Розділ 9

Чого лише вартував неприємний погляд Каміли в мою сторону. Усі замовкли, дивлячись то на мене, то на Давида. Я помітила, як він повільно стиснув пальці, а потім нещиро усміхнувся. Я ж склала руки на грудях, відчуваючи, що насувається буря.

— Ти така мила, — сказав хлопець і глянув на мене. — Не міг ніяк знайти свій браслет, а виявилося, що залишив вчора у Віталія Степановича. Дякую, що повернула, Тіно.

— Звісно! — буркнула я. — Не мала ж його залишати собі. Навіщо він мені, правда? А ти, здається, мій так і не повернув.

— Не хвилюйся, я обов'язково віддам його тобі, — мовив Давид. — Така неважлива річ, що я постійно забуваю про неї.

— А ти згадай, бо якщо Каміла знайде мій браслет у тебе, то ще щось не те подумає, — я глянула на дівчину та засміялася.

— Може, досить уже? — роздратовано сказала вона. — Нікого не цікавлять ваші браслети, які ви забули, чи загубили десь. Ми сюди не для цього зібралися. І Давид має рацію! — Каміла уважно подивилася на мене. — Тобі треба нарешті чимось зайнятися, бо незрозуміло, що ти взагалі тут робиш.

Я відвела погляд, усміхнувшись. Вона так сильно вірить йому, що не помічає нічого. Наївна дівчинка, яка сподівається, що її люблять. Сумно, але Давид справді обманює її.

— Знаєш, — тихо мовила я та нахилилася ближче до дівчини, — на твоєму місці я б йому не довіряла.

— А ти не на моєму місці, і ніколи не будеш. Думаєш, хтось з них колись подивиться на тебе? — спитала Каміла та показала на Давида і Віталіка. Потім дівчина почала сміятися. — Звісно, ні! Ти можеш робити що завгодно, але тобі ніколи не отримати моє.

— Мені воно і не потрібне, повір. А взагалі, — я взяла свою сумочку та закинула її на плече, — зовсім не хочеться і надалі перебувати у вашій компанії. Це не студентська рада, а зборище отруйних змій. Удачі!

Я помахала їм рукою, а тоді просто пішла геть. Збрешу, якщо скажу, що слова Каміли не зачепили мене. Вона має рацію. Мені ніколи не стати такою, як вона. Каміла красива, горда і поважна. Саме такі дівчата подобаються Давиду, а я ж зовсім інша. Я похитала головою, щоб більше не думати про це. Мені й не потрібно подобатися йому. Сама прекрасно розумію, що у нас ніколи нічого не вийде. Таких хлопців треба остерігатися. Не розумію, чому мене тоді тягне до нього. Я швидко прямувала коридором до виходу. Тепер треба придумувати пояснення дядькові, чому я вирішила піти зі студентської ради.

— Ей, почекай! — крикнув за моєю спиною Давид.

Я закотила очі, але все ж зупинилася. Повільно обернулася до нього обличчям. Одразу ж помітила його сердитий погляд.

— Що ти витворяєш? — спитав він і стиснув мою руку вище ліктя, притягуючи ближче до себе. — Перестань гратися зі мною!

— А що таке? Тобі не сподобалася реакція твоєї дівчини. Мені здається, що вона уже щось зрозуміла.

— Навіть не смій ще більше злити її!

— Відпусти! — спокійно мовила я та кивнула на те місце, яке він стискав своєю рукою. — Мені боляче.

— Їй теж боляче! — сказав хлопець, але все ж послабив свою хватку.

— Чомусь ти не подумав про це раніше. Наприклад, тоді, коли ми були в клубі.

— Тільки спробуй їй розповісти про це, і я… — Давид замовк, дивлячись мені в очі. — Я…

— Що? — голосно спитала я, не відриваючи свого погляду. — Що ти зробиш? Подивися на себе! Ти такий нікчемний! Зраджуєш своїй дівчині, а потім вимагаєш мовчати, аби їй не було боляче? Як би сильно ти не старався, ти все одно не будеш хорошим хлопцем! І відпусти вже мене нарешті.

— Ти сама почала цю війну, — сказав Давид, примруживши очі. — Не думай, що я так просто залишу твої вибрики.

— Послухай, гаразд! Я нічого не скажу Камілі, а ви натомість зникнете з мого життя.

— Думаєш, що усе буде так просто? Ти кинула іскру, а дим уже пішов. Тепер ти знайшла собі ворога номер один.

— Кого? Тебе? — спитала я та вирвалася з його хватки. — Чи твою дівчину?

— Повір, краще, щоб це був я.

— Ви мені обоє набридли. Дайте нарешті спокій!

— Він тобі тепер лише снитися буде, Тіно.

— Перестань мене так називати! — сердито сказала я.

— Чому? Мені, наприклад, дуже подобається, — Давид знизав плечима та уважно подивився на мене. — Чи ти більше любиш, коли називають Валею? Здається, так тебе кликав твій хлопець.

