Розділ 6

— Ми поїдемо на цьому? — спитала я, коли Давид зупинився біля свого мотоцикла.

— У тебе є кращий варіант?

— Ні, просто я ніколи раніше не їздила на такому транспорті.

— Боїшся?

Хлопець уважно подивився на мене, а я знизала плечима. Мене трохи лякав цей чорний блискучий байк, і чомусь я ще хвилювалася через те, що доведеться бути надто близько до Давида.

— Не боюся, — тихо буркнула я, поправляючи сумку на плечі.

Хлопець лише хмикнув. Він з легкістю перекинув ногу та сів на мотоцикл. Я ж продовжувала стояти. Потім Давид кивнув, щоб я сіла. Я трохи розгублено підійшла до нього. Не знала, за що мені зачепитися, щоб можна було нормально сісти.

— Поклади свою руку мені на плече, — закомандував Давид. — Так буде легше.

Я все ж зробила як він і сказав. Потім він взяв мої обидві руки та обійняв ними свій живіт. Я помітила, що почала тремтіти. Мабуть, від холоду, адже вже пізно, а у мене лише футболка.

— Міцно тримайся, гаразд? — сказав хлопець. Я кивнула. — Готова?

— Готова.

Це було не так круто, як я уявляла. Швидше — страшно. Усю дорогу я їхала із заплющеними очима. Мабуть, велику роль відіграло те, що я все ж не довіряла Давиду. Ми їхали не надто швидко, але коли швидкість збільшувалася, я одразу ж міцніше тулилася до хлопця. Вітер був надто холодним, і я відчувала, що дуже сильно тремтіла. Хотілося якнайшвидше опинитися вдома. На щастя, я помітила, що швидкість зменшилася і мотоцикл зупинився. Коли розплющила очі, то побачила будинок Віталія Степановича. Полегшено видихнула, але все ще міцно трималася за Давида.

— Може, ти уже відчепишся від мене? — сказав він, перервавши мої думки.

— Вибач, — тихо буркнула я та забрала свої руки.

Я злізла з мотоцикла, хоча це вдалося мені не з першого разу. Руки досі тремтіли, а ще було страшенно холодно.

— І як тобі? — поцікавився хлопець.

— Ніяк! Більше не хочу.

— Невже страшно? Не думав, що ти така боягузка, Попелюшко.

— Я не боягузка, — заперечила я. — Просто хтось не вміє водити. 

— Повір, я найкращий зі всіх водіїв, які у тебе коли-небудь були. 

— І звідки ти це взяв? 

— Це нескладно здогадатися. 

— В мене таке враження, що ми зараз говоримо зовсім не про водіїв. 

— Знаєш, я дечого не розумію, — задумано сказав Давид. 

— Чого саме?

— Ти хочеш здаватися такою скромною, але насправді далека від цього. Згадати лише те, що було в клубі. Це ти так біля свого дядька намагаєшся бути хорошою дівчинкою? 

— Ти теж не такий золотий хлопчик, яким показуєш себе в коледжі. Перед батьками, друзями, дівчиною, мабуть, теж такий. Тільки я усе прекрасно пам'ятаю. Це не я до тебе лізла. Ти сам підійшов до мене і перший поцілував. Мені шкода твоєї дівчини, правда. Краще сам скажи їй, що зраджуєш. Інакше доведеться це зробити мені. 

— З чого ти взяла, що я зраджую їй? 

— По-твоєму, я взагалі дурепа? — трохи сердито сказала я. — Ти готовий був зі мною на щось більше! Якби я не зупинила нас, то… То стала б однією з тих твоїх дівчаток на стороні! Їх у тебе, мабуть, стільки, що не злічити. 

— Ти зовсім не знаєш мене, Валентино! — роздратовано мовив Давид. 

— Я і не хочу тебе знати! — крикнула я, а тоді побігла геть. 

Я швидко попрямувала до воріт. Думками уже лежала у своєму ліжку. Коли дійшла до вхідних дверей, почула як Давид завів свій байк, а вже через секунду рвонув на високій швидкості. Я максимально тихо зайшла в будинок, але у вітальні мене все ж зустрів Віталій Степанович. Глянувши на годинник, помітила, що це вже десята вечора.

