24 (частина 2).

– Як не буде, батьку?! – скрикнув від несподіванки русал.
– Війни не буде! – повторив, як відрізав, попередню фразу. – Ми маємо знайти інший варіант для вирішення конфлікту з сушею! – говорить незрозумілості для сина.
– Але ж, Володарю… – розгублено намагається заперечити. Ніколи раніше не йшов проти волі могутнього, а тут саме час це зробити.
– Без будь-яких “але” обійдемося. І ще… Ми маємо відпустити усіх ув’язнених рабів та прислуг. Тапер у нашому володінні немає місця неволі, страху. Зніміть уже комендантську годину, врешті-решт, із цілого світу води, бо й самому бридко спостерігати за таким невіглаством. У нашому світі усі мають бути вільними. Зрозуміло?! Це мій наказ! – віддав розпорядження про зміни правил та відрізав усі шанси для переміни рішення.
– Ви ж самі наказали зробити все так, як зараз воно є. Такою була Ваша воля! Скільки сили потрачено. Тату, ми не можемо усе так залишити. – Скиглить Тритон, бо ж готувався та налагоджував всю схему існування самостійно. Шкода йому своєї праці.
– А тепер скасовую сам свій наказ! – незворушний Посейдон дає зрозуміти, що більше змінювати рішення наміру не має.
– Це на Вас повпливали ті арештанти, що з’явилися нізвідки та принесли із собою ту дивакувату рослину? – вирвалося накипіле з грудей Тритона.
– Я не збираюся з тобою обговорювати моїх гостей! – суворо та голосно поставив всі крапки над “і”.
– Уже гостей, зрозуміло! – не може змиритися з думками тата.
– Та як ти смієш зі мною так розмовляти?! Якщо я твій батько, то це ще не значить, що ти можеш собі дозволяти такі вільність у висловленнях. Ти, сину, іди виконуй мій наказ! Я уже все пояснив! – роздратувався Повелитель. Коли русал, було, уже був готовий відкланятися, господар додав: – І приведіть до мене мого сина Тесея та ту дівчину, Віра, здається її ім’я, що ми потопили. А всіх інших звільнити з під варти.
– Тесея привести до Вас і звільнити? – не второпав з першого разу менший син.
– Так, привести! – повторив уточнення ще раз.
– Ви ж мені трон обіцяли! Тобто Ви казали, що я посяду місце, коли прийде на те час, – розгублено промовив русал.
– Плани змінюються, – уже спокійно проговорив Посейдон. – Виконуйте мій наказ!
Що ж було казати в такій ситуації. Сперечатися точно не варіант, тому удалився Тритон виконувати наказ. Тільки образа брала верх. Він стільки зробив для підготовки цієї війни й налагодження такого контролю за жителями. А зараз має відмовитися від своїх ідей. Поки що вирішив усе робити так, як наказує батько. Заперечення марні, тому краще змиритися, хоч не надовго. Але пообіцяв собі, що обов’язково знайде шанс помститися суші за шкоду, яку вони так нищівно наносять його світові. І нехай навіть Повелитель буде проти, але він все одно так просто не здасться.
Наказ Володаря виконаний. Як по-іншому, адже суперечити самому богові не сміє ніхто, навіть син.
Вільні душі не вірять у те, що більше не буде заборон, погроз, ув’язнень, утоплень невинних і, врешті-решт, самої комендантської години. Звикли уже жити за таких умов, тому не знають, як себе поводити в існуванні права вибору.
Чимало засуджених повернулися додому. Повелитель зробив велике діло: приніс радощі та спокій у душі не тільки русалів, а й утоплеників. Це, мабуть, є його найбільший здобуток за усе володарювання. Хоч якось не дуже чесно звучить те розуміння, що він зробив такий суворий режим, щоб потім надати свободу.
