Розділ 7. Звичайні речі

У понеділок зранку Настя знайшла одну сережку.

Не ту, яку шукала останні кілька днів, а зовсім іншу — маленьку сріблясту краплю, що закотилася під батарею ще невідомо коли й тепер лежала там серед пилу, двох шпильок і засохлої горошини. Знахідка, здавалося, мала б потішити, але Настя тільки хвилину покрутила сережку між пальцями, зітхнула й поклала на стіл.

— У мене скоро буде музей речей, які я не шукала.

Аріна, яка саме намагалася заварити чай так, щоб не залити окропом конспект, глянула через плече.

— Експозиція безкоштовна?

— Для тебе — п’ятдесят гривень.

— За горошину?

Настя нахилилася й зазирнула під батарею.

— Горошина окремо. Це археологічний фонд.

Аріна пирхнула й повернулася до горнятка. Вона привезла цей чай ще з дому — чорний, із сушеною вишнею та чимось терпким, назви чого не пам’ятала. Мама купувала суміші на вагу в маленькій крамниці неподалік ринку й щоразу насипала їй із собою більше, ніж можна було випити за місяць. У шухляді вже стояли чотири пакети: з м’ятою, бергамотом, чебрецем і той самий вишневий. Настя періодично погрожувала провести ревізію, бо, за її словами, нормальна людина не може потребувати стільки різновидів гарячої води.

Сережки так і не знайшлися.

Про них тепер говорили менше. У перший вечір Настя перевернула половину кімнати, наступного дня ще раз перебрала косметичку, кишені курток і постіль, потім питала в дівчат на поверсі, чи ніхто випадково не бачив маленьких срібних кілець із темними камінцями. Ніхто не бачив. За кілька днів пошуки втратили ту нервову терміновість, яка спочатку змусила її навіть витрусити сміттєвий пакет назад у відро й перебрати руками все, що вже збиралася викидати.

Тепер залишилося тільки роздратування.

— Може, десь у ванній зняла? — спитала Аріна.

— Я там уже дивилась.

— У сумці?

Настя повільно повернула до неї голову.

— Аріно.

— Мовчу.

— Ти бачила мою сумку після того, як я там шукала.

Бачила. Настя витягла з неї стільки речей, що Аріна досі не розуміла, за якими законами фізики вони до того вміщалися всередині.

— Може, знайдуться, — сказала вона.

Настя знизала плечима.

— Уже байдуже.

Занадто швидко.

Аріна це помітила, але нічого не сказала.

***

До практикуму вона прийшла на десять хвилин раніше й застала Данка за комп’ютером. Він сидів боком до дверей, сперши підборіддя на кулак, і дивився на їхній макет із таким виразом, ніби той особисто його образив.

— Не допомагає? — спитала Аріна, знімаючи навушники.

Данко озирнувся.

— Що?

— Якщо дивитися на нього з ненавистю.

— Я пробував із повагою. Ще гірше.

Вона поставила рюкзак біля стільця й нахилилася до монітора. За вихідні він переробив частину композиції. Її фотографія вокзалу тепер займала майже весь простір: розмиті постаті, рука у верхньому куті, світла смуга вздовж краю вагона. Слово «ШЛЯХ» він посунув нижче й розірвав так, що літери ніби продовжували рух кадру.

Аріна кілька секунд мовчала.

— Краще.

— Це все?

— А ти чекав оплесків?

— Хоча б грамоту.

— Можу намалювати.

— Ти з тих людей, які справді намалюють, тому я відмовлюся завчасно.

Вона всміхнулася й сіла поруч.

Працювати з ним поступово ставало дивно легко. Не тому, що вони перестали сперечатися — навпаки, сперечалися тепер частіше. Данко міг десять хвилин доводити, що напис треба посунути на кілька міліметрів, Аріна відповідала, що нормальна людина цих міліметрів навіть не побачить, а він казав, що саме тому нормальним людям не можна довіряти верстку. Але десь між цими суперечками зникла початкова обережність. Вони вже не чекали, поки другий закінчить свою частину, щоб мовчки взятися за власну, а нахилялися до одного екрана, перебивали одне одного, міняли щось назад, знову сперечалися і часом поверталися до першого варіанта після двадцяти хвилин роботи.

Саме тоді Аріна згадала про гараж.

Не тому, що думала про Данка всі вихідні, як неодмінно сказала б Юлька, якби отримала можливість прокоментувати ситуацію. Просто на екрані вискочило якесь повідомлення про несумісний шрифт, Данко щось пробурмотів, відкрив кілька вікон, поліз у налаштування — і за хвилину все знову працювало.

Аріна простежила за його руками на клавіатурі.

— Слухай, ти ж у цьому справді добре розбираєшся.

— У чому?

— У програмах. Файлах. У всьому тому, після чого люди кажуть: «Я нічого не натискав, воно саме».

— Залежить від того, наскільки сильно вони нічого не натискали.

— У мене є один комп’ютер, якому скоро допоможуть познайомитися зі стіною.

— Твій?

— Ні. Тому мені його трохи шкода.

Данко нарешті відірвався від монітора.

— Що з ним?

— З комп’ютером, здається, нічого. Проблема в людях і файлах. У них там усе для мотозльоту: афіша, програма, ще щось. Один файл відкривається криво, другий узагалі не хоче, шрифти живуть окремим життям, а Ростик уже запропонував технічну підтримку молотком.

— Ростик — це?..

Аріна на секунду задумалася, з якого боку пояснювати.

— Барабанщик.

— Це багато що пояснює.

— Ти його навіть не знаєш.

— Я готовий переглянути висновок після знайомства.

Вона хотіла відповісти щось про стереотипи й барабанщиків, але вчасно згадала, скільки разів сама бачила Ростика з викруткою, молотком або шматком дерева в руках, і вирішила, що цього разу Данко отримує презумпцію невинуватості.

— Вони збираються в п’ятницю, — сказала вона. — Можеш глянути, якщо хочеш. Я пообіцяла спитати.

— Де?

— У гаражі.

— Справжньому гаражі?

— Ні, Данку. Концептуальному.

Він глянув на неї.

— З тобою неможливо нормально уточнювати.

— Можливо. Просто не треба уточнювати дурне.

Кутик його рота сіпнувся.