26

26.

– Любчику, ми тут уже чимало часу, а нічого не відбувається. Я так скучила за домівкою. – Сумно констатувала факт дівчина, сидячи на величезному та безмежно красивому ліжку, що має форму мушлі.
– Лізочко! – всівшись поруч обійняв за плечі. – Я теж цим переймаюся. Бо як би чудово нас тут не приймали, але все ж додому хочеться. – Заспокоює кохану, позаяк розуміє, що їм тут зараз не мед, яких би привілеїв не надавали.
– Я боюся, що ми залишимося у світі Океанії назавжди. – Дівча розповідає про основні страхи сьогодення.
– Ні, не залишимося. Обов’язково придумаємо, як звідси вибратися. Не з таких халеп вилазили. – Підбадьорює кохану, але сам навіть не уявляє, як покинути цей підводний світ. Адже шанс повернення додому вони уже використали, а іншого виходу ще не знайшли.
– Можливо, потрібно запитати господаря чи немає ще якогось шляху до повернення у світ людський. Я вірю, що нас там чекають і сумують за нами. – Ліза намагається запропонувати, хоч якісь альтернативи, але вдалих не знаходить.
– Так, це хороший варіант, але думаю, що якби він знав, то уже допоміг би з поверненням додому. – Любчик руйнує останні надії.
У руках тримає ключик золотий, той, який подарувала чарівна квітка-корал. Роздивляються його так, ніби він ще мав коли-небудь їм знадобитися. Як останню надію на порятунок, хоче у ньому щось віднайти.
– І що ми маємо з ним робити? – вказує дівчина на ключ.
– Не знаю. Нехай буде просто так, можливо, колись знадобиться. А знаєш, я придумав! – нагнувся до своєрідного комода з каменю і дістав із шухляди тоненьку нитку, виготовлену із водорості, просилив її у ключик. Одягнув на шию дівчини. Спокійно доповнив вчинок словами:
– Тепер це твій ланцюжок. У пам’ять про наш подвиг. – Атмосфера, що заворожує та надихає на те, щоб флюїди кохання та ніжності заполонили кімнату. Тендітний поцілунок з легкими доторками один до одного огорнув цих двох у свої тенета.
Таку витончену та чарівну ноту турботи й бентежних почуттів зіпсував стук у двері.
– Так-так, заходьте! – нічого іншого не залишається юнакові, як промовити. Позаяк сюди можуть завітати лише високопоставлені особи. Після цих слів до кімнати запливли Володар зі старшим сином та дівчиною Вірою.
– Можна ми увійдемо? – не рішуче мовив Повелитель, так, ніби розуміє, що перерва хвилини ідеальних відносин.
– Так, звичайно. Це ж Ваше помешкання, – Ліза промовила покірливо.
– Ми до вас із подарунком. – Весело гомонить господар. Тримає в руках якусь невідому незвичну річ.
– Для нас? – здивований юнак не розуміє, на які ще подарунки заслуговують, бо ж уже чимало для них дано. Черепахи-альбіноси на волі із хорошими привілеями, риба-клоун віднайшла нову родину, а обрані поживають у розкоші. Що ще бажати й на які подарунки надіятися? Світ врятовано, що ще потрібно?
– Так, ми хочемо подарувати вам цю скриньку. Не знаємо, що там. Адже вона призначена не для нас. Тут навіть імена викарбувано. Ось, дивіться! – утоплениця наважилася взяти ситуацію до своїх рук.
Й справді, зверху виведені якимось незвично-красивим почерком два імені: “Любомир – Ліза”.
– Ну, якщо слідувати написам, то це для нас. Дякую. Але як нам її відкрити? Ключ у подарунок не йшов? – спантеличено запитала Ліза.
Тесей кивнув у знак заперечення.
Любко взяв подарунок до рук. Розглядає з усіх сторін, ніби вона має сама відчинитися, якщо віднайде чарівну кнопочку. Але, на жаль, нічого подібного там не має. Замкнена намертво. І навіщо потрібна така іграшка, якщо її не можна розгорнути?
– Зачекай! – недорусалка зупинила доторком до руки. – Я спробую. Зняла золотий ключик з шиї та взяла до рук. Легким доторком притулила у замкнену щілину. Промовила ледь чутно: – Не довго йому прийшлося красуватися на моїх в’язах.
Кришталевий виріб відкрився і перед присутніми розчинився портал, який веде у той самий будинок, звідки ці двоє розпочали свій шлях.
Недорусали щасливі, що зможуть повернутися додому. Подякували та уже, було, зробили крок на зустріч у розчинений портал. Почули чоловічий голос позаду:
– Тату, ми теж підемо з ними. Ти прости нас. – Тесей промовив.
Посейдон усе розуміє, адже силою кохання не здолаєш. Тому нічого іншого не залишається, як змиритися з вибором сина.
– Хай береже вас доля, діти мої. Я відпускаю вас. – Зі смутком промовив Повелитель світу Океанії.
– Ти не хвилюйся так. Ми знайдемо спосіб навідуватися сюди. Ти ж не забувай, я все-таки з цього світу. – Посміхнувся старший син батькові. Далі звернувся до обраних: – Зачекайте, ми з вами!
Ліза протягнула руку новим друзям – разом переступили межі між світом води та світом суші. Щоб осягнути нове та проаналізувати отриманий досвід.