24 (частина 1).

24.

– Ось ми заарештували цих чужинців на головній площі. Вони сором провадили нашому населенню. Де ж таке бачено?! Серед білого дня займатися цим?! – із такими словами командир швирнув бранців під ноги Посейдону. А потім ще й додав, довершивши думки: – Ми їх чимало часу шукали, а тут дивимося, а вони у нас перед самісіньким носом обітають. Ох і намаялися з цими невільниками.
– То потрібно краще охороняти мої володіння! – погрозливо відповів Повелитель, злісно глянув. Здається, що ще мить і він дасть наказ стратити підлеглого.
– Та ми ж… ми ж пильнуємо і в день, і вночі... – виправдовується, вгнувши голову покірливо.
– Як наслідок, здається, що погано виконуєте свою справу, якщо змогли проґавити тих, кого не можна було упустити за всяку ціну! – Посейдон без крихти жалощів вичитує за промах військового.
Вояки смиренно опустили голову, бо ніхто не смів оскаржувати слова Повелителя. Та й вести якісь суперечки із самим богом собі дорожче.
– Ну, гаразд. Де мій син Тритон? – перевів тему на інше, суворо запитав.
– Оглядає місцевість десь на Заході. – Вояка осмілився відповісти на запитання Посейдона.
– Зрозуміло, – уже спокійніше, замислено походжає по залу. – Як повернеться, то скажете, щоб обов’язково до мене заплив. А поки що вирішуватиму, що ж робити з цими непроханими обраними кінець кінцем. – Говорить спочатку до стражника, а потім просто висловив думки вголос.
– Так точно, все перекажемо. – Після цих слів залишили арештантів сидіти на колінах посеред зали, а самі повернулися до виконання основних обов’язків. Адже це найкращий варіант, щоб не наштовхнутися на гнів владики.
Любомир та Ліза перелякано спостерігають за всім, що відбувається. Настрашені таким перебігом подій. Але все ж очікують слушної миті, щоб показати квітку, яку вдалося приховати від стражників. Сподіваються на милість Повелителя, позаяк він є розум всього світу Океанії, тому в його волі залишається милосердя. Опустили голови та мовчки сидять на колінах, вдаючи покірність.
Посейдон поважно походжає розкішною залою, щоб показати величність чи могутність, хто його знає? Вдає суворість духу, хоч, насправді, у ньому панує образа малої дитини.
– Чому ви, чужинці, забрели саме до мого світу? Такі як ви нам не потрібні тут! – чи то запитує, чи просто розмовляє сам із собою. Але перед усім очікує не відповіді від “гостей”, адже ми не вирішуємо, в які світи потрапляти й чи чекають нас там чи ні – не відомо.
Друзі мовчать в очікувані умиротворення Володаря. Здається, що агресія, страх, відчай, злість – усе це назавжди заполонило цей світ й серця його жителів.
– Ну, то що? Чому мовчите? Ви ж вважаєте себе обраними, я правильно розумію?! Тому запитую! Що ж вам потрібно в Океанії від мого народу та моїх володінь загалом? – не втримався, щоб продовжувати надалі цю безглузду мовчанку. Намагається розговорити злочинців ще до того, як прийде вірний помічник. “Тільки про що з ними вести мову? І взагалі, чому він ще й досі тут панькається з оцими простолюдинками?” – думку гадає, а в голос плете зовсім інше.
Юнак, на свій страх і ризик, осмілився промовити:
– Ми Вам подарунок принесли! – відразу розпочав з приємного, щоб зм’якшити напругу діалогу.
– Який ще подарунок? Не потрібно мені ніяких сюрпризів від чужинців! – жорстоко, але все ж зацікавлено відповів господар.
– Ось, дивіться! Можна показати? – з обережністю промовив хлопець.
– Ну добре, що там у вас? Тільки швидко, бо у мене ще багато справ, а тут ще і з вами шастаюсь. – Уже з меншою агресією відповів, але з більшим нетерпінням, бо ж зацікавило не на жарт. Давненько не отримував сюрпризів та ще й від недорусалів. Володаря цікавить, що ж такого можуть йому запропонувати?
– Лізусе, витягуй, тільки обережно! – звернувся Любко до коханої.
З невеличкого рюкзачка, у якому раніше зберігали здобуті жертовні речі. Витягнули яскраву красуню, яка переливається різними барвами. Казково й одночасно чудернацько, що така тендітна рослинка може змінювати свій облік, як хамелеон. Коли останній раз її розглядали, то була яскраво-червоною, як вино в кришталевому бокалі, а зараз змінила відображення на ніжно-блакитний. Такої неповторності Володар точно ще ніколи у своєму довгому існуванні не споглядав. Багато Повелитель знає про види рослин та істот, які проживають на його території, однак із таким різновидом краси ще незнайомий.
– Яка чарівність! Це мені? – якось надмірно сентиментально проговорив. Зачудуванню і захопленню милуванням не має меж. Напевно, вразив навіть самого Посейдона незвичний подарунок.
– Так, Вам! – дівча протягнуло рослину. – Тільки обережно, будь ласка, бо її потрібно висадити в пісок у ваших царюваннях. Принаймні, так заповідає пророцтво. Ви ж не проти, що ця рослинність існуватиме у столиці світу Океанії? – запитує про всяк випадок.
– Звичайно-звичайно. Я обов’язково це зроблю. Тільки трішки полюбуюся нею. Можна? – уже бог прохає про послугу. Все ж, мабуть, чари квітки заполонили могутність самого правителя.
