ІІІ розділ Будинок химер. Повернення. 1.

ІІІ розділ
Будинок химер. Повернення.

1.

– С-с-с! Невже повернулися?! – ледь отямившись, почула Ліза знайоме сичання. На душі занадто спокійно, у порівнянні з тим, що переживали протягом такого незвичного подорожування. Лише звук гадини не дає душам умиротворення. Дівчина розплющила очі та сахнулася, бо над обличчям висить голова плямистої красуні, що так безцеремонно її роздивляється.
– Я тебе не скривджу, с-с-с! Але потрібно поспішити, бо час спливає. Рятуй друзів, мерщій! – наказала змія, вказуючи на непритомні тіла, а сама, ніби розвіялась у повітрі. Мабуть, зробила свою справу, або ж не хоче навіювати страх.
Дівчисько відразу збагнуло, що істота на їхньому боці. Тому без остраху кинулася на порятунок товаришів. Адже, й справді, не потрібно гаяти ані хвилиночки.
Після того, як вода виплюнула мандрівників у кімнату, із тієї самої, з якої тонули. Вони без свідомості, адже не так просто перейти з одного світу в інший. У кожному випадку ми маємо чимось жертвувати. Щоб здобути одне, маємо втратити інше – це один закон з поміж тих, що належать до людських.
Юнка усім по черзі робить штучне дихання. Як наслідок, Тесей та Віра уже відкашлюються від води, не звично вдихати повітря, якщо нещодавно нічого, окрім рідини, туди не потрапляло. Тільки з Любомиром все набагато складніше, адже юнак не подає ніяких проявів життя. Аж хвилин з двадцять мордує грудну клітку коханого, але все марно. Знається, що Посейдон вирішив залишити собі душу нещасного, а натомість, тіло віддати людям.
Віра і старший син Володаря безутішно спостерігають за драматичною ситуацією, ладні заплакати самі, якби це, хоч щось змінило. Нічого вдіяти не можуть, бо після того, як залишили світ Океанії, більше не мають ніяких надзвичайних сил. Такою була ще одна умова повернення на сушу. Вони звичайнісінькі люди, а проти смерті ти ніхто.
Ліза захлинається слізьми, серце зжалося до болю і душа згорнулася в клубочок, як їжачок. Надія згасає з кожною хвилиною. Емоції та розуміння фіаско сковують розум. Понад усе на світі хочеться, щоб нічого подібного ніколи більше не траплялося, щоб коханий був живий і здоровий. Щоб біда обійшла стороною. Обіцяє собі, що більше ніколи не подумає навіть про пошук пригод на свою п’яту точку. Перелякано шепоче:
– Любчику, мій коханий Любко, ти тільки не помирай! Ми з тобою так багато сили згаяли, щоб повернутися додому. А тепер ти так легко здасися? Я не вірю в це і ніколи! Чуєш?! Ніколи не повірю, що так легко відступиш від мети?! Живи! Чуєш?! Тільки живи! Разом ми сила! – сльози градом скапують на обличчя коханого. Цілувала холодні посинілі губи. – Ти ж мене постійно підтримував, а зараз що? Що вирішив так легко здатися? Оце вже ні! Я не дозволю! Чуєш?! Не дозволю! – дівчина спустошено опустила голову на груди коханого. Тіло Лізи здригається від схлипувань.
– Зробіть щось! Благаю вас! – звернулася до друзів по нещастю, у пошуках останньої волосини для порятунку. – Він помирає! – спустошено, божевільними очима страху вчепилася в побратимів.
– Ми нічого не можемо, бо тепер такі ж люди як і ви. Світ Океанії залишив магічні привілеї собі. У цьому випадку ми безсилі. Пробач. – Спокійно відповів син Володаря. Розуміє усю трагічність ситуації, але час робить свою справу і тут нічого не вдієш. Віра мовчки стоїть, розуміє зайвість слів. З обличчя ллється ріка зі сліз. Безвихідь змушує визнавати програш.
Де не взялася повзуча гадина та безжально порушила скорботні хвилини. Знов так само з’явилася нізвідки, як і зникла до цього.
– Що тобі потрібно? Невже вкотре прийшла насміхатися з нас? Домоглася свого! Перевиховала! Тепер можеш пишатися зробленим! – гнів на істоту виливається, як град з дощової хмаринки, з уст Лізи. Розпач змушує говорити дурниці.
– С-с-с! Відійди від нього! С-с-с! Дай мені дорогу, с-с-с! – плямиста істота удає, що не чує дорікань.
Дівчисько тремтячим тілом відвинулося від юнака. А змійка виповзла на груди нерухомому Любомирові та скрутилася клубочком, ніби планує назавжди залишити домівкою людську плоть.
Присутні не можуть зрозуміти, що відбувається, але точно знають, що непотрібно заважати. Навряд чи гадина зробить гірше, аніж уже є. Мабуть, все ж непотрібно перечити їй, бо робити хоч щось – краще, ніж не робити нічого.
