Розділ 8

Давид деякий час уважно дивився на мене. Від цього мені стало ніяково і я напружилася. Потім хлопець відійшов, а я, здається, нарешті почала дихати.

— Що ти тут робиш? — знову повторила я.

— Я приїхав до Віталія Степановича, — відповів хлопець. — Потрібно було йому дати деякі документи.

— Гаразд, а тоді що ти робиш у моїй кімнаті? І взагалі яке ти мав право заходити сюди без стуку?

— Ну, почнемо з того, що в тебе були відчинені двері.

Давид сів собі на моє ліжко, а я роздратовано закотила очі. Мені зовсім не подобалася його присутність, а точніше те, як на нього діє моє тіло.

— А якби я була гола? — буркнула я.

— Думаю, що це було б цікаво, — сказав він і хмикнув. — А взагалі мені треба тобі дещо віддати.

— Що саме?

— Ось! — Давид витягнув з кишені мій браслет.

— Ого! І що мені за це треба зробити? — спитала я та підійшла ближче до нього.

— Нічого, — просто відповів хлопець.

— Чомусь я тобі зовсім не вірю. Ну, чекаю твоїх умов.

Я сперлася до столу та склала руки на грудях. Впевнена, що Давид просто так не віддасть мені мій браслет. Не вірю в його хороші наміри.

— Їх нема, — сказав він.

— Слухай, годі гратися зі мною у свої тупі ігри. Хочеш віддати мені браслет, щоб я мовчала, правда? Не вийде! Так легко не поведуся на твої провокації.

— Думав по-доброму, — заговорив Давид і піднявся з ліжка, — але як хочеш. Я так розумію, що мовчати ти не збираєшся?

— Не збираюся.

— Добре, тоді ця річ ще деякий час побуде в мене. Дивлюся, що вона для тебе не така вже і важлива.

— Яка різниця? — сказала я та сумно усміхнулася. — Тобі ж і так байдуже. Ви усі такі егоїсти, чесно. Мама казала правду.

— Ми? — перепитав Давид, глянувши на мене. — Це ти про кого?

— Про вас усіх, — буркнула я та відвела погляд. Здається, сказала лишнє. — То може, ти вже підеш геть?

— Гостинності тобі не позичати. До речі, не забудь, що завтра у нас збори студентської ради.

— Звісно! Якраз буде можливість поговорити з Камілою.

— Вона не повірить тобі, — серйозним тоном сказав Давид.

— Але засумнівається точно, — мовила я, глянувши на хлопця. — Чому тоді так боїшся, якщо вона і так не повірить моїм словам?

— Я не боюся. Насправді мені байдуже. Просто…

— Просто що?

— Їй не треба цього знати, — відповів Давид і відвів погляд. — Принаймні, не зараз.

— Я не розумію тебе, справді. Ти поганий хлопець, але чомусь хочеш здаватися хорошим.

— Усі ми щось приховуємо. Ти знаєш дуже мало, мізерну частину того, який я насправді.

— Не впевнена, що хочу пізнати тебе більше, — сказала я та видихнула. — Краще тримайся від мене якнайдалі.

— Не вийде, Попелюшко! — мовив Давид і дивно посміхнувся. — До речі, тобі личить ця сукня, але думаю, що в білій буде ще гарніше. Побачимося завтра!

Хлопець пішов, зачинивши за собою двері. Я декілька секунд просто дивилася на них. Що це щойно було? Навіщо він приходив? Не думаю, що для того, аби віддати мені браслет. Щось тут не так…
Я підійшла до вікна та подивилася на вулицю. Якраз у цей момент хлопець вийшов з будинку. Він попрямував до воріт, а потім я почула звук мотору мотоцикла. Мені раптом стало дуже жарко, і я вирішила відчинити вікно. Я підійшла до ліжка, де лежали інші сукні. Мою увагу привернула якась чорна річ. Я легенько взяла її в руки, розглядаючи. Це був чоловічий шкіряний браслет. Здається, Давид загубив його, чи може, навмисно залишив? Я сіла на ліжко, дивлячись на цю річ. Що це означає? Нічого не розумію… Я похитала головою, а тоді глянула на інші сукні. Зверху лежало коротке біле плаття з фатином. Мабуть, саме про нього говорив Давид. Як тільки він помітив його? Я втомлено видихнула, а тоді склала усі речі в шафу. Цей хлопець остаточно заплутав мене. Він такий дивний, і незрозумілий. І я боюся, що цим Давид ще більше зацікавлює мене.

