Розділ 6. Свої: 6.2. Гараж

У п’ятницю старий гараж зустрів її знайомим запахом пилу, металу, дешевої кави й чогось технічного, що вже давно неможливо було визначити точніше. Можливо, мастила. Можливо, бензину. Можливо, всього, що за кілька десятиліть устигло пролитися на бетонну підлогу й тепер мало повне право вважатися окремою формою життя.

Колись тут ремонтували машини. Від тих часів залишилася оглядова яма під важкими дошками, верстак, кілька металевих шафок і календар із білявкою в купальнику, який висів над дверима приблизно з мезозойської ери. Ростик одного разу запропонував його зняти, але Семен заявив, що порушувати стабільну екосистему небезпечно.

Відтоді календар ніхто не чіпав.

Тепер гараж був репетиційною точкою, майстернею, складом непотребу, місцем зустрічей і часом — залежно від кількості принесеної їжі — їдальнею. На стінах висіли старі афіші, дроти, клапті шумоізоляції, два автомобільні номери невідомого походження й чорна дерев’яна ворона, яку Юлька колись вирізала сама, після чого кілька місяців погрожувала зробити їй пару.

Пари ворона так і не отримала.

— Айрон! — Ростик визирнув з-за установки. — Жива!

— Розчарований?

— Трошки. Ми вже ділили твій спадок.

— І що тобі дісталося?

— Фотоапарат.

— Тоді точно нічого не отримаєш.

— А Фейду блокноти.

Івась, який сидів на старому дивані, підняв голову.

— Я відмовився.

— Чого?

— Почерк.

Аріна мовчки показала йому середній палець.

— От бачиш, — сказав Івась Ростикові. — Агресивна. Я давно казав.

— Це не агресія. Це міжнародна мова.

Юлька розсміялася так голосно, що Семен визирнув із-за підсилювача.

— Що я пропустив?

— Айрон повернулася.

— А-а-а-а!

Айрон…

Колись це було просто дурним жартом. Аріна тоді слухала Iron Maiden з такою впертістю, ніби решта музики тимчасово перестала існувати. Касети змінювали одна одну, Едді дивився з обкладинок, а Ростик після чергової суперечки про те, скільки разів на день нормальна людина здатна добровільно слухати Maiden, почав називати її Iron.

Спершу англійською, демонстративно розтягуючи слово. Потім хтось вимовив його так, як почув, — Айрон. Хто саме, Аріна вже не пам’ятала. У їхній компанії такі речі рідко мали одного автора.

А потім музика перестала бути єдиною причиною.

Одного разу Ростик, уже сам не пам’ятаючи, з чого почалася суперечка, кинув їй:

— Тебе взагалі неможливо переконати.

— Можливо. Аргументами.

— Ні. Тебе можна тільки нагріти й перекувати.

Семен тоді відірвався від зошита.

— Це залізо.

— Я знаю, — сказав Ростик. — Тому й Айрон.

Аріна запустила в нього зім’ятою серветкою.

Жарт був дурний. Але саме після нього прізвисько наче остаточно до неї приросло.

Не тому, що Аріна вважала себе особливо сильною. Вона взагалі не дуже любила, коли людей намагалися вмістити в одне слово. Просто в ній справді було щось уперте, майже залізне: якщо вона вже вирішувала, що для неї справді важливо, зрушити її з цього місця було складно. Вона могла сумніватися дорогою, злитися, передумувати десять разів щодо дрібниць, але не любила поступатися там, де поступка означала б піти проти себе.

Мабуть, тому «Айрон» пережило і період її майже фанатичної любові до Maiden, і десятки інших жартів, які народжувалися в цій компанії й помирали за тиждень.

А ще їй подобалося, що тут ніхто не вкладав у це слово нічого урочистого.

Для своїх Айрон могла забути ключі, спізнитися, образитися через дурницю, показати Івасю середній палець і пів години шукати річ, яку сама ж поклала в рюкзак.

Сталь, зрештою, теж не зобов’язана весь час блищати.

— Семе, більше емоцій, — попросила Аріна.

Він на секунду задумався.

— Ура!

— Дякую!

Саме за цим вона й скучила.

Тут ніхто не намагався справити враження, хоча збоку, мабуть, уся компанія виглядала саме як люди, які тільки цим і займаються. Чорний одяг, старі футболки з гуртами, ланцюги, татуювання, важкі черевики, музика, від якої сусіди з найближчих гаражів час від часу приходили перевірити, чи вони ще не відкрили портал у пекло.

Насправді портал не відкривався.

Принаймні Семен стверджував, що електропроводка не витримає.

Ростик був барабанщиком, але цим його творчі амбіції не обмежувалися. Він працював у невеликій майстерні, де ремонтували меблі, й мав майже патологічну нездатність викидати дерев’яні обрізки. З них народжувалися дивні речі: рамки неправильної форми, підставки, полиці, свічники, один раз — дерев’яна риба з металевими зубами, призначення якої не знав навіть автор. Аріна колись сфотографувала її для жарту, а потім саме це фото Ростик поставив собі на аватарку й тримав там уже другий рік.

— Це мистецтво, — пояснював він.

— Це карась із цвяхами в роті.

— Ти просто не готова.

Юлька працювала в міській бібліотеці, хоча з її зовнішністю нові знайомі чомусь завжди вирішували, що це жарт. Насправді їй там подобалося. Вона знала, в якому закутку фонду можна знайти книжку, якої немає в електронному каталозі, сварилася через загнуті сторінки й мала дивну слабкість до старих видань, які готували до списання. Особливо її цікавило все, що інші вже вважали непотребом: пожовклий папір, пошкоджені обкладинки, старі картки з каталогів, клаптики тканини. Звичайно, бібліотечні книжки вона не різала — про це Юлька щоразу нагадувала Ростикові, коли той питав, чи черговий шматок паперу вона «вкрала на роботі». Але з дозволеного до утилізації, знайденого на барахолках і просто підібраного невідомо де в неї народжувалися колажі, дивні листівки й маленькі композиції, сенс яких компанія часто боялася уточнювати.

Поруч з Аріною Юлька здавалася зовсім дрібною. Вона була нижча майже на голову, тонка в плечах, із вузькими зап’ястками й тією оманливою тендітністю, через яку люди, що бачили її вперше, часто говорили з нею трохи м’якше, ніж варто було. Зазвичай вистачало кількох хвилин, щоб вони виправилися.