Змія засяяла незвичним сонячним світлом, яке ніби вливалося у нерухоме уже майже не живе тіло. Жовті промені охопили тіло хлопця так, ніби проткнули його наскрізь. Оповили своїми відростками. Плоть наповнюється незвичним світлом, видається, що ще декілька секунд і замість Любчика залишиться силует наповнений промінням. Здається, що тварина забере юнака з собою, у якийсь невідомий новий світ.
Через декілька хвилин спокійна та задоволена зробленим, сповзла із хлопця. Промовила до дівчини:
– Ви допомогли мені, а я допоможу вам. Все буде добре, с-с-с!
Любомир зайшовся кашлем, випліскуючи воду з легенів. Важко дихає, ніби розучився споживати кисень. Тіло неквапливо приходить до тями.
– Живий! Ти живий! Слава Богу! – Ліза кинулася обіймати коханого. Голосно схлипуючи, тремтячими руками обмацує кожен сантиметр хлопця так, ніби шукає найцінніший скарб.
– Так, все добре! – намагається прийти до усвідомлення дійсності. Щоб заспокоїти дівча, погладжує її по плечі. У голові туман, як від задурманення, розум поступово включається в роботу. Ще не повністю розуміє всю сутність подій.
Тесей та дівчина-селянка, Віра, з радості ніжно обійнялися. Тільки довго милуватися один одним не довелося, бо плямиста красуня зруйнувала своїми словами ідилію турботи. Ліза цілує свого живого Любчика. Сподівається, що все, нарешті... Все завершилося... Вірить, що тепер вони без будь-яких перешкод зможуть повернутися додому.
– С-с-с! Вам пора! Якщо не плануєте потрапити назад, с-с-с! – змія попереджає про те, що ще можлива не дуже приємна мандрівка, у якийсь інший світ. Адже з цієї будівлі можна попрямувати не тільки у краї Океанії, а й у багато інших. Це уже як пощастить. 
– Дякую вам! – Любомир промовив, звертаючись до гадини. – Без Вас ми, мабуть, не впоралися б.
– С-с-с! Ні, це вам дякую! А зараз час повертатися усім додому. Мерщій прощайтеся та йдіть геть із мого будинку! – бадьоро просичала, вказуючи вбік кімнати, яка веде до виходу.
Молодь довго вмовляти не потрібно, бо після цих слів вони без страху попрямували до дверей, що ведуть на вулицю. Ті уже чекали відчиненими. Позаяк цього разу не потрібно нікого вмовляти забиратися з чудового помешкання.
Проводжаючи непроханих гостей тварина додала, пояснюючи наступність подій:
– Прощайтеся між собою, бо можливості зустрічі більше не буде. Кожен повернеться у свій час, та буде існувати за правилами своєї доби, адже хронологію годин не має права порушувати ніхто. – По-материнськи налаштовує друзів.
Подорожувальники ще раз подякували істоті за все хороше, що для них зробила. Попросили вибачення за те, що не прислухалися до її прохань на початку історії.
Обійнялися один з одним. Побажали всього найкращого та, взявши коханих за руку, вийшли у розчинені двері. А плямиста красуня залишилася самотою охороняти свої володіння він охочих вивернути планету навиворіт.
Кожен потрапив до свого століття. Я впевнена, що у Віри та Тесея все складається якнайкраще, адже вони вільні й вони разом. Попри заборони й розбіжності у правилах існування двох світів змогли знайти компроміс. Позаяк не існує складних ситуацій без їх вирішення. Закоханим дозволено лише раз на рік відвідувати Океанію. Бо син Володаря належить до світу води, а дівчина – до світу суші. Тому у свято Івана Купала, з шостого на сьоме липня, кожного року, лише на одну добу, ці двоє відвідують батька Посейдона. Адже де б ти не був, а свідомість завжди вимагає повернення додому. На щастя, в підводних володіннях панує добробут та взаємоповага.
Після того, як обрані покинули світ води, чимало змін відбулося. Нарешті, Володар зробив довгоочікуване умиротворення. Відпустивши сина зробити свій вибір самостійно, від того часу камінь з душі Повелителя звалився і дав можливість відкрити серце для любові та доброти. Тепер підводне царство стало світом вільних, які мають своє право вибору кожного, окрім цього нагороджені чималою кількістю дозволеності та обов’язком: “Щоб не трапилося захищати мир і злагоду своїх країв”. Морок залишив королівство назавжди, а квітка-корал оберігає спокій усього живого. Цю рослину зроблено символом Океанії.
Лише іноді бувають конфліктні ситуації зі світом людей, але і їх можна вирішити. Потрібно лише піклуватися не тільки про себе, а й про навколишнє середовище, бо ми – ті, де ми живемо. Природа – це обличчя людини.