Усю ніч не могла заснути, бо надто багато думок було в голові. Зранку було складно прокинутися. Взагалі я вже звикла ходити в коледж, хоч інколи мені це зовсім не подобалося. На вулиці було досить прохолодно, тому я вдягнула чорні джинси, білий гольф та ще куртку. Пощастило, що хоч дощу не було. Біля воріт на мене уже чекала Тася. Вона, як завжди, усміхалася.

— Привіт! — привіталася я, коли підійшла до неї. — А де Ліса?

— Казала, що сьогодні поїде зі своїм братом, — відповіла дівчина. — В них завтра якесь сімейне свято. Здається, річниця з дня одруження батьків. Аліса казала, що вони з Віталіком поїдуть сьогодні шукати якийсь подарунок.

Ми удвох попрямували дорогою до коледжу. Я не дуже засмутилася через відсутність Ліси. Все-таки Тася мені ближча.

— Круто! Думаю, що у них буде класне святкування. Річниця — це дуже хороше свято. Особливо, коли в сім'ї усе добре.

— Насправді вона раніше говорила мені, що її батьки збираються розлучалися, — сказала Тася.

— Ого! Але ж поки не розлучилися.

— Так, проте в них постійно сварки та непорозуміння. Інколи Аліса казала, що їй було б краще, якби вони таки розлучилися.

— Ну, це їхні проблеми, — тихо сказала я. — У всіх, мабуть, є таке.

— Добре, що хоч мені пощастило зі своєю сім'єю, — заговорила Тася. — Мої батьки — це найкращий приклад ідеальних стосунків. Не бачила людей, які любили б одне одного більше. А твої батьки?

Я трохи напружилася, бо не дуже хотіла говорити про тих, хто навіть не згадує про мене.

— Знаєш, вони наче і люблять одне одного, — почала я, — але між ними нема поваги. Кожен робить собі те, що хоче. Тато ніколи не слухав маму, чи навіть мене. Йому завжди були важливі лише свої розваги та пригоди. Мама... Вона живе своїм минулим, яке не може ніяк забути. Скільки разів обіцяла мені, що перестане, зупиниться, але не зробила цього.

— Ти про що? — спитала Тася, насупившись.

Мені не хотілося розповідати їй про залежність своїх батьків. Нехай краще ця дівчинка дивиться на свою ідеальну сім'ю, і вірить, що у неї теж буде таке. Не хочеться мені руйнувати її рожевий світ.

— Це неважливо, — тихо сказала я. — Мої батьки — не найкращий приклад стосунків, чи взагалі життя.

— Ох, так заговорилися, що я навіть не помітила, як ми підійшли до коледжу.

Я усміхнулася і глянула у сторону воріт. Дійсно, ми дуже швидко прийшли.

— До початку пари залишилося ще десять хвилин, тому можемо ще постояти трохи тут, — сказала я та глянула на подругу. — До речі, мені завжди цікаво, чому ти вирішила вступати сюди? Не думаю, що тобі дуже сильно хотілося бути економістом. Ти швидше схильна до журналістики, чи чогось творчого.

— Так, ти маєш рацію, але обирала не я. Батьки захотіли, а я й не відмовлялася. У мене таке життя, що завжди вирішують усі, але не я.

— А ким би ти насправді хотіла бути? — поцікавилася я.

— Мені подобаються квіти, — відповіла Тася, усміхнувшись. — Хотілося б спробувати свої сили у флористиці. Можливо, у мене б і вийшло.

— Ніколи не пізно починати, — сказала я.

Я почула якийсь шум, а коли повернула голову, то помітила Давида зі своєю дівчиною. Вони про щось голосно говорили. Я краєм ока спостерігала за ними, і майже не чула того, що казала Тася. Було таке враження, наче вони от-от посваряться.

— Ей, ти слухаєш мене? — спитала Тася і клацнула пальцями біля моїх очей.

— Т-так, слухаю, — відповіла я.

— І про що я останній раз говорила?

— Ем, про флористику?

— Зрозуміло! — дівчина закотила очі, а тоді кивнула у сторону Давида. — Що між вами?

— Я і сама не знаю, — тихо відповіла я.

— Будь обережною, будь ласка, бо...

— Валю! — раптом почула я за своєю спиною. Здається, це почули всі. — Ей, Валь!

