Розділ 12

Ми мовчки їхали в невідому мені сторону. Я дивилася у вікно, спостерігаючи за темнотою ночі. Дядько та тітка навіть не знають, що я виходила. У мене була величезна надія, що вони сплять і не помітять моєї відсутності. Взагалі я не розуміла, що Давиду потрібно. Мене мала б налякати ця поїздка, але я не відчула нікого страху. Було таке враження, наче все так, як і має бути. Я не боялася його, а це — дуже дивно.
Згодом ми проїхали якусь величезну будівлю та зупинилися з іншої сторони.

— Ходімо! — тихо сказав Давид.

Я вийшла з автомобіля і трохи затремтіла від холоду. Хлопець простягнув мені свою руку. Я декілька секунд здивовано дивилася на нього та похитала головою, не погоджуючись. Він лише закотив очі й сам схопив мене за руку. Я не встигла зреагувати, як він потягнув мене в сторону якоїсь стежки.

— Куди ми йдемо? — спитала я.

— Скоро побачиш. Думаю, що тобі тут сподобається.

Я нічого не сказала, а лише прямувала за ним. Взагалі це все здавалося мені дивним, а особливо те, що він тримав мене за руку. Я відчувала незрозуміле хвилювання та сильне биття серця, яке не могла ніяк заспокоїти. Згодом ми вийшли на невелику поляну, а біля неї був високий паркан.

— Ми на місці, — сказав Давид і підійшов до того паркану.

— Що це? — спитала я, насупившись.

— Аеропорт, — відповів хлопець. — Обожнюю дивитися, коли злітають та сідають літаки.

— Класно, — тихо буркнула я та забрала нарешті свою руку.

Відчула, що вона чомусь добряче спітніла, тому швидко витерла її до своїх джинсів. Давид раптом зняв свою куртку і кинув її на траву. Він показав, щоб я сіла на неї, а сам розмістився збоку.

— Про що ти хотів поговорити, — спитала я, продовжуючи стояти.

— Сідай, Валентино, — мовив він і видихнув, дивлячись у небо.

— Нічого не розумію, — тихо пробурмотіла я та все ж сіла.

Я глянула туди, куди дивився Давид, але нічого не помітила. Навіщо він привіз мене сюди? Так, тут гарно, але нічого особливого.

— Знаєш, — почав хлопець, — колись я мріяв стати пілотом. Це ж так круто, коли ти підкорюєш небо.

— Чому тоді не став? — спитала я.

— Таке питання навіть не стояло. Батьки з дитинства розпланували усе моє життя.

— І ти погодився з цим?

— Важко бути ідеальним сином, коли ти не є таким, але з цього я маю свою вигоду. Думаєш, мені дуже подобається цей коледж і ця студентська рада? — Давид глянув мені в очі. — Я лише даю батькам те, що вони вимагають від мене.

— Я б так не змогла, — сказала я. — Прикидатися іншою людиною заради вигоди — це дуже низько.

— Справді? А що тоді робиш ти?

— Ну, в мене інша ситуація.

— Ти брешеш усім, Тіно. І в першу чергу дівчатам, яких вважаєш подругами. Вони ж теж вірять тобі. Думають, що ти з прекрасної сім'ї, а сюди приїхала до свого рідного дядька. Тільки це зовсім не так. Не думаю, що їм сподобається твоя правда.

— Думаю, що Камілі теж не сподобається правда про нашу з тобою миттєву інтрижку, — сказала я, глянувши на Давида.

— До чого тут взагалі Каміла?

— До того, що вона — твоя дівчина! До речі, скільки ви уже зустрічаєтеся?

— Три роки, — відповів хлопець.

— С-скільки? — здивовано перепитала я.

— Три роки, — повторив Давид. — Наші стосунки вже давно не такі, як були раніше.

— Тому ти вирішив їй зраджувати?

— Я ніколи не зраджував Камілі.

— Звісно! — сказала я та закотила очі. — Думаю, що не треба нагадувати, що було між нами в клубі. Якби я не втекла, то усе б дійшло набагато далі.

