Розділ 7

Я декілька секунд здивовано дивилася на Давида. Це що, жарт такий? Але хлопець був абсолютно серйозним. Я похитала головою, а тоді почала сміятися. Такого точно не очікувала.

— Не можу повірити, — тихо сказала я. — Ти збираєшся купити моє мовчання?

— Сприймай це як хочеш, — буркнув хлопець. — Мені головне, щоб Камі не дізналася.

— Чому? — я нахилилася ближче до нього та примружила очі. — Боїшся, що вона засмутиться? Ох, яка ж біднесенька дівчинка! Вона так сильно довіряє своєму хлопцеві, а він просто грається з її почуттями. Знаєш, мені справді шкода Камілу. Ти зовсім не заслуговуєш її… Нікого не заслуговуєш.

— Твоє право так думати, але ти нічого не знаєш. Пояснювати теж не збираюся. Мені потрібне лише твоє мовчання.

— Хіба не буде краще, якщо Каміла усе дізнається? Невже тобі так байдуже на неї? Чи може, твої батьки дуже сильно хочуть, щоб вона була твоєю дівчиною, а ти боїшся розчарувати їх?

— Я більше повторювати не буду, — сказав Давид і кинув сердитий погляд в мою сторону. — Забирай телефон та йди геть звідси!

— Ти такий жахливий! В коледжі один, тут — інший! Я не розумію, який ти справжній?!

— Тобі й не треба цього розуміти.

— Знаєш, — я піднялася та поставила коробку з телефоном на сходинку, — мені не потрібні твої подачки. Краще сам розкажи про все своїй дівчині, бо я мовчати не збираюся. Даю тобі тиждень, зрозуміло?

— Кидаєш мені виклик? — спитав Давид і різко піднявся. — Не з тим граєшся, дорогенька!

— Ох, тільки не треба мене лякати. Я не з таких, що бояться мажорчиків.

— Тоді тобі потрібно дещо знати.

— Що саме?

— Інколи такі ігри бувають нечесними, брудними та жорстокими, — задумано сказав Давид, розглядаючи мене. — Ти впевнена, що готова до цього?

Я глянула йому в очі та глибоко вдихнула. Чи готова я? Звісно, ні! Але я не дозволю йому обіграти мене.

— Впевнена! — сказала я, гордо піднявши голову. — Це все, що ти хотів мені сказати?

Хлопець дивно посміхнувся та кивнув. Мене налякала ця його посмішка, наче я розбудила в ньому хижака. Як багато приховує цей Давид? Я міцно стиснула ручки своєї сумочки, а тоді швидко попрямувала геть. Довелося знову обходити весь корпус, щоб вийти біля головного входу. В голові крутилося багато думок. Може, я помилилася і варто було погодитися? Але ж Давид не зробить мені нічого поганого, правда? Я видихнула, намагаючись заспокоїтися. Одразу ж помітила біля коледжу Тасю та Алісу. Широко усміхнулася, щоб вони нічого не запідозрили.

— Ох, нарешті! — сказала Тася та глянула на мене, піднявши одну брову. — Що це ви так довго робили?

— Ем, нічого такого. Ми просто говорили про статтю.

— Будь обережною, бо Каміла розірве тебе на шматки, — заговорила Аліса. — Вона завжди дуже сильно ревнує Давида. Буде погано, якщо перейдеш їй дорогу.

— Мені байдуже, — тихо буркнула я. — Не хочу мати ніяких справ ні з нею, ні з ним.

Я глянула на Камілу і якраз у цей момент до неї підійшов Давид. Він легенько обійняв її однією рукою, а тоді поцілував. Дивне відчуття з'явилося всередині. Мені не хотілося зважати на це, але чомусь стало неприємно. Він так використовує усіх дівчат? Який же Давид неприємний та огидний тип! Тепер ще більше ненавиджу його.

— То що, ходімо? — спитала Тася, уважно глянувши на мене.

Мабуть, я довго дивилася на ту солодку парочку, а подруга це помітила. Добре, що не ставила лишніх питань. Я кивнула, і тоді ми втрьох пішли до воріт. І хоч усю дорогу дівчата говорили та сміялися, з моєї голови не вилітала розмова з Давидом. Здається, я тепер конкретно влипла.
Біля будинку дядька я побачила автомобіль Тимура — чоловіка моєї сестри. Взагалі ми з нею зовсім чужі. Я не сприймаю Кароліну, як рідну. Їй просто пощастило, що саме ці люди вдочерили її. Так, вона допомогла мені, але є в ній щось таке, що відштовхує. Надто горда, пихата і принципова. Завжди вважає, що саме вона має рацію. Мабуть, мені допомагає лише заради плюсика до карми.
Коли я зайшла в будинок, то одразу ж побачила Віолетту — доньку Кароліни. Ще одна розпещена принцеса своєї мами. Не люблю таких  дітей.

— Привіт, — буркнула я, коли зайшла у вітальню.

