Куртку він десь залишив, рукави темної кофти закотив до ліктів, а волосся після шолома й цілого дня остаточно перестало підкорятися будь-якій логіці. Один темний вихор на маківці стирчав особливо вперто.

Аріна на секунду затримала на ньому погляд.

— Що?

Данко кивнув на цифровик.

— Ти вже вдруге сьогодні наводиш камеру й не фотографуєш.

Вона здивувалася.

— Ти рахував?

— Випадково помітив.

— Ага.

— Що?

— Нічого. Продовжуй випадково помічати.

Він примружився, але не образився.

Аріна знову глянула на Івася.

— Не все треба фотографувати.

— Дивно чути це від тебе.

— Чому?

Данко трохи подумав.

— Бо спочатку я думав, що ти якраз намагаєшся зберегти все.

Аріна повернулася до нього.