— Вона завжди подобалася мені, — заговорив Давид і відвів погляд. — Ми дуже давно познайомилися, і спочатку це була дружба. Потім вона почала проявляти знаки уваги в мою сторону. Це дратувало Віталіка, який закохався в неї. З мого боку це була всього лише симпатія, але... Моя мама почала постійно говорити про неї. Вона вважала, що це буде хорошим союзом, адже батьки Каміли не останні люди в місті. Я повірив у це, розумієш? Коли тобі постійно говорять, що ви — ідеальна пара, то ти починаєш сам бачити це. Але це не так... Ми обоє повірили своїм батькам, але між нами ніколи не було чогось сильного. Так, Каміла завжди подобалася мені, але я не кохаю її. Мабуть, ніколи й не кохав. Це те, що нам нав'язали наші батьки.

— Чому тоді ти не можеш порвати з нею? — спитала я. — Хіба не легше відпустити людину, а не мучити себе та її?

— Я не можу, — відповів він і знизав плечима.

— Чому ти так сильно боїшся її втратити? Це через батьків?

— Ні, — Давид похитав головою, — це через неї.

— Знаєш, ти з тих людей, яким не можна довіряти.

— Та все ж ти зараз тут зі мною. В місці, в якому ніколи не була, і з якого сама не виберешся. Але ти маєш рацію. Мені не варто довіряти.

— Дивно, що ти так сильно залежиш від думки своїх батьків.

— У мене нема іншого вибору. Завжди було так.

— Ти один в сім'ї? — поцікавилася я. — У тебе нема братів, чи сестер?

— Є старший брат, але у нас з ним погані стосунки. Ми не спілкуємося. Особливо після...

— Після чого?

— Це неважливо, — буркнув Давид. — Можна сказати, що брат повністю віддалився від сім'ї. Він рідко з'являється вдома і це лише тоді, коли йому щось потрібно.

— Зрозуміло, — сказала я та видихнула, — а я завжди хотіла сестру. Тільки коли вона у мене з'явилася, я чомусь погано це прийняла.

— Тобто?

— Ну... Я довгий час жила своїм життям і не думала, що воно так сильно зміниться. Я працювала в барі, робила усі домашні справи та деколи гуляла зі своїм другом. У мене не було подруг, а тим більше якихось стосунків. Мені не подобався стиль життя моїх батьків, але я звикла до цього. Довгий час думала, що вони люблять мене і справді вірила в це. Декілька місяців тому на порозі нашої квартири з'явилася дівчина, яка заявила, що моя мама залишила її двадцять п'ять років тому в дитячому будинку. Я не повірила, але це виявилося правдою. Ця дівчина — це Кароліна. Віталій Степанович і тітка Дарина вдочерили її, коли дівчинці було два роки. Зрозуміло, що Кароліні не сподобалося те, що вона побачила. Тоді ми й забули про це все. Одного дня я поверталася додому з роботи. Мама сказала, що тато захопився азартними іграми та програв велику суму грошей. Я думала, що ми разом впораємося з цим, але мама вирішила інакше. Вона подзвонила до Кароліни й вже наступного дня мене привезли сюди. Напевно, мама не хотіла, щоб у мене були проблеми через борги батька, але вона зовсім забула, що у неї є донька. Я відчувала себе так, ніби нікому не потрібна. А потім ще й ти зібрав ту інформацію і розповів про батька. Для мене це стало справжнім ударом, бо я не думала, що мій тато здатний на таке. Та це допомогло мені дещо зрозуміти.

— Що саме? — спитав Давид, глянувши мені в очі.

— Що мої батьки завжди любили себе та свої розваги. Я ж для них була всього лише можливістю отримувати гроші. Вони забрали у мене все моє дитинство. Я з чотирнадцяти років працювала на роботі, поки усі інші дівчатка закохувалися в хлопців.

— Вибач, що я копався у твоєму минулому. Не одразу зрозумів, що це неправильно.

— Давиде, — я уважно подивилася на хлопця, — сподіваюся, що не пошкодую про те, що розповіла тобі це все.

— Ти дуже сильна, — сказав він і раптом поклав свою долоню на мою руку.

Якесь приємне тепло з'явилося всередині, яке мені всяко хотілося ігнорувати.

— Це не означає, що мене не можна зламати. Я боюся, що це зробиш саме ти.