— Ти так пізно, — заговорив дядько. — Ми уже почали хвилюватися.

— Вибачте, трохи затрималася в коледжі, а зателефонувати у мене не було змоги.

— Чому?

— Телефон випадково розбився сьогодні. Тепер не можу його ввімкнути.

— Значить, треба купити тобі новий телефон.

— Ні-ні! — заперечила я. — Ви й так для мене багато чого зробили. Повірте, я не хочу, щоб ви дарували мені настільки дорогі речі.

— Але ж без телефону зараз неможливо, правда? Усе спілкування відбувається через соцмережі, а ще тобі захочеться зателефонувати рідним. Як ти це зробиш?

— Я щось придумаю. Не хвилюйтеся за це, — відповіла я та легенько усміхнулася. — Піду вже до себе, а ви відпочивайте. Добраніч!

Я швидко піднялася на другий поверх і втомлено сіла на ліжко, коли зайшла у свою кімнату. Мені було шкода, що так сталося з моїм телефоном, але я просто не могла прийняти такий дорогий подарунок від чужих людей. Вони вже встигли зробити для мене надто багато, а я не хотіла, щоб це виглядало так, ніби я використовую дядька і тітку для своїх забаганок.
Наступного дня, на щастя, нічого не сталося. Я повернулася додому одразу ж після пар. Хоч Тася пропонувала мені провести вихідні з нею, я все ж відмовилася. У суботу я допомагала тітці Дарині з прибиранням, а неділю провела за книжками. Все-таки мені необхідно підтягнути свої знання, бо усе дуже погано.
У понеділок було похмуро, а ще падав дощ. Насправді я любила таку погоду. Мені подобалася ця свіжість у повітрі. Я вдягнула чорні джинси та червону кофту на довгий рукав. Мій гардероб зараз дозволяє мені обирати між різними речами, тому і збирання в коледж забирають більше часу. Колись моє життя було зовсім інакшим, але я розуміла, що уже потроху звикла до цього світу. Я зробила легкий макіяж, а також заплела своє світле волосся у високий хвіст. Сьогодні до коледжу мене підвіз дядько Віталій, але я попросила, щоб він зупинився мені в іншому місці, а не на стоянці. Не хотілося, щоб студенти бачили. Я забігла в коледж, складаючи парасолю. З неї скапували краплі дощі, а я намагалася якось її зав'язати.

— Привіт! — біля мого вуха заговорила Тася, що я аж налякалася. — Що ти таке робиш?

— Намагаюся скласти свою парасолю.

— Навіщо? Тобі все одно треба її висушити. Зробиш це в аудиторії.

— Так, ти маєш рацію, — сказала я та видихнула.

— Що з тобою? — поцікавилася дівчина.

— Усе добре, — відповіла я, насупившись. — А ти чому питаєш?

— Дивна ти якась сьогодні. До речі, шкода, що ти не прийшла до мене на вихідних. Ми з Алісою так класно посиділи, але тебе не вистачало.

— І чим ви займалися?

— Спочатку купили багато морозива, всяких різних желейних цукерок, чипсів і коли, а потім розмовляли та дивилися усю ніч фільми.

— Круто! — тихо сказала я та спробувала усміхнутися.

— От бачиш, що ти пропустила.

Я нічого не відповіла. Так, мені б хотілося провести такий вечір з дівчатами, але тоді довелося б пояснювати це дядькові та тітці, а ще просити в них грошей, чого я зовсім не хотіла.

— Що там з твоїм телефоном? — спитала у мене Тася.

— Ем, нічого.

— Ти не купила ще нового?

— Поки не було часу, — збрехала я.

— Як ти взагалі цих пару днів прожила без телефона? Я б не змогла. Не уявляю свого життя без соцмереж та інтернету.

— Про що говорите? — раптом біля нас з'явилася Аліса.

— Про те, що Валя досі не купила собі новий телефон, — відповіла Тася.

— Не хвилюйся, — дещо роздратовано сказала я. — Найближчим часом зроблю це. Може, краще поговоримо про щось інше?

— Ох, я стільки всього маю вам розповісти, — почала Аліса. — Все почалося ще в п'ятницю...

