Розділ 2. Оточення

Гуртожиток на Київській пахнув так, як пахнуть, мабуть, усі студентські гуртожитки світу, — важкою, майже липкою сумішшю вареної гречки, чужого прального порошку і тієї особливої сирості, що назавжди оселилася в стінах ще за радянських часів і, здається, не мала ані найменшого наміру звідти виходити, хай скільки б поколінь студентів намагалося провітрити ці коридори. Аріна знала цей запах напам'ять, як знають дихання людини, з якою прожили поруч не один рік, — не помічаючи вже його окремо, а просто відчуваючи в ньому щось на диво заспокійливе, майже домашнє, хай як дивно це звучало для запаху сирості й чужої гречки.

Кімната на третьому поверсі, яку вона ділила з Настею, виглядала так, ніби в ній одного дня зіштовхнулися дві геть різні планети й, не маючи іншого виходу, вирішили якось співіснувати далі. Половина Насті — рожеві, ретельно розгладжені пледи, засушені квіти в акуратній рамочці, довгий ряд косметики на підвіконні, вишикуваний із майже військовою, майже хворобливою точністю. Половина Аріни — стіна, суцільно обклеєна чорно-білими роздруківками її фотографій, власними малюнками й плакатами улюблених гуртів. Десь між ними губилися Iron Maiden, Metallica, Black Sabbath, Nightwish — не рівними рядами, а один над одним, краями під старим скотчем, упереміш із фотографіями, начерками й вирізками, які колись просто зачепили її погляд. Біля стіни стояв старий програвач, який дістався їй у спадок від когось зі старшокурсників ще на першому курсі, а на столі завжди лежав відкритий блокнот, ніби якась думка могла назавжди втекти й розчинитися, якщо закрити його хоч на одну необережну секунду.

Поряд із програвачем на полиці стояли платівки — старі, деякі з потертими обкладинками, деякі ще з чужими підписами на конвертах. Deep Purple, Led Zeppelin, Black Sabbath, старі альбоми Iron Maiden. Вона любила навіть сам ритуал: дістати платівку, обережно покласти її на програвач, опустити голку й почекати ті перші секунди, коли з легкого потріскування народжується музика.

А над столом висіла одна з її найулюбленіших картин — чорно-біла, намальована простим олівцем. Десь високо, серед хмар, стояв дух у довгому світлому вбранні. З-за плечей підіймалися великі пір'ясті крила, важкі й майже справжні, а глибокий капюшон ховав обличчя цілком — усередині була тільки темрява. Обома руками дух тримав перед собою тонку свічку. Полум'я було зовсім маленьке й не могло розігнати темряву навколо, але, мабуть, саме тому Аріні воно й подобалося. Воно не перемагало темряву. Просто горіло в ній.

Аріна намалювала цю картину сама й ніколи до кінця не могла пояснити, чому так її любить. Може, тому, що поруч із нею ставало тихіше. А може, тому, що іноді їй здавалося: якби душу можна було намалювати, не малюючи обличчя, вийшло б приблизно так. Поруч висіло ще кілька її начерків — різних, незавершених, іноді дивних навіть для неї самої.

Стороння людина, зазирнувши в цю кімнату бодай на мить, напевно вирішила б, що тут живуть дві абсолютні протилежності, приречені терпіти одна одну до самого кінця навчального року, рахуючи дні до літа й довгоочікуваного порятунку. Насправді ж усе було геть інакше: Настя вміла заспокоїти Аріну одним лише тоном голосу швидше й вправніше за будь-кого іншого в цілому корпусі, а Аріна — і, мабуть, тільки вона одна з усього поверху — знала, що під тим ідеальним, вилизаним, майже глянцевим образом ховається дівчина, яка щоночі до дрібного трему боїться не виправдати сподівань власної матері й плаче в подушку так тихо, так обережно, що жоден сусід за тонкою гуртожитською стіною жодного разу цього навіть не почув.

— Ти знову не спала, — сказала Аріна одного вечора, не питаючи, а стверджуючи, коли зайшла в кімнату і побачила Настю, яка сиділа на ліжку, підібгавши коліна до самого підборіддя, з телефоном, притиснутим до грудей, наче тим тонким пластиковим щитом можна було хоч від чогось насправді захиститися.

Настя тільки кивнула, не піднімаючи очей від якоїсь точки на підлозі. Вона ніколи не розповідала одразу — потребувала часу, щоб слова визріли достатньо, перш ніж наважитися винести їх назовні, у світ, де слова, раз сказані, вже не можна забрати назад. Аріна це знала й ніколи не квапила. Сіла поруч, мовчки, і просто чекала… — так само, як колись Івась терпляче чекав на неї на тому вечірньому пустирі, не вимагаючи пояснень.

У коридорі тим часом хтось голосно, з тим особливим, майже зухвалим завзяттям увімкнув музику з телефона без навушників — здається, Вітя з другого курсу, який щовечора влаштовував це своє маленьке, гучне шоу для всього поверху, ніби боявся тиші так сильно, аж заповнював кожну вільну секунду власного життя чужим, позиченим шумом. Аріна одного разу спробувала намалювати його портрет по пам'яті — і з певним подивом виявила, що найбільше запам'ятала не обличчя, а руки, які він ніколи, жодної миті не тримав спокійно, наче йому весь час, без перепочинку, треба було за щось хапатися, аби не впасти в якусь власну, лише йому відому порожнечу.

Ось так виглядало те, що решта університету, не надто замислюючись, звикла називати просто «неформалами з третього поверху» — кілька людей у чорному, які тримаються осторонь загальних тусовок, слухають щось незрозуміле й, певно, живуть якимось своїм похмурим, майже загрозливим життям за зачиненими дверима.

Насправді вони просто були з тих людей, яких не виходило зрозуміти з першого погляду. Чорний одяг, важка музика, мовчання — усе це швидше відлякувало, ніж притягувало. Для більшості мешканців гуртожитку цього було достатньо, щоб поставити на них невидиму позначку «не такі».

Але якщо придивитися, кожен із них виявлявся окремою історією. Хтось міг годинами говорити про музику, хтось малював, хтось знав напам'ять речі, про які інші навіть не чули. Вони могли здаватися похмурими, поки не починали говорити про те, що справді їх цікавило. І тоді раптом ставало зрозуміло: за цим чорним кольором ховається набагато більше, ніж хотілося б припустити тому, хто звик судити лише з першого погляду.