— А у нас сьогодні гості! — радісно сказала тітка Дарина. — Валю, проходь швиденько на терасу. Ми зараз будемо обідати.

— Гаразд, але я спершу переодягнуся.

— Добре, ми чекаємо тебе! — сказала Кароліна, несучи до столу тарілку з чимось.

Я ніколи не любила ці сімейні збирання. Мабуть, це тому, що у мене їх ніколи раніше не було. До нас приходили лише друзі тата, а їхні шумні вечірки затягувалися аж до ранку. Тут же все зовсім по-іншому. Я швидко переодягнулася в спортивні штани та футболку, а тоді спустилася на перший поверх. Усі вже сиділи за столом. Тітка Дарина на своєму звичному місці, Кароліна біля свого чоловіка, а Віолетта була навпроти. Біля неї стояв вільний стілець.

— Смачного! — сказала я та сіла на нього.

— Валю, як тобі навчання? Усе подобається? — поцікавилася Кароліна.

— Так, усе добре, — відповіла я.

— Сподіваюся, що тобі вдалося знайти спільну мову з однолітками.

— Вдалося. У мене є подруги.

— Чудово! Я дуже рада за тебе.

— Дякую, — тихо сказала я та накинула собі салат в тарілку.

Вони говорили про щось, а я просто мовчки їла. Згодом прийшов дядько Віталій і теж приєднався до нас.

— Ох, я так хвилююся, — заговорила Кароліна. — Залишився лише тиждень.

— Ну, ми цього довго чекали, — сказав її чоловік.

Я трохи насупилася, адже не дуже розуміла, про що вони говорять.

— А ти вже все підготувала до святкування? — поцікавилася тітка Дарина.

— Так! — відповіла Кора. — До речі, я привезла декілька суконь для Валентини.

— Ем, навіщо? — спитала я.

— Наступного тижня буде відкриття мого ресторану. Це важливий день для мене і буде пишне святкування. Я хочу, щоб ти теж була.

— Я?

— Так, ти ж тепер частинка нашої сім'ї.

Я мовчки знизала плечима та опустила голову, дивлячись у тарілку. Не дуже мені хотілося йти на такі заходи. Я навіть не знала, як потрібно поводитися в таких місцях. У будь-якому випадку там буде багато людей, і ті мажорчики, мабуть, теж. Не хочеться мені лишній раз перетинатися з ними.

— Я ж не зобов'язана бути на відкритті? — спитала я.

— Ні, звісно ж, — сказала Кароліна. — Тебе ніхто не змушує, але мені була б приємною твоя присутність.

— Ну, Валя ще подумає, — заговорила тітка Дарина, намагаючись владнати цю напругу між усіма.

Я легенько усміхнулася їй. Ця жінка завжди розуміла мене. Вони продовжили розмовляти про своє. Мені стало нудно, тому я вирішила піти до себе в кімнату. Коли зайшла, то побачила на ліжку сукні та ще якісь речі. Мені навіть не хотілося дивитися на них. Чомусь усе виглядало так, наче я використовую цих людей. Знаю, що накручую себе, але по-іншому просто не можу.

Я почула легенький стукіт у двері. Через декілька секунд вони відчинилися і я побачила на порозі Кароліну.

— Можна? — спитала вона, усміхнувшись.

— Ти вже зайшла, — відповіла я.

— Точно! Уже встигла подивитися сукні?

— Ні, — я похитала головою.

— Чому? — Кароліна взяла одну з них. — Мені здається, що в цій тобі буде дуже гарно.

— Навіщо це все? — спитала я.

— Ем, ти про що?

— Про ці речі, про цю допомогу, взагалі про моє життя. Навіщо?

— Я хочу допомогти тобі!

— Мені не потрібна твоя допомога! Ти думала, що тут буде краще, але це не так! Я не можу жити тут, а знаєш чому? Бо я не така, як ви усі.

— Валентино, я розумію, що тобі важко, але ти повинна змиритися з цим.

— Та що ти взагалі можеш розуміти? — голосно спитала я.

— Звісно! — Кароліна засміялася. — Моя рідна мама кинула мене в дитячому будинку, а весь цей час виховували чужі люди. Думаєш, мені приємно було дізнатися про те, що я — не їхня донька? У нас з тобою спільна рідна мама. Вона любила тебе, на відміну від мене, але ти їй теж не потрібна.

— Неправда! — заперечила я.

— Коли вона останній раз телефонувала тобі?

— Вона не може, бо у мене зараз нема телефону.

— А що з ним?

— Поламався, але це не змінює того, що ми часто спілкуємося.

— Гаразд, — сказала Кароліна і сіла на ліжко. — Знаєш, я рада, що вона тоді кинула мене. Мені неабияк пощастило потрапити в цю сім'ю, і тобі теж. Ти просто поки цього не розумієш.

— Я тут чужа.

— Але ти можеш стати "своєю". Ти звикнеш до цього життя, повір!