Я трохи насупилася, а коли обернулася, то аж рота відкрила від здивування. Декілька разів кліпнула, щоб перевірити, чи це відбувається насправді. Знайомі темні кучері та карі очі, а ще радісна широка усмішка. Це дійсно Паша! Але що він тут робить? Я усміхнулася, а тоді побігла в його сторону. Він одразу ж міцно обійняв мене, а я притулилася до нього. Так добре було відчувати знайоме тепло.

— Не можу повірити, що це ти, — радісно сказала я, коли відсторонилася. — Як ти тут опинився?

— Ну, ти вже тиждень не виходиш на зв'язок, — відповів Паша.

— Ох, у мене зараз проблеми з телефоном. Він поламався, а нового поки нема.

— Я чомусь так і думав.

— Ем, то ти приїхав сюди, щоб перевірити як я? — спитала я, глянувши на свого друга.

— Ні! — він похитав головою, продовжуючи усміхатися. — Тепер я теж тут буду жити.

— Ого! Неочікувано, якщо чесно.

— У мене тут є кузен, а я нещодавно говорив з ним. У нього у квартирі є одна вільна кімната, а в бар, що неподалік звідси, потрібні бармени. Сьогодні йду туди на стажування, бо уже домовився. Тепер і ми будемо частіше бачитися.

— Я дуже рада, чесно. Мені тебе тут не вистачало.

— Може, зустрінемося на днях і поговоримо про все? — спитав у мене Паша.

— Так, обов'язково! Я зателефоную до тебе з телефона тітки, бо твій номер у мене є записаний у блокноті. Скажеш, коли у тебе будуть вихідні. Тоді й зустрінемося.

— Це чудово, бо мені треба стільки всього розповісти тобі. Взагалі було декілька причин, чому я вирішив переїхати саме сюди...

— Ем, ти йдеш? — перервала нашу розмову Аліса. Вона уважно подивилася на Пашу, розглядаючи його. — Зараз уже пара почнеться.

— Так, уже біжу, — відповіла я. — Вибач, Паш.

— Нічого! Я радий, що побачив тебе.

— Я теж. До зустрічі!

— Бувай!

Я знову обійняла його, а він поцілував мене в щоку. Насправді я дійсно раділа, що Паша знову з'явився у моєму житті. Він завжди знав мене найкраще з усіх, і мені з ним було легко. Мабуть, тільки йому відомо, яка я насправді. Ми з ним попрощалися. Краєм ока помітила, що Давид весь цей час спостерігав за нами. Мабуть, йому було цікаво. Чого б це? Тільки погляд його був не надто приємним та радісним. Таке враження, наче його щось розізлило. Я повернулася до дівчат і вони з очікуванням подивилися на мене, вимагаючи пояснень.

— Це був мій друг, — сказала я. — Ми з ним знайомі ще з дитинства. Паша тепер теж тут буде жити.

— А він такий нічого, — заговорила Аліса, усміхнувшись, — гарненький. Чи ви з ним...

— Ні! — різко перебила її я. — Ми просто хороші друзі.

— Ну, гаразд.

Ми швидко попрямували до коледжу, адже зрозуміли, що уже запізнилися на першу пару. Лекції були дуже нудними, і я вже не могла дочекатися, щоб вони закінчилися. Та у мене сьогодні ще збори студентської ради. Страшенне не хотілося туди йти. Пощастило лише, що Ліса була з нами. Насправді Давид був якийсь занадто роздратований. Спочатку він розізлився, бо ми з Алісою запізнилися на декілька хвилин. Потім хлопець не погодився з жодною моєю ідею, а усі статті сказав переробити.

— Таке не годиться, — мовив Давид, переглядаючи мій черговий текст. — Абсолютно не цікава інформація.

— Якщо ти забув, то ми з тобою обоє обирали цю тему, — сказала я, стримуючи свою злість.

— Може, ти вже нарешті почнеш робити щось сама? Мені набридло постійно тобі говорити. Ти не проявляєш ніякої ініціативи. Якщо думаєш, що залишишся тут через свого дядька, то дуже сильно помиляєшся.

Спочатку мені хотілося взяти свої речі, розвернутися та піти геть, але я стримала себе. Не дозволю йому так легко перемогти. Не роздумуючи, я витягнула з сумочки браслет Давида, який він залишив у моїй кімнаті. Час уже зробити свій перший хід. Я підійшла до столу, де усі сиділи, а тоді мило усміхнулася.

— Мені треба тобі дещо віддати, — сказала я до Давида і кинула браслет на стіл біля нього. — Ти забув, коли вчора ввечері був у мене.