Епілог 2. Продовження

​Через годину наш затишок був безцеремонно порушений. Джакс влетів у дім, як шайба, що зрикошетила від стійки, гримлячи ящиком пива й заповнюючи собою весь простір.

​— Рід, якщо ти витягнув мене з ліжка в мій вихідний просто щоб поскаржитися на біль у спині, я тебе пристрелю! — зареготав він, кидаючи пиво на стіл і важко падаючи на диван. Але щойно він глянув на моє обличчя, його посмішка згасла. Він миттєво зібрався, у погляді з’явилася тривога. — Тільки не кажи мені, що ти знову вилетів через коліно... Картере, не мовчи.

​Я повільно підійшов до свого найкращого друга. Замість того, щоб відкрити пиво, я спокійно налив йому склянку холодної води й поставив перед ним, сівши навпроти. Мій тон був настільки серйозним, що Джакс навіть перестав жувати свою жуйку.

​— Джаксе, пам'ятаєш, ти якось штовхав промову про те, що старші гравці — це як батьки для всієї команди? Що ми відповідаємо за кожного, хто з нами в одному строю, навіть за таких ідіотів, як ти, коли вони лізуть на рожон?

Джакс на мить завис із банкою пива в руці, підозріло примружившись.

​— Ну... було таке. До чого ти хилиш? Тільки не кажи, що знову хочеш прочитати мені лекцію про дисципліну.

Я стримав усмішку, обмінявшись швидким поглядом з Еммі.

​— Ні. Просто готуйся. Через сім місяців у нашому складі з'явиться новий гравець. І оскільки ти в нас «найвідповідальніший», я призначаю тебе головним по безпеці. Твоє завдання — стежити, щоб цей малюк не навчився від тебе твоїх фірмових підкатів і ще гірших жартів.

​Джакс на мить онімів. Його очі стали розміром з шайбу, а щелепа буквально відвисла. Він перевів погляд з мене на Еммерсон, яка стояла в дверях, сяючи від щастя, і назад.

​— Чорт забирай, Рід! Ти серйозно?! — він підірвався з місця, налетівши на мене з такими обіймами, що я відчув, як мої ребра жалібно хруснули. — Ти будеш батьком?! Еммерсон, йди сюди! Вітаю! Але врахуй, Картере, перші ковзани купую я. І це будуть професійні ковзани захисника! Нам потрібен хтось розсудливий у цій родині божевільних!

​Він продовжував галасувати, уже плануючи, як навчить «малого Ріда» ставити корпус, а я підійшов до Еммерсон і обійняв її за талію, притягуючи до свого боку.

​— Бачиш? — тихо сказав я їй на вухо, спостерігаючи за тим, як Джакс уже намагається знайти в телефоні дитячі ковзани. — Ми щойно отримали персонального охоронця для нашого малюка. Безкоштовно, хоча за його манери мені, мабуть, доведеться доплачувати.

Еммі пирхнула, намагаючись стримати сміх, і витираючи сльози, подивилася на нас обох.

— Охоронець? Картере, боюся, мені доведеться глядіти вас як одну велику дитячу групу, — вона лукаво примружилася. — Головне, щоб я не застала вас через кілька років за тим, як ви вдвох намагаєтеся навчити дитину битися замість того, щоб вчити алфавіт.

Я хрипко засміявся, відчуваючи, як останні краплі напруги залишають моє тіло. Я притягнув її до себе за талію, ігноруючи весь світ за межами цієї кухні.

​— Слухай, алфавіт нікуди не втече, а от гарний лівий хук ще нікому не завадив, — прошепотів я їй прямо в губи, обдаровуючи її поглядом, у якому зараз було занадто багато кохання. — Але я згоден бути найслухнянішою дитиною в твоїй групі. Якщо ти обіцяєш мені особливі привілеї.

​Я вже збирався поцілувати її, щоб остаточно закріпити нашу угоду, коли почув, як Джакс у вітальні запеклим голосом щось доводить у слухавку. Я напружився, прислухаючись.

​— Так, я сказав — золоте тиснення! Прізвище «Рід», тільки в мініатюрі! Мені байдуже, що сезон ще не почався, виготовте це до завтра! — Джакс розмахував руками, наче на льоду перед суддею. — Яка різниця, який розмір? На новонародженого! Ви що, хокейних джерсі на малюків не бачили?

​Я відсторонився від Еммерсон й ошелешено вставився на свого друга.

— Джаксе, ти що, серйозно зараз замовляєш джерсі? Ти дізнався про це тільки десять хвилин тому! Ти збожеволів?

​Він лише відмахнувся від мене, навіть не дивлячись у мій бік.

— Ти нічого не тямиш у маркетингу, Рід! Легенди мають бренд з першого дня народження!

​Еммерсон тихо засміялася, притуляючись до мого плеча. Вона з лукавством поглянула на Джакса, який уже почав диктувати адресу доставки.

— Джаксе, — гукнула вона, перериваючи його тираду, — а якщо буде дівчинка? Ти подумав, як вона виглядатиме в «захисних обладунках»?

​Джакс на мить застиг із телефоном біля вуха. Його очі кліпнули, мозок явно намагався опрацювати цю інформацію. Він перевів погляд на мій живіт (хоча дивитися треба було на Еммі), потім на мене.

​— Дівчинка... — пробурмотів він, а потім його обличчя знову прояснилося. — Тоді замовте ще рожевий шолом! І не смійте казати, що у вас немає рожевих ковзанів, я знаю, що вони існують!

​Я лише прикрив очі рукою, хитаючи головою.

— Він невиправний, — пробурмотів я, відчуваючи, як губи самі розпливаються в усмішці.

​— Він просто любить нас, — прошепотіла Еммі, переплітаючи свої пальці з моїми.

​Я знав, що вона має рацію. Коли Еммі тихо сказала, що відійде на кілька хвилин «перевірити пошту», я не повірив жодному її слову. Я бачив її пряму спину і те, як вона міцно стискала смартфон — так, наче від цього залежало її життя. Вона пішла писати Кеннеді.

​У вітальні Джакс продовжував розмахувати руками, доводячи мені, що малюку потрібна коляска на амортизаторах, щоб «дрифтувати на льоду». Він старався щосили, намагаючись заповнити порожнечу своїм шумом, але я його майже не чув.

Два роки тиші з сестрою були для Еммі відкритим переломом, який ніяк не гоївся. І хоча вона намагалася здаватися спокійною, я відчував її хвилювання. У хокеї все зрозуміло — ти бачиш удар і готуєшся до нього. Але тут, за зачиненими дверима спальні, Еммі знову залишалася віч-на-віч із людиною, яка знала всі її слабкі місця і вміла бити точно в ціль — туди, де було найболючіше.

​Я прислухався до тиші з коридору, готовий у будь-яку секунду кинути все і піти за нею.

​Коли Еммерсон нарешті вийшла до нас, вона виглядала інакше. Більше не було тієї тривоги в погляді. Вона витирала сльозу, але це була не та сльоза, що крає серце. Це була крапля чистого полегшення.