— Мій хто? — перепитала я, насупившись.

— Хлопець, з яким ти сьогодні обіймалася біля коледжу. До речі, він в курсі, що ти полюбляєш розважатися з іншими хлопцями в клубах.

Я склала руки на грудях, намагаючись заспокоїтися. Розуміла, що Давид говорить про Пашу, але мені здалося дивним, що його це взагалі хвилює.

— Він мій найкращий друг, зрозуміло? — просто сказала я. — Думаю, що на цьому час завершувати нашу розмову. Каміла, мабуть, уже зачекалася на тебе і твої пояснення.

Я розвернулася, а тоді впевнено попрямувала до виходу. Не вистачало ще Паші дізнатися про те, що зараз відбувається в моєму житті. Коли вийшла на вулицю, то відчула полегшення. Нарешті покінчила з ними й тією студентською радою. Тепер усі дружно забудемо одне про одного, і кожен житиме своїм життям.
Додому я поверталася наодинці. Якраз була можливість подумати про все, що сталося. Мені хотілося вберегти Камілу від того сліпого кохання, але вона сама не хоче нічого помічати. Не треба мені таких ворогів, тому я впевнена, що вчинила правильно, коли вирішила піти зі студентської ради…
На щастя, наступні два дні я майже не перетиналася ні з Давидом, ні з Камілою. Якщо навіть бачила їх в коридорі, то вдавала, що не помітила. Може, усе нарешті налагодиться?

— Дівчата, а може, ми влаштуємо цих вихідних піжамну вечірку? — спитала Ліса коли ми поверталися додому після пар. — У мене якраз батьки їдуть в інше місто на декілька днів. Що думаєте про це?

— Це класна ідея, але у Кароліни відкриття ресторану, — відповіла я.

— Я теж там буду, бо нас запросили, — сказала Тася.

— Зрозуміло. Можливо, іншим разом якось вийде. А на цьому відкритті буде багато гостей? — поцікавилася Ліса.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Мабуть, так. Якщо чесно, то я раніше не була на таких святкуваннях. Уявлення не маю, як там потрібно поводитися.

— Ох, це завжди так нудно, — сказала Тася і закотила очі. — Але ми можемо самі влаштувати собі веселощі. Ніхто ж не каже, що ми повинні бути там до кінця. Може, потім втечемо в клуб?

— Ну… — почала я. — Не знаю, якщо чесно.

— Це було б круто! — зраділа Ліса. — У мене якраз є новенька сукня, яка так і просить, щоб я нарешті сходила в ній в клуб.

Я лише знизала плечима, бо мій останній похід дуже добре запам'ятався мені. Ну а його наслідки досі переслідують мене у вигляді Давида. Я не дала точної відповіді, але пообіцяла, що подумаю.
Коли я прийшла додому, то одразу ж почула якийсь шум у вітальні. Як виявилося, приїхала Кароліна зі своєю донькою.

— Привіт! — сказала я, коли побачила їх.

— Привіт! — відповіла Кора та усміхнулася. — Як твої справи?

— Все добре.

— Я рада. До речі, у мене є для тебе подарунок. Ходімо!

Кароліна кивнула на сходи й попрямувала в сторону моєї кімнати. Я ж пішла за нею. Коли ми зайшли, вона зачинила за собою двері. Я кинула на стілець свій рюкзак, а тоді глянула на дівчину.

— Ось! — Кароліна простягнула мені новий телефон. — Не відмовляйся, будь ласка. Ти сама казала, що не можеш зараз спілкуватися з мамою, бо у тебе телефон поламався. Я, мабуть, минулого разу була дещо груба з тобою. Звісно, твоя мама тебе любить. Зараз тобі її не вистачає, а я зовсім не хочу обмежувати ваше спілкування. Мені хочеться, щоб ти відчувала себе потрібною.

— Дякую, — сказала я та прийняла телефон. — Вибач, що так погано думала про тебе. Мені було складно прийняти це все.

— Я розумію, тому все в нормі.

— Добре, — я усміхнулася. — Хвилюєшся перед відкриттям?

— Страшенно! Дивись, аж руки тремтять.

— Впевнена, що усе пройде чудово.

— Сподіваюся на це, — сказала Кароліна та усміхнулася.

— Ще раз дякую за телефон.

— Звертайся, якщо буде потрібна допомога. Гаразд, я тоді піду, а потім усі разом повечеряємо.

Я кивнула, а Кароліна вийшла з моєї кімнати. Мабуть, вона все ж не така погана, як я думала. Можливо, нам навіть вдасться порозумітися. Я витягнула сім-карту зі свого старого телефону і вставила її в новий. На щастя, усе було в порядку і номери збереглися. Помітила багато пропущених дзвінків від Паші та лише два від мами. Напевно, у неї не було можливості подзвонити. Я вирішила набрати її номер, але вона так і не відповіла. Навіть після третього дзвінка…
Коли я спустилася на перший поверх, то побачила, що уже повернувся дядько Віталій. Кароліна та тітка накладали на стіл, а мені сказали закликати Віолетту, що гралася на вулиці з котом. Я одразу ж побачила дівчинку, тому швидко попрямувала до неї.