Русалія зі своїми діточками не тямлять себе від щастя, що, нарешті, скінчилося безглуздя і чоловік-русал повернувся до рідної домівки. Тепер, коли Посейдон став милостивим до свого народу, вони будуть щасливими, будуть насолоджуватися кожними хвилинками прожитими разом. Не бачилися цілісіньку вічність.
Коли у богемні замкові двері якось не рішуче постукали, він сидів задумано та нерухомо у своєму могутньому кріслі. Усе роздумував над тим, що ж накоїв, підкорившись емоціям. Врешті, зрозумів, що багато століть мордував свій народ та й себе самого. Гріхи відпускали повільно. Накриває, як пледом з головою, провина за все, що вчинив. Вчинок найбільше не дає спокою, бо чужі люди завжди є чужими, а образа рідного сина – це уже зовсім інше. Двері не рішуче прочинилися, але Посейдон цього не помітив. Сумління забиває памороки.
– Тату, ти нас кликав? – почулося із-за прочиненого входу. Повелитель опам’ятався, вилізши із докорів сумління:
– Так-так, зайдіть, будь ласка, – розгублено мовив Посейдон.
Після цих слів на порозі з’явилися двоє русалів. Замучені, замордовані, але разом, вільні та щасливі. Страх за продовження подій невідомий і вже від цього моторошний. Ці двоє наблизилися до батька. У знак стояння перед правителем світу Океанії покірливо опустили голови донизу, вклонилися.
– Ви нас звільнили та покликали сюди, Володарю! Чим можемо бути корисні? – спокійно й холодно говорить русал, ніби від самісінького голосу несе стужею.
– Сину, ми з тобою не чужі люди, тому я хочу з вами поговорити не як із підлеглими, а як із рідними. Присідайте, будь ласка, ось на цьому диванчику. – Не рішуче говорить батько. Вказав на мушлю, яка слугує замість сидіння. Намагається підібрати, хоч якісь слова для того, щоб не залишитися непочутим. Уже не має агресії та злоби, а залишилося лише почуття спокути за вчинене та спокій, а потрібно, як кисень, умиротворення, адже без нього світ розмальований лише чорно-білими барвами.
– Ми давно уже не рідні. Хочете, то можете нас знов запроторити до в’язниці, але ніколи не зможете зруйнувати наше з Вірою кохання! – промовив гордо, з викликом, уже з піднятою головою русала, а не ув’язненого. Тримає свою русалку за руку. Продовжив: – Якщо думаєте, що я одружуся із тою бридкою рибиною заради свободи, то дуже помиляєтеся. Цього не буде ніколи! Навіть не мрійте! – налаштований на ворожнечу, адже від батька нічого хорошого уже не очікує. Залишилися далеко за плечима щасливі часи дитячого існування. Зневіра в справедливості та почуття постійної потреби захищатися є пріоритетними.
– Тесеє, я не налаштований на протистояння та будь-які маніпуляції щодо вашої свободи та кохання. – Посейдон намагається знайти вихід зі складної розмови.
– ??? – спантеличено дивиться на батька та очікує подальшого висловлення думок. Вороже налаштований юнак-русал, позаяк звик, що за всі послуги потрібна розплата, тим більше для цього пана.
Бог води продовжує розмову-каяття. Не знає, як знайти підхід до рідного дитяти:
– Пробач мені, сину. І ти, Віро, прости. Я зробив величезну помилку, поставивши пріоритети та обов’язок перед світом вище почуттів своєї дитини. Каюся у зробленому. Звичайно, розумію, що міг би, якщо захотів, знайти інше рішення виходу із ситуації, яка з нами уже відбулася. Прошу у вас вибачення. Діти мої, я розумію, що не заслуговую на це, але все ж помилуйте! – із суворого Повелителя просто на очах перетворився на звичайнісінького розгубленого батька.
