Розділ 4. Додому

Вранці, коли вона виходила з пари, їй ще й на думку не спадало, що вже за кілька годин вона сидітиме в поїзді.

Просто десь між останньою парою й дорогою до гуртожитку вона раптом упіймала себе на тому, що зіщулюється від вітру сильніше, ніж мала б. Підвівши очі, побачила, що дерева обабіч вулиці за якийсь тиждень чи два майже повністю оголилися, а перехожі вже куталися в шарфи, яких ще недавно ніхто не носив.

Аріна зупинилася посеред тротуару, майже здивована власним відкриттям.

Скільки ж це вже минуло часу?

Місяць? Більше?

Останній раз, коли вона бачила маму й тата, стояла ще зовсім інша погода. Тоді дерева були густі, зелені, а вечори — довші й тепліші. Тепер холодний вітер раптом нагадав їй про дім так виразно, що щось у грудях стиснулося — тепло, з ноткою провини, тим особливим сумом, який завжди наздоганяв її саме тоді, коли вона найменше на нього чекала.

Вона намагалася їздити додому хоча б раз на два місяці. Не тому, що так вирішила заздалегідь, а тому, що дванадцять годин в один бік невблаганно диктували свої правила. Не можна було просто зірватися на вихідні, як робили ті, кому їхати годину чи дві. Треба було планувати, збирати гроші, дивитися на розклад і вибирати момент, коли можна пропустити менше занять.

А цього разу вона навіть нічого не планувала.

Просто раптом зрозуміла, що хоче додому...і ще...їй не просто давно бракує того светра, який вона залишила в своїй шафі дома - вона давно не бачила маму, давно не сиділа з татом на кухні, не чула, як мама щось розповідає, паралельно пораючись біля плити...

І, мабуть, цього було достатньо.

До гуртожитку вона дійшла вже з чітким рішенням.

Додому.

 І такі спонтанні рішення вона полюбляла найбільше!

***

На вокзалі з'ясувалося, що з рішенням усе було просто. А от із квитком — не дуже.

На потрібний поїзд плацкартних місць уже не залишилося.

Аріна кілька секунд дивилася на касира, ніби могла одним поглядом змусити потрібний квиток матеріалізуватися.

Не матеріалізувався.

Залишався загальний вагон.

Вона глянула на ціну, показала студентський і, побачивши суму, мимоволі всміхнулася.

Ну, хоча б тут пощастило.

Загальним вагоном вона вже їздила й чудово знала, що на неї чекає. Більшість пасажирів висідала на проміжних станціях, а отже, майже на кожній зупинці вагон змінювався. Одні виходили, інші заходили, тягнучи за собою валізи, клунки, сумки, дітей, пакети з їжею — усе те, що неодмінно знаходило спосіб перекрити прохід саме тоді, коли тобі потрібно було через нього пройти.

Тому в неї давно була власна стратегія.

Якщо їхати до кінцевої станції — не можна було розслаблятися.

Щойно поїзд подавався на платформу, Аріна вже стояла біля потрібних дверей. Вона приблизно знала, де зупиниться її вагон, і не збиралася втрачати жодної секунди.

Двері відчинялися.

І вона рухалася.

Швидко, рішуче, не звертаючи уваги на чужі лікті, сумки й невдоволені вигуки.

Їй потрібна була верхня полиця.

Там можна було влаштуватися, притиснути рюкзак до себе, підкласти куртку під голову й нарешті перестати помічати все, що відбувається внизу.

Свій маленький прихисток від чужого шуму.

Цього разу все вдалося.

Аріна закинула речі нагору, вмостилася і з полегшенням видихнула.

Тепер можна було їхати.

Навушники лягли на вуха ще до того, як поїзд рушив.

У кишені куртки лежав її старенький касетний плеєр — трохи потертий, із подряпаною кришкою і кнопками, які часом треба було натискати з певною силою.

Цього разу всередині була касета Iron Maiden — Dance of Death, яку вона зовсім недавно купила і тепер слухала майже без кінця. Плівка зашипіла, механізм тихо клацнув, і в навушниках почалася Journeyman — та сама, найулюбленіша, тиха й майже акустична, зовсім інша за настроєм від більшості важчих композицій альбому. Повільна мелодія розгорталася поступово, немов дорога, яку долає стомлений подорожній, і в цьому було щось до болю точне саме зараз — під стукіт коліс і чужу темряву за вікном.

Альбом ще не встиг набриднути. Навпаки — їй подобалося повертатися до нього знову, ловити вже знайомі моменти й водночас чекати наступної композиції.

Поруч лежала книжка Толкіна — «Володар Перснів: Хранителі Персня», новеньке українське видання, яке вона давно хотіла прочитати й нарешті не втрималася, коли побачила на прилавку.

Довга дорога, попереду ще стільки сторінок і стільки годин, — усе ніби навмисно склалося саме для цієї книжки. Ніч у поїзді має свій особливий ритм — рівномірний перестук коліс, приглушене світло нічників, чужі тіні на стелі, — і саме в цьому монотонному, майже заколисуючому русі найлегше поринати в чужий текст, забуваючи про власні думки.

Вона знала цей маршрут так добре, що могла б, напевно, назвати всі станції поспіль навіть уві сні — знала, де короткі, майже символічні зупинки на пару хвилин, коли у вагон встигали заскочити хіба що найспритніші, а де справжні, довгі, коли поїзд завмирав надовго, і тиша за вікном ставала густою, майже відчутною на дотик. Найдовша випадала завжди десь посередині шляху, хвилин на сорок, а то й більше, — там, де поїзд за якоюсь дивною логікою залізничних колій мусив змінити напрям руху. Локомотив відчіплювали з одного боку й довго, неспішно переганяли на інший, і весь цей час вагон стояв нерухомо серед майже примарної, безлюдної станції за вікном — жодного вогника, крім одного тьмяного ліхтаря десь на пероні, — аж поки нарешті не смикався знову і не рушав далі, повертаючи ніч у звичний рух.

Аріна вміла робити кілька речей одночасно: слухати музику, читати й краєм ока стежити за вагоном. Її увага легко перескакувала з рядків на людей, з людей — назад у книжку, ніби між ними взагалі не існувало межі.

Люди її цікавили.

Не всі, звичайно.

Але майже в кожному вагоні знаходився хтось, хто чимось зачіпав її увагу.