Чомусь сьогодні усі пари йшли дуже довго. Останню лекцію я вже ледве висиділа. Хотілося, щоб вона якнайшвидше завершилася, адже уже рука боліла все записувати. Після того, як викладачка попрощалася з нами та вийшла з кабінету, усі почали збиратися. Я швидко кинула всі речі собі в сумку, а тоді підійшла до Тасі та Аліси. Ми домовилися, що сьогодні повернемося разом додому, бо нам в одну сторону.

— Валентино, можна тебе на одну хвилинку? — раптом у дверях заговорив Давид.

Я здивовано глянула на нього, а потім розгублено кивнула. Що йому взагалі потрібно? Дівчата кинули зацікавлені погляди в мою сторону, а я просто знизала плечима та підійшла до хлопця.

— Ми почекаємо тебе на вулиці! — крикнула мені вслід Тася.

— Ходімо! — сказав Давид і кивнув, щоб я йшла за ним.

Він вів мене коридором в якусь невідому сторону. Це здавалося мені дуже дивним і я відчула страх.

— Куди ми йдемо? — спитала я.

— Туди, де переважно нема людей.

— І навіщо?

— Щоб нас не помітили разом, — буркнув хлопець.

— Коли ти кликав мене біля аудиторії, то це бачило мінімум п'ятеро людей.

Давид проігнорував мене і продовжив кудись йти. Згодом ми зупинилися біля сходів. Він почав спускатися ними. Я ж зупинилася. Мені не подобалося, що ми йдемо в якесь темне приміщення.


— Що тобі від мене треба? — спитала я та склала руки на грудях. — Куди ми взагалі йдемо?

— Тут ще трохи. Не бійся, я не збираюся тобі нічого робити.

— Я не боюся! Мені не подобається, що ти ведеш мене незрозуміло куди.

— То ти йдеш? — байдуже спитав Давид, оглянувшись за мною.

— Ні, поки ти не скажеш, куди ми йдемо, — відповіла я.

— Як хочеш! — буркнув хлопець і пішов далі.

Я трохи напружилася, коли зрозуміла, що залишилася сама в цьому темному куточку. Повільно спустилася на декілька сходинок, але темнота лише збільшувалася.

— Ей, Давиде, ти де? — тихо спитала я, а мій голос віддав відлунням.

Швидко спустилася сходами та попрямувала вперед. Тут справді було дуже темно. Несподівано мене хтось схопив за руку і різко потягнув в іншу сторону. Я ледь не впала, вдаряючись об Давида. Він уважно подивився на мене. Я напружилася під його пильним поглядом. Одразу ж сталося ніяково, коли зрозуміла, як близько ми стоїмо.

— Ти налякав мене, — прошепотіла я.

— Ти йшла не в ту сторону, — спокійно мовив Давид.

— Я просто не знала, куди йти.

Між нами з'явилася дивна напруга, і мені це зовсім не подобалося. Серце почало битися сильніше, а дихати стало важко. Як тоді в клубі... Мабуть, Давид теж це відчув, бо в наступну секунду відійшов від мене. Він відчинив металеві двері й ми опинилися на вулиці. Як я зрозуміла, це був задній двір корпусу.

Я примружила очі під яскравим світлом. Давид сів на верхню бетонну сходинку. Я повільно опустилася біля нього. Хлопець відкрив свій рюкзак та витягнув звідти коробку. Він передав мені її.

— Що це? — спитала я, взявши коробку в руки.

— Відкрий, і сама побачиш, — відповів Давид.

Я зняла верхню кришку і побачила новенький телефон. Він був гарного білого кольору, а ще чудово відчувався у руці. 

— Подобається? — спитав хлопець, спостерігаючи за мною.

— Гарний, — буркнула я та поклала його назад в коробку.

— Він тепер твій.

Я дещо здивовано глянула на Давида, але він мав цілком серйозний вигляд. Схоже, це не жарт.

— Мій? З якого дива така щедрість?

— Ну, я ж нібито розбив твій старий телефон, а ще...

— Що ще? — поцікавилася я, насупившись.

— Нехай це буде невеликий подарунок за твоє мовчання, — відповів хлопець.

— Ем, що?

— Я віддаю тобі цей телефон, а ти натомість не розповідаєш Камілі про те, що було в клубі.