Розділ 24

Я одразу помітила Давида на набережній. Він стояв, тримаючи руки в кишенях пальта. З його суворої пози я могла зрозуміти, що він напружений. Серце почало битися швидше, коли я спостерігала за ним. Мені було страшно підходити ближче, бо я боялася... Боялася, що він скаже все те, що писав у повідомленнях. Тоді біль буде ще сильнішим. Я глибоко вдихнула та все ж наважилася підійти до нього. Мені треба було почути його, глянувши йому в очі.

— Даю тобі дві хвилини, щоб усе пояснити, — сказала я, коли зупинилася напроти нього, тримаючи достатню відстань.

— Нема, що пояснювати, — мовив Давид і відвів погляд.

— Ти знущаєшся з мене? Ти обіцяв, що розкажеш усім про нас, а сам прийшов з Камілою! Я ж повірила тобі.

— Твоя наївність зіграла з тобою в злий жарт.

— Давиде, я даю тобі шанс усе пояснити! — голосніше сказала я та підійшла ближче до нього. — Це через твоїх батьків? Вони проти нас і ти вирішив...

— До чого тут мої батьки? — різко перервав мене Давид. — Гра завершилася, Валентино.

— Яка ще гра? — тихо спитала я, відчуваючи як затремтів мій голос.

— А ти думала, що це було що? Кохання? Ти кинула мені виклик і думала, що я це так просто залишу?

Я похитала головою та обійняла себе руками, бо мені раптом стало надто холодно.

— Я не вірю тобі, — прошепотіла я. — Ти був щирим зі мною. Я бачила та відчувала це.

— Значить, я хороший актор, — пробурмотів хлопець. — Ти відмовила мені, а це мене дуже зачепило. Знаєш, так буває, коли чогось сильно хочеш і не можеш отримати. Тоді прокидається мисливський інстинкт. Ну а коли отримуєш бажане, то інтерес втрачається.

— Не треба говорити так, наче я просто річ, яку ти довго хотів отримати.

— Так і є, — сказав Давид і глянув мені в очі. — Ти була такою недоступною, і це ще більше розпалювало моє бажання. Я ненавиджу, коли мені відмовляють, але ти робила це постійно. Цим ти ще сильніше тягнула мене до себе. Ти сама почала цю гру, Валентино.

— Можливо, спочатку для тебе це була гра, — твердим тоном мовила я, дивлячись йому прямо в очі, — але потім ти закохався в мене.

Давид декілька секунд уважно дивився на мене, а потім почав сміятися. Цей сміх неприємно боляче відлунювався в моєму серці.

— Я не з тих хлопців, які закохуються. За стільки часу ти мала б це зрозуміти.

— Але ж я...

— У мої плани не входило закохувати тебе в себе, — байдуже сказав хлопець, хоча мені здалося, що він підробляв цей тон. — Ти сама це зробила та ще й зізналася мені.

— То виходить, що усі твої слова, сказані на кухні, це брехня?

— Хто ти? — спитав Давид, а я трохи насупилася. — Невже ти справді думала, що я готовий втратити все заради тебе? Ти — всього лише бажання, моя примха, яку мені вдалося отримати.

— А тепер? — мовила я, дивлячись на хлопця.

— Тепер ти мені зовсім нецікава.

Я кивнула та опустила погляд на свої ноги, намагаючись стримати сльози. Я не розуміла, чим заслужила таку жорстокість від хлопця, в якого закохалася.

— Чому ти зараз з Камілою? — спитала я, хоча добре знала відповідь.

— Бо так правильно, — відповів Давид. — Ми з нею — це завжди було і буде правильно.

— Знаєш, — тихо заговорила я та глянула на браслет з підвіскою у вигляді туфельки, — я не шкодую, що спала з тобою. Ти подарував мені багато хороших моментів та найкращий день народження, який я надовго запам'ятаю. Можливо, для тебе це все було грою, але для мене — це правда. Жорстока болюча правда. Мабуть, ти хотів, щоб я ненавиділа тебе? Вітаю! Тепер це так.

— Мені абсолютно байдуже на те, що ти відчуваєш до мене. Наші долі більше ніколи не перетнуться.

Я зняла браслет, який він подарував мені, а тоді віддала його йому. Ми деякий час мовчки дивилися одне на одного. Здавалося, ніби в один момент його темні очі стали теплішими, наче в них з'явилася суміш ніжності та болю.

— Я дала тобі шанс пояснити усе, — почала я та важко видихнула. — Якщо усе сказане тобою — правда, тоді я всім серцем ненавиджу тебе. Але якщо це все — брехня, тоді я ненавиджу ще більше. Знаєш чому? Тому що ти начхав на мене, на себе, на нас. Ти зруйнував усе, що у нас було і могло бути. Ти — егоїст, Давиде. З тобою я повірила в казку, але ти надто швидко написав її фінал. Мабуть, мені ніколи не стати принцесою і я завжди буду дівчинкою з бідної сім'ї. Можливо, саме це я заслужила. Єдине знаю точно — я не заслужила твоєї жорстокості.

Я не змогла стримати сліз і одна сльоза таки покотилася по моїй щоці. Мені більше не хотілося тут залишатися, тому я просто розвернулася та пішла геть, залишаючи його та наше минуле за своєю спиною. Давид сам зруйнував усе. Тепер мені потрібно ненавидіти його, щоб розлюбити. Навіть не варто трудитися, адже він допоміг мені в цьому. З цієї миті я ненавиджу його всім серцем, всією душею та кожною клітинкою свого тіла. А він..? Він заслужив це. Схоже, у нашій з ним казці дуже швидкий кінець. Залишилося лише поставити крапку...

Кінець першої частини 

Дорогі мої читачі, дуже вдячна всім, хто слідкував за цією книгою ❤️ Безмежно дякую вам за коментарі, зірочки, нагороди та просто увагу. В цій історії ми не ставимо крапку, адже попереду ще все найцікавіше.  Підписуйтесь на мене, щоб не пропустити все найцікавіше! Друга частина ВЖЕ на сайті під назвою "Нестримний потяг".