Обрані переглянулися один з одним, адже не очікували таких швидких змін після вручення цього подарунку. “І все ж таки – це не просто слова бабці-черепахи, а правда, що має врятувати цей нещасний світ. Мусить статися саме так, адже не даремно ж ми разом пройшли такий важкий шлях”, – роздумує одна з черепах-альбіносів на ім’я Ейла.
– Це ваша воля і ваше право, бо ви ж Володар, а ми лише ті, хто зробив такий приємний сюрприз у знак покірності. – Намагається Любко підсолодити й так чарівну мить. Почуття небезпеки розвіюється в повітрі, спокій заповнює серця і мізки.
Ще якихось пів години такий сильний і непохитний Повелитель заворожено розглядав морську рослину, яка просто мусила, хоч щось змінити в його світі. Доброта та милосердя із глибини причавленої душі розпочинає визирати. Приємно, коли все не даремно. Можливо, хоч зараз вдасться змінити на ліпше існування істот у сутності цього підводного буття.
Нікому не довірив клопіткої та ніжної справи. Сам вирішив висадити корал у пісок свого царювання. Забувши про сина Тритона і про те, що нещодавно мав розмістити непроханих гостей до в’язниці, відправився у найпочесніше місце у королівстві – “Сад чарівних рослин”. Давненько захоплюється збором рідкісних видів флори та забезпеченням життя незвичних маленьких істот у цій місцині. Таке собі своєрідне хобі.
Арештанти попрямували разом із господарем. Охорона уже, було, кинулася на захист, але командир дав відбій, оскільки зрозумів, що Повелитель впорається самостійно. Звичайно, здивуванню стражників не має меж, але не наважиться ж ніхто розпитувати, що та як у самісінького Посейдона.
У саду зібрано майже всі незвичні рослини. Так не очікувано, адже такої кількості різних видів флори, що були б розташовані в одному місці, у цьому підводному просторі наші мандрівники ще не бачили. Подив та цікавість не дають спокою, але вивідувати, звідки така дивовижа, не вистачає снаги. Друзі й обрані ходять за господарем хвостиком та мовчки слухають про те, як він вихваляється своїм захопленням. Все ж не тільки закони гнітючі створювати, а потрібно й для душі залишити, хоч крихту цікавенького.
Припливли до центральної місцини, навколо неї ростуть невідомі прекрасні корали, прикрашають алею. У центрі саду, між площадками, розміщений фонтан, що має форму двох дельфінів, які захищають Повелителя він всілякої нечисті. От біля нього на почесному місці обрані разом з Посейдоном висадили квітку-корал. Вона у новому місці проживання засяяла ще краще. Таким чином, принесли добро та спокій у душі цього бентежно-похмурого королівства. Але це не стосується господаря на всі сто відсотків, адже прокляття скривдженої не було даремним. Воно несе ще за собою чимало наслідків – і їх одним помахом руки не здолаєш.
Справу зроблено. Корал красується у “Саду чарівних рослин”. Дарує умиротворення всьому світу. Пітьма відступає й русали стають добрішими, а мертві душі утоплених веселішими, так, ніби здобули омріяний спокій.
Повернувшись до замку, Володар розпорядився для уже гостей приготувати найкращу кімнату. Тільки мало радості приносять такі теплі та щирі приймання, бо у гостях добре, тільки безмежно хочеться додому. Та й звички, що зародилися під водою розпочинають співіснувати з обраними. Не зовсім довіряють та вірять у миттєвість змін. Адже не може бути так, що було горе, а тут раз – добро. Все має бути поступовим. Бояться непрохані гості, якогось підступного вчинку з боку господарів цього світу Океанії.
Перше, що зробив Повелитель після того, як розмістив уже друзів у своїх просторах, це покликав до себе сина Тритона, який повернувся з далекого плавання. І уже, приблизно, через пів години той стояв перед головнокомандувачем. Не може збагнути, що ж трапилося за такий короткий термін з батьком, оскільки ще вчора той мав інші наміри на майбутнє. Не може ж все перевернутися з хвоста на голову за декілька годиночок. Щось не клеяться докупи небилиці, які чув у підводді.
– Ви викликали мене, Повелителю? – запитав спантеличено. Не знає, як реагувати на те, що господар не сидить у своєму троні, як зазвичай, а безперестанку заклопотано носиться по залу, ніби якась нечисть укусила. Та й про події, що трапилися напередодні уже знає все до дрібнесеньких подробиць.
– Так, я тебе кликав, щоб поговорити про майбутні дії щодо світу суші, – занепокоєно промовив.
– То ми ж усе з Вами обговорили та прийшли до єдиного спільного рішення чи не так? – розгублено, але серйозно стверджує Тритон.
– Про все та не про все... Відбудуться зміни. – Суворо та впевнено мовив Посейдон.
– А що ж змінилося? Ми ж ухвалили, що як тільки буде достатня кількість воїнів, то нападаємо першими й навіть не обдумуємо нічого. До речі, уже майже зібрали потрібну кількість. – Хвалиться здобутками та нагадує батькові про розмову, що відбулася напередодні.
– Так, то воно так, але виникли певні зміни, – стурбовано пробелькотів Повелитель.
– Які ще зміни? – стривожився русал. – Ми готуємося до війни, бо не сила вже терпіти те, що люди забруднюють води наші, виловлюють чимало риби й винищують світ загалом. Нам час діяти! – намагається збити батька з пантелику, щоб той, не дай Боже, не змінив своїх рішень, бо ж чимало незрозумілостей наплели донощики.
– Ти, звичайно, правий у всьому, але війни не буде. – Спокійно проговорив про майбутнє в голос.