Розділ 8. Гість

У п’ятницю Аріна прийшла до гаража раніше за Данка.

Не тому, що хвилювалася.

Принаймні саме це вона сказала собі, коли втретє за кілька хвилин глянула на годинник, а тоді сердито запхнула телефон назад у кишеню, ніби винен був саме він.

Ростик сидів навпочіпки біля системного блока й світив усередину маленьким ліхтариком, хоча ніхто його про це не просив. Кришка лежала поруч на підлозі, а Семен сидів перед важким монітором і спостерігав за ним із тим особливим терпінням, із яким дивляться на людину, що добровільно створила собі проблему й тепер героїчно її долає.

— Що ти робиш? — спитала Аріна, стягуючи куртку.

— Профілактику смерті, — серйозно повідомив Ростик і ще глибше засунув голову під стіл.

Семен навіть не обернувся.

— Він побачив пил.

— Там його багато, — обурився Ростик, ніби щойно викрив системну змову.

— Це гараж.

— Комп’ютеру байдуже, де він помирає.

Аріна поставила сумку біля стіни й підійшла ближче. Старий системний блок стояв на підлозі біля столу. На самому столі займав добру його половину важкий монітор, поруч лежали кілька дисків у прозорих коробках, маркер без ковпачка й аркуш із перекресленими назвами файлів.

— Він хоч працює?

— Працює, — сказав Семен.

— Поки що, — похмуро уточнив Ростик.

Семен нарешті повернув голову й прискіпливо подивився на нього.

— Ти сам його відкрив.

— Щоб урятувати.

— Від себе?

Ростик випростався й зміряв їх обох ображеним поглядом.

— Я відчуваю якусь ворожість.

— Це пил, — сказала Аріна.

Він пирхнув і взявся прикручувати кришку назад.

Юлька з’явилася з-за перегородки з чайником у руках. Аріна глянула на неї — і відразу примружилася. Одне око Юлька підвела майже як завжди, зате від другого темна лінія тягнулася далеко до скроні, роблячи її й без того виразний погляд майже хижим.

— Ні, — сказала Аріна.

Юлька зупинилася.

— Ти навіть не знаєш, що я хотіла спитати.

— Знаю. Ні.

— Я вдосконалила.

— Ти подовжила.

— Це і є вдосконалення.

Аріна підійшла ближче, взяла Юльку за підборіддя й повернула її обличчя до лампи. Та слухняно завмерла, хоча в очах уже світився виклик.

— Зітри хвіст десь на третину. Решту лиши.

— На третину? — Юлька недовірливо звела брови. — А лінійку дати?

— Можу стерти сама.

Юлька відсахнулася, прикривши око долонею.

— Навіть не думай. У тебе руки холодні.

— Тоді не сперечайся з художнім керівником.

— Ненавиджу працювати з професіоналами, — пробурмотіла Юлька, але задоволена усмішка її видала. Вона підняла чайник. — Айрон, будеш?

— А що там?

— Чай.

— Це я бачу. Який?

Юлька замислилася, принюхалася до пари й нарешті впевнено сказала:

— Темний.

Аріна кілька секунд дивилася на неї.

— Вичерпно.

— Пахне нормально.

— Наливай.

Поки Юлька шукала вцілілу чашку, Аріна взяла зі столу один із дисків. На ньому великими літерами було написано «МУЗИКА». На другому — «ФОТО». Третій був підписаний «РІЗНЕ», а четвертий — «НЕ ЧІПАТИ».

— Що на цьому?

Ростик навіть не озирнувся.

— Не знаю.

— А хто написав?

— Я.

Аріна повільно повернула диск у пальцях.

— І чому його не можна чіпати?

— Бо я вже не пам’ятаю, що там.

Семен нарешті відірвався від екрана.

— Саме тому його треба перевірити.

— Саме тому його не можна перевіряти, — заперечив Ростик із такою переконаністю, ніби це було фундаментальне правило техніки безпеки.

— Логічно, — погодилася Аріна.

Він задоволено кивнув.

— Дякую.

— Це був сарказм.

— Забираю подяку.

Аріна пирхнула й поставила диск назад.

На екрані висіла їхня афіша. Точніше, те, що від неї залишилося після відкривання на цьому комп’ютері: заголовок з’їхав праворуч, частина тексту наклалася на фотографію, а замість одного шрифту програма підставила щось таке округле й життєрадісне, що мотозліт раптом почав скидатися на дитяче свято.

Аріна нахилилася ближче і скривилася.

— О-о-о. Це навіть гірше, ніж ти розповідав.

— Дякую за підтримку, — Ростик притис долоню до грудей.

— Зате тепер я розумію молоток.

Семен посунув мишку.

— Файл робили в іншій версії програми.

— Я знаю.

— Не знаєш.

Ростик обурено озирнувся.

— Я здогадувався.

— Це інше.

— Семе, не починай.

Юлька поставила перед Аріною чашку й, простеживши за її поглядом на екран, теж скривилася.

— А де рятівник?

Аріна зробила ковток.

— Хто?

Юлька подивилася на неї поверх своєї чашки. Повільно. Дуже виразно.

— Звісно.

— Він сказав, що прийде.

— Твій прийде? — долинуло від дверей.

Аріна обернулася.

Івась стояв на порозі, струшуючи з куртки дрібні краплі дощу.

— Він не мій.

— Я не про це питав.

— А прозвучало саме так.

Фейд повісив куртку на цвях.

— Тоді це проблеми твого слуху.

— У мене прекрасний слух.

— Ти слухаєш Iron Maiden так, що про прекрасний слух уже пізно говорити.

— Заздрість — погане почуття.

Івась усміхнувся.

— То прийде?

— Прийде.

— Добре.

Сказав абсолютно звичайно й пішов до Ростика, який саме намагався запхнути системний блок на місце. Присів поруч і мовчки допоміг підняти його за другий край.

Аріна ще секунду дивилася йому вслід.

Нічого.

Саме тому вона відвернулася.

***

Данко прийшов хвилин за двадцять.

Постукав кісточками пальців у відчинені двері й зупинився на порозі, ніби не був певен, чи тут узагалі прийнято чекати дозволу. На ньому була темна куртка, волосся трохи намокло від дощу, кілька пасом упали на лоб. Він швидко оглянув приміщення — мотоциклетні деталі біля стіни, дошки, старий диван, плакати, інструменти, барабани в дальньому кутку, стіл із комп’ютером.