Декілька секунд тиші здаються вічністю. Не мають навіть поняття, що ж робити в такій ситуації, бо вперше в житті, мабуть, сам бог просить прощення у сина. Океан на мить затаїв непробудний спокій, жодна хвиля не насмілилася утворитися, коли говорить Володар від щирого серця. Жоден поклик вітру не сколихнув воду. Світ Океанії наповнюється теплом душ, спокоєм та любов’ю в серця усього сущого.
– Я не знаю, що тобі сказати, батьку! – розгубився на миттєвість, бо ще ніколи не бачив тата таким. “Можливо, за час, який я був ув’язнений, щось все ж таки змінилося?” – подумав Тесей, а вголос додав: – Мені складно будь-що говорити про пробачення. У моєму серці невимовна образа за все, що ти заподіяв, тату! Не знаю, як тебе пробачити й уявлення не маю, що нам робити далі в цій справі. Своїми словами ти загнав мене в глухий кут. Потрібен час, щоб свідомо обмізкувати сказане. – Русал говорить відверто. Стримано. Мабуть, вперше за життя діалог між батьком і сином такий спокійно-гнітючий з величезною сумішшю відвертості.
Посейдон продовжив, щоб, нарешті, сказати усе, що накопичило серце протягом тривалого часу. А ще нещодавно не давав собі права навіть думати про будь-які вибачення:
– Благословляю тебе, мій сину, і тебе, доню, на шлюб. Не буду більше суперечити силі почуттів. Обіцяю. Це та дрібниця, яку можу для вас зробити у порівнянні із гріхом, який уже вчинив. Мені соромно… – вперше, мабуть, за своє існування зміг вимовити ці слова. Бо настільки винним себе ще не відчував, окрім, звичайно, тих подій, які забрали із їхнього світу матір Тесея. Найбільше картається, що не зміг вберегти дружини. Якби не ця проклята боротьба суші та води, то кохана мала б шанс на життя. А так, підступні люди зловили її у сіті та відправили на досліди. Якби він міг в той період, хоч щось вдіяти, то обов’язково це зробив би. На власні очі бачив, як тенетами витягують її з води, а сили скував страх та відчай, тому й втратив найкращу назавжди. Трагічна історія, але війнам прийде кінець. Усе це трапилося уже після ув’язнення сина. Можливо, це й спричинило бунт у душі Повелителя. Частенько вона приходить у снах. Корить себе за те, що не зміг нічого вдіяти. Дружина була його опорою та намагалася налаштувати на краще. Її поради завжди доречні та частенько виручали у складних рішеннях. Через втрату ще однієї дорогої серцю душі остаточно був окутаний злобою пітьми.
Русал та дівчина відкланялися й відпливли відпочивати, залишивши Посейдона порпатися у своїх думках.
Після розмови з сином став ще смутнішим. Не знає, як бути далі, адже прощення від Тесея йому не відомо чи буде і чи стане набагато легше від нього.
З меншим сином домовився так, щоб було без образ. Оскільки той багато сили поклав на підготовку до цього протистояння, то зараз буде командиром усього океанського володіння. Було домовлено, що весь непотріб без боротьби хвилями назад викидати людям на берег. Нехай розбираються зі своїм брухтом. Топити дозволено лише ті кораблі, які коять неприпустимі речі та якщо іншого варіанту для вирішення конфліктів немає. Все ж боги суші не мають задаватися і дозволяти людям нищити інші світи, бо мир миром, а порядок та справедливість перш за все. Таким чином досягнув порозуміння із Тритоном, бо це теж не аби як важливо. Тільки разом вони сила.
Дівчина-русалка Віра пообіцяла, що все ж з часом спробує поговорити із Тесеєм та буде намагатися улагодити конфлікт з Посейдоном. Їй також важливо, щоб між батьком та сином панував мир. Тим більше, що Володар визнав провину. Звичайно, визнання не правоти – це ніщо у порівнянні із такою кількістю років у полоні. Та й і їй правитель причинив багато болю, але потрібно вміти пробачати. Так мама колись говорила.