— Віолетто, ходімо вечеряти! — сказала я до неї.

— Не хочу, — відповіла вона та насупилася.

— Твоя мама сказала, щоб я тебе закликала.

— Але ж Лу хоче бавитися.

— Ти й так завжди з ним бавишся. Не змушуй мене вмовляти тебе, гаразд?

— Ти погана, — сказала Віолетта, глянувши в мою сторону.

— Ем, чому ти так думаєш? — спитала я.

— Завжди зла і не любиш нас. Мама казала, що ти — моя рідна тітка, але хіба це правда? Ти ж ніколи не розмовляєш зі мною і гратися теж не хочеш.

Я уважно подивилася на цю дівчинку. Вона виглядала такою ображеною.

— Я просто не звикла до тебе, — сказала я та взяла її за обидві руки. — Знаєш, а я навіть не здогадувалася, що у мене є сестра. Лише декілька місяців тому познайомилася з твоєю мамою. Мені складно сприйняти, що тепер у мене є й інші рідні люди.

— Я розумію.

— Справді?

— Так! У мене довго не було тата, але тепер він уже є. Мама просто не сказала йому про мене.

— Ого! — здивувалася я. — І ти не образилася на неї?

— Спочатку образилася, але ж вона мене сильно любить, і я її теж.

— Гаразд, ходімо вечеряти, бо зараз твоя мама буде сваритися.

— А можна я буду називати Тіна? — спитала Віолетта, коли ми йшли в будинок.

— Чому Тіна? — поцікавилася я, згадавши, що мене так називає Давид.

— Просто мені так подобається.

— Гм, ну гаразд.

— Тіно, а яка у тебе улюблена казка.

— Мабуть, "Попелюшка", — тихо відповіла я та ледь помітно усміхнулася.

Вечеря пройшла доволі спокійно. Мені навіть було цікаво слухати про ресторан Кароліни. Згодом вони поїхали додому, а я допомогла тітці зібрати брудний посуд зі столу. Ми разом усе прибрали. Коли я зайшла в кімнату, то почула, що до мене хтось телефонує. На екрані висвітлилося ім'я Давида. Я напружилася, адже мені зовсім не хотілося з ним говорити. Краще, щоб у мене ще досі не було телефона. Все-таки я вирішила прийняти дзвінок.

— Що тобі потрібно? — спитала я, коли приклала телефон до вуха.

— Гм, зразу до суті, — сказав Давид і я почула, що він хмикнув. — Треба зустрітися.

— Навіщо?

— Поговорити.

— Нам нема про що говорити.

— Ти помиляєшся. Хочу з тобою домовитися. Ненавиджу, коли мені відмовляють. Ти ж не збираєшся цього робити, правда?

— Де і коли? — буркнула я, стискаючи телефон у руці.

— Завтра після пар на набережній.

— Гаразд, я буду.

Я вимкнула дзвінок і втомлено лягла на ліжко. Коли це все закінчиться?..

Я стояла на набережній, обійнявши себе руками. На вулиці було холодно, тому довелося одягати пальто. Волосся розвівалися у різні сторони, і я пошкодувала, що не зав'язала його у хвіст. Давида ще не було. Якесь дивне хвилювання з'явилося всередині, адже я не знала, що мені очікувати від цієї зустрічі. Коли повернула голову, то побачила хлопця. Він був у довгому чорному пальті, що додавало йому серйозного вигляду. Я не одразу помітила у його руках якусь теку. Давид зупинився навпроти, дивлячись своїми темними очима.

— Ось! — сказав він і простягнув мені теку.

— Що це? — спитала я, коли взяла її в руки.

— Гарантія твого мовчання.

— Можна було і без цього. Я вже казала, що не збираюся нічого розповідати Камілі.

— А я не вірю тобі, — сказав Давид, спостерігаючи за мною.

Я відкрила теку та побачила там своє ім'я і прізвище, число, місяць та рік народження.

— Ти зібрав на мене досьє? — спитала я і почала сміятися. — Серйозно? Тут навіть пише, коли я закінчила школу, і чим займалася.

— Але найцікавіше те, хто твої батьки. До того ж жодних родинних зв'язків з Віталієм Степановичем не прослідковується. Знаєш, не дивно, що ти приховуєш, ким є насправді. Мама, яка любить випити й розважитися, а також татусь, якого декілька тижнів тому посадили. Цікава сімейка. 

Мене наче облили холодною водою. Це він так жартує? Але виглядав Давид абсолютно серйозним.

— Що ти сказав? — перепитала я, відчуваючи, як всередині почала наростати паніка.

— Ем... Мені почати все спочатку?

Давид дещо дивно подивився на мене. Мої руки почали тремтіти, а усі папери просто впали на асфальт.

— Щ-що значить посадили? — спитала я. — Мій... Мій тато в тюрмі?