Він довго дивився на мене. Я чекала, що Давид заперечить мої слова і скаже, що він ніколи не зробить мені боляче. Та хлопець чомусь мовчав. Я не могла його зрозуміти, але зараз біля мене був він справжній.

— Тобі казали, що у тебе гарні очі, — мовив хлопець, а я ледь стрималася, щоб не засміятися.

— Серйозно? — сказала я, усміхнувшись. — Зі всіх можливих компліментів ти вирішив сказати цю банальщину?

— Зате це правда! Вони в тебе дійсно гарні. Такі яскраві та красиві, а коли ти злишся, то одразу ж темніють, стають такого насиченого синього кольору.

— Я так і не зрозуміла, чому ти вирішив поговорити саме зі мною?

— Важко тримати все в собі. Інколи хочеться поділитися з кимось тим, що робиться всередині.

— У тебе є друзі... Дівчина.

— Вони не зрозуміють.

— З чого ти взяв, що я зрозумію?

— Бо ми з тобою схожі.

— Я цього не помітила. Ми — абсолютно різні.

— Подивися глибше.

Я глянула в його темні очі і якесь передчуття з'явилося всередині. Не знаю, що мною керувало, але я підсунулася ближче до нього. Він раптом потягнувся та поцілував мене. Я одразу ж заплющила очі й поклала свої руки йому на шию. Емоції та почуття переповнювали мене. Десь в глибині душі я розуміла, що давно хотіла цього. Після того моменту в клубі часто ловила себе на думці, що бажала б повторити, але моральні принципи мене зупиняли. Що сталося зараз? Я вирішила начхати на все і зробити те, що мені так давно хотілося.

Мій мозок вимкнувся і я повністю віддалася своїм почуттям. Мені подобався смак його губ, подобалося відчуття його гарячої шкіри під моїми пальцями, подобався погляд його голодних очей... Здається, мені подобався він. Це мало б налякати мене, але я давно вже це зрозуміла. Потрібен був лише такий момент, щоб прийняти свої почуття до Давида.

— А якби у нас була така можливість, — сказала я, коли ми відсторонилися одне від одного на декілька сантиметрів, — то ти б хотів бути зі мною?

Хлопець декілька секунд уважно дивився на мене. Я помітила в його очах щось таке дивне, наче якийсь сум та жаль. Це змусило мене напружитися.

— У нас нема такої можливості, — тихо відповів він.

— Навіщо тоді це все?

— Я не знаю. 

Я зі всієї сили відштовхнула його від себе, а тоді різко піднялася на ноги. Ледве стримувала себе, щоб не заплакати.

— Відвези мене додому, — сказала я, намагаючись говорити так, щоб мій голос не тремтів. Тільки мені це не вдавалося. — Зараз же!

Він кивнув і теж піднявся. Давид знову захотів мене взяти за руку, але я різко відійшла від нього на декілька кроків. Не хотіла, щоб він навіть торкався мене.

— Ходімо! — тихо сказав він і попрямував у сторону стежки.

Я помітила, що він забув свою куртку, на якій я сиділа, тому швидко взяла її та пішла слідом за ним. Коли ми підійшли до автомобіля, я віддала йому куртку, а тоді мовчки сіла всередину. Всю дорогу в голові крутилися думки. Я відчувала себе останньою дурепою, бо знову повелася на його слова та дії. Чому в такі моменти не можу протистояти йому? Я розуміла, що у мене вже є почуття до нього, але йому просто байдуже. Він точно зробить мені боляче, а я не готова до цього. Краще покінчити з цим раз і назавжди.

Через деякий час автомобіль зупинився неподалік від будинку дядька Віталія.

— Тіно.., — почав Давид.

— Не підходь більше до мене, — різко перебила його я.

— Я не хотів тебе образити, але це правда. У нас нема можливості бути разом.

— Тоді не давай мені надій, а краще — зникни з мого життя.

Я вийшла з автомобіля, а тоді швидко попрямувала в сторону будинку. Не хотілося уже стримувати сліз. Я відчувала дуже сильну образу. Було таке враження, наче мною просто граються та використовують. Може, так усе і є насправді?