— Гроші та ці дорогі речі не зроблять з мене принцесу. Я та ж бідна офіціантка, що просто допомогала батькам. А що буде коли всі дізнаються? Думаєш, не сміятимуться в коледжі? Ти цього не відчувала, але багаті люди — дуже жорстокі.

— Ти сильніша за це, — сказала Кароліна та піднялася. — Сподіваюся, що ти все-таки з'явишся на відкритті.

— А хіба у мене є вибір? — тихо буркнула я.

Дівчина пішла геть, залишаючи мене наодинці. Я чомусь відчула сльози на очах. Мама навіть не телефонувала. Невже вона зовсім не хвилюється за мене? Хіба можна бути такою байдужою? Щоб хоч якось розслабитися і не думати про погане, я вирішила таки переглянути сукні. Мою увагу привернула ніжно-рожева сукня. Ніколи не одягала таких речей, бо це занадто мило для мене. Я почула якийсь шум на вулиці. Коли виглянула з вікна, то побачила, як Кароліна допомагала Віолетті сісти в автомобіль. Мабуть, вони уже їдуть геть. Не можу пояснити своєї неприязні до цієї дівчини. Хоч по факту ми з нею сестри, у нас нема нічого спільного. Я підійшла до великого дзеркала та приклала сукню до свого тіла. Декілька секунд уважно дивилася на себе. Мені навіть дуже сподобалося, хоч я і не любила такі речі.

— Тобі личить, — раптом заговорила тітка Дарина. — Вибач, якщо завадила. У тебе двері були відчинені.

— Нічого, — сказала я та швидко поклала сукню назад, до інших. — Ви щось хотіли?

— Так, мені треба поговорити з тобою.

— Гаразд, я вас слухаю.

— Ти жорстока до Кароліни. Мені цікаво, чому? — спитала жінка та уважно подивилася на мене.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Вона надто зарозуміла. Не ображайтеся, але мені здається, що ви її розпестили.

— Можливо, але хіба це погано? Кароліна виросла у любові. Вона знає, що це таке, а також знає собі ціну.

— Їй дуже легко все дісталося, — буркнула я.

— Це не так! Коли вона дізналася, що ми її вдочерили, то взагалі пішла з дому. Жила в гуртожитку, не спілкувалася з нами, а також відмовлялася від наших грошей. Вона дуже сильно хотіла знайти своїх рідних. Кароліна думала, що ви зрадієте її появі, але цього не сталося. Мабуть, вона все ж відчувала, що ми для неї чужі, тому й хотіла дізнатися, як це — коли біля тебе рідні людини. Повір, їй неприємно бачити твою байдужість і відчувати твій холод. Вона багато для тебе зробила.

— Знаю, але...

— Так, ти зараз скажеш, що не просила її про це, — заговорила тітка Дарина та усміхнулася, — але це зробила твоя мама. Саме завдяки її проханню ти опинилася тут. Знаєш, я завжди мріяла мати двох донечок. Можливо, доля почула мої молитви, адже дала мені Кароліну, а тепер уже й тебе. Зараз у тебе такий вік, але з часом ти зрозумієш, що ми усі бажаємо тобі лише добра.

— Я це знаю, і дуже сильно вдячна за вашу допомогу. Ви справді багато зробили для мене, а Кароліна... Можливо, я дійсно помилялася щодо неї.

— Ну що, не буду тобі більше заважати. Поміряй, — тітка кивнула на рожеву сукню, — думаю, що тобі ідеально підійде.

Я усміхнулася, а тоді жінка пішла геть. Сукня так і манила, щоб одягнути її. Раптом я почула якийсь шум на подвір'ї, а потім голоси на першому поверсі. Мабуть, до дядька хтось приїхав. Я зняла свої спортивні штани та футболку. Потім потягнула блискавку на сукні вниз і одягнула її. Я виглядала так, наче справжня принцеса. Дивно, але мені личив рожевий. Я спробувала защепити блискавку на сукні, але мені це вдалося зробити лише трішки. Вже руки боліли, адже доводилося тримати їх ззаду. Я опустила голову, намагаючись потягнути бігунок. Волосся опустилося на очі, закриваючи переді мною дзеркало. Раптом з'явилося дивне відчуття, наче за моєю спиною хтось стояв. Руки втомлено опустилися, а дихання стало частішим. Я відчула холодний дотик на своїй гарячій шкірі. Хтось потягнув бігунок і з легкістю защепив блискавку на сукні. В ніс вдарив знайомий запах. Хіба таке можливо? Я швидко підняла голову та забрала волосся з очей, зустрічаючись в дзеркалі з поглядом Давида. Я відчула дивний страх всередині, адже мене лякало те, як він дивився. Може, це не насправді? Я чомусь боялася навіть поворухнутися. Ми обоє завмерли, дивлячись одне на одного.

— Щ-що ти тут робиш? — хрипло прошепотіла я.