2

2.

З наближенням додому приходить почуття розуміння того, що попри розлади, які у них були з рідними, все ж безмежно засумували за близькими.
Ліза відчинила двері й оніміла від несподіванки, адже у дома на них чекали не тільки її батьки, а й батьки Любомира. Стоїть на порозі, як вкопана. Така зустріч змусила обраних почуватися ні в сих ні в тих. “Що ж тут відбувається? Невже родаки, взагалі, з розуму з’їхали й зібралися тут, щоб оплакувати своїх дітей?!” – перше, що спало дівчині на думку після побаченого.
Мама сидить край столу заплакана і тримає у тремтячих руках фото понівечених чужих тіл. А батько Любчика змучений, чорний, як свята земля, такий, ніби не зімкнув очей уже чимало часу, походжає по кімнаті. Працівник поліції записує документи невідомого змісту. У будинку панує скорботна німота трагічності.
Батьки кинулися роздивлятися цілісність своїх чад. Безмежно хвилювалися. Лев сказав, що вони поїхали до закинутого будинку. До того самого, про який ходить чимало чуток. І навіщо він їм тільки здався? Переймалися, що більше ніколи не побачать діточок. Поліція лише декілька днів як розслідує зникнення цих двох, хоч пройшов з того часу уже цілісінький тиждень. Казали, що більш за все їх дітвора просто загуляли і рано чи пізно повернуться. Нічого поганого з ними не трапиться. Але попри це розглядають й більш скорботні варіанти.
Поліціянт після повернення блудних дітей закрив справу щодо їх зникнення, але батьків погрожував покарати за неналежне виконання батьківських обов’язків.
Різні історії та оповіді ходять про ту будівлю.
Звичайно, рідні трішки дали прочуханки за такі походеньки, якими б не були батьки, але вони ж хвилюються за своїх діточок. Тим більше, що зникнення відбулося неочікувано. Ліза з Любомиром нікого не попередили, а просто, ніби розвіялися в повітрі, що ж у таких обставинах мали думати близькі? От і розпочали бити на сполох. 
Щоб бурчання родини завершилося якомога швидше, вистачило лише декількох лагідних слів:
– Ми вас любимо! Ми вдячні, що у нас ви є. Мамо, тепер все буде по-іншому, клянуся! – Ліза наважилася промовити ці слова. Запевняє, що зміниться на краще. 
– Тату! Я теж даю слово, що обдумаю свою поведінку та зроблю об'єктивні висновки! – Любомир послідував прикладу коханої. 
Рідні не очікували того, що діти можуть думки змінити у бік розсудливості. Дивина, бо іноді вистачає навіть декількох годин, щоб зрозуміти, що, власне кажучи, є важливим. Так і нашим головним героям прийшлося багато перешкод подолати, щоб збагнути, хто вони є насправді та переосмислити спосіб існування.
У загальному, особливо ніхто нічого не зрозумів, адже у світі суші їх не було лише тиждень, а у світі Океанії промайнув аж цілісінький місяць. Пощастило, що час, який відведено на здобуття квітки-корала не добіг до кінця, бо потім вороття на сушу було б уже неможливим.
Після повернення додому не покидає відчуття, що все ж щось таки не було виконано. Тому добре подумавши, на свій страх і ризик, вирішили все ж знов пограти з життям та повернутися до будинку химер. Ні, ви не подумайте, все спочатку розпочинати бажання немає, але ж довести справу до кінця потрібно. Помандрували наступати на одні й ті самі граблі двічі.
Любомир та Ліза з острахом увійшли на територію досить таки охайного обійстя. На клумбах маєтку красуються розкішні й величні мальви. А ніжні ромашки та пишні ружі доповнюють красу природи. 
Спочатку навіть подумали, що помилилися будівлею, але ж ні, адреса правильна. 
– Щось він не схожий на закинутий! Невже за місяць може відбутися так багато змін? – дівчина констатувала факт. Роздумує вголос.
– І мені так здається. Ми не переконаємося, якщо не відвідаємо його. – Любко підсумував, бо ж кортить на власні очі пересвідчитися у тому, що довели справу до кінця.
Підійшли до дверей та цього разу ніхто самовільно не посмів покрутити ручку. Юнак обережно постукав у вхід.
Дивина, але двері відчинилися. На порозі стоїть жінка із ніжним волоссям кольору стиглої пшениці. Запитала:
– Доброго дня, вам кого? – здивовано роздивляється гостей.
– Ми просто хотіли привітати Вас із проживанням у цьому містечку. Такий собі своєрідний флешмоб, – Ліза бовкнула те, що перше спало на думку.
– Дуже приємно! – дивується леді цікавій акції.
– А ви давно проживаєте в цьому будинку? – Любко намагається зрозуміти, що ж тут відбувається, адже ще місяць назад ознак на людське життя тут не було. А зараз щаслива родина.
Із-за спини жінки доносяться веселі голоси дітей та чоловіка, що просив своїх бешкетників поводитися тихіше. У загальному, звичайнісінька буденщина сімейного життя.
– Так, ми тут уже чимало років проживаємо. Будинок дістався у спадок від бабусі, а їм від їхніх. Своєрідна династія. Ось така історія. Був, звичайно, період, коли ми тут не жили, але це було уже дуже давно. Мабуть, коли навчалися. Ми з чоловіком змалечку знайомі. На одній вулиці проживали. – Весело розповідає про своє походження господиня.
– У Вас дуже красиве фото прикрашає стіну вітальні, – зауважила дівчина, бо ж упізнала його відразу. Це, мабуть, одне з найголовніших ознак того, що прийшли за правильною адресою.
– Так, це наша сім’я разом. Я з чоловіком та наші діти. Ця краса раніше висіла у спальній, але ми нещодавно вирішили, що її місце тут. Тепер милуємося нашою родиною. – Жінка з гордістю хвастається щасливим існування.
– Дякую вам за інформацію, пані! Нехай щастить, всього найкращого! Ми були раді з вами познайомитись! – Любомир побажав на прощання. Бо більше нічого їх не тримає. Усі карти відкрито. Справи довершено до кінця. Пазл щасливої родини складено. Картина ціла-цілісінька, тому цим двом обраним більше немає, що тут робити.
Виходячи з воріт, чують у спину жіночий голос:
– І вам дякую, Лізо та Любомире. Якщо буде сумно, то чекатиму на відвідини. У мене для вас ще чимало є світів, які потребують допомоги. Тому не кажу “Прощайте”, а лише – “До зустрічі”.
Обернулися на такі слова. Жінка-красуня усміхнулася, проводжаючи гостей поглядом. Так, ніби не проронила жодного словечка перед цим.
Розпливлися в усмішці. Зробили рукою прощальний жест. Задоволені ідуть геть. А жінка ще протягом деякого часу замислено дивилася закоханим у слід.
Прошепотіла ледь чутно:
– До зустрічі! Мої дорогенькі, с-с-с! – пішла у середину будівлі, міцно зачинивши за собою двері.