22 (частина 6).

“Можливо, той самий скульптор уже перевтілився в художника?” – подумалося Лізі. Забула вже про те, що тут навіть думати заборонено.
– Ой, Любко, дивися! Це ж ми?! – чи то запитує, чи навпаки, стверджує юнка.
Й справді, на стінах малюнками вигравіювані всі події та перипетії, що траплялися із цими двома протягом усієї мандрівки. Так, ніби хтось невидимий стежить за ними, щоб потім втілити усе в такій красі зображення. Чи навіть навмисне додає клопоту, аби малюнок написати креативніший.
– Ти права! Це ми! – підтвердив розгублено факт. Помовчавши, здивовано додав: – Тільки чому тоді нам так багато прийшлося пережити, якщо тут уже всі знали, що обрані саме ми? – не то розмовляє з коханою, не то просто висловлює думки в голос. А може, це і є запитання до невідомого? Або просто озвучене, щоб залишитися без відповіді.
Поряд Торі, Ейла та Алларда зачаровані побаченим. Уже не бояться чогось небезпечного. Вільно розглядають себе на відображеннях холодних, льодяних, блискучих стінах. Почуття умиротворення огортає душі.
– Все ж чому мене не залишає відчуття того, що за нами стежать? – хлопець не солідарний з самопочуттям друзів і намагається відшукати якусь закаблучку.
– Тобі теж так здається? І де нам відшукати квітку-корал. Щось тут нічого подібного не помічаю! А можливо, це пастка? – з острахом мовила Ліза, бо теж не розуміє сповна, що ж не так, якщо вони виконали всі умови голосу, то чому ж немає справедливості знайомства з рослиною. Чому, взагалі, потрапили до цієї льодяної скарбниці? Знов запитання, як горох з мішка, вимальовує розум.
– Пастка, де пастка, яка пастка?! Ми ж уже все подолали! Скільки можна! Що ми не виберемося звідси ніколи?! – зарепетувала перелякано рибка, спокою в її маленькій голівці, як і не було, десь вивітрився, мабуть, повітря вдарило в зябра.
Нагнітає паніку так, ніби більше не має чого робити. Адже метушня – це такий ворог, що ніколи не грає за правилами.
У якусь мить дружня компанія відсахнулася від країв озера серед печери з повітрям. Перелякалися не на жарт. Бо ж кого-кого, а цієї гадини не сподівався тут побачити ніхто. До них на зустріч пливла змія-красуня. І як тільки вона сюди потрапила? Оце дивина. Сичить:
– Ну що? Як у вас справи? Я ж попереджала, що пошкодуєте, якщо не підете геть із будинку химерного, а ви ні. Претеся незрозуміло куди, от і маєте! – після цих слів все стало на свої місця. Почуття небезпеки притихло, в очікувані нового нападу.
– А, це наша давня знайома. – Любомир зітхнув з полегшенням. Адже уже відає, що із себе представляє ця істотка.
– Так, це я. Ох, друзі, навіщо ж ви розбили ту фотокартку? Якби не це, то нічого подібного б не трапилося. А ви оце прагнули феєричних вражень, с-с-с! Ось і маєте, с-с-с! – не дуже ворожо налаштована гадина.
– Пробачте, ми випадково! Але зараз прагнемо все змінити та повернутися додому. – Дівчина винувато констатувала факт.
– Що ж подіяти. Зроблено те, що зроблено. Гаразд. У вас-с-с є шанс усе виправити. Обрані! – змія спокійно розповідає про причини наслідків для недорусалів.
– Але ж квітів ми тут не бачимо, – здивовано бовкнув хлопець, намагаючись випитати подальшу послідовність дій, бо ж вони пройшли такий складний шлях не для того, щоб просто потеревенити із гадиною.
– Чому ж немає? Ось вони тут. Просто ховаються від незнайомців, с-с-с. – Сказала та ляснула хвостом по прозорій крижаній долівці, ніби своєрідний ритуал виконала. Вмить перед очима з’явилися незвичні квіти яскравих кольорів веселки. Їхні пелюсточки настільки рівненькі, ніби якийсь ідеальний майстер добряче потрудився, щоб виліпити кожну з них. Тоненькі ніжки-стебелиночки вказують на тендітність та пестливість рослин. Вся печера, ніби всіяна ними. Хтось чудово постарався, для здійснення такої краси.
Незвичне сяйво освітило все крижане сховище. Таких сяючих різними кольорами квітів-коралів ніхто із подорожувальників ще не бачив. Зачаровано розглядають дивовижне дійство. Таким світ Океанії ніхто ще не відав. Замислено намагаються достеменно розгледіти кожну квітку, хочуть зрозуміти їхнє єство.
На щастя, Любомир вчасно зрозумів не ладне та осмілився поквапити змію і дати пораду друзям, бо ж почуття впевненості у чужому просторі до добра навряд чи доведе.
– Ні, не можна! Не потрібно так прискіпливо розглядати ці корали! – прокричав відсахнувшись від такої краси.
– Лізо! Лізочко! Лізуне! Послухай мене! Опирайся чарам! Це все вони! – вказує пальцем. Сам теж намагається не дивитися на дивовижно-дивні рослини. Чари краси беруть своє.
Врешті, щоб опам’ятатися, хоч на хвилинку, юнак з головою ополоснувся у крижану воду, з якої нещодавно винирнув, та потягнув із собою кохану, позаяк іншого варіанту протистояти чаклунству просто не придумав.
Від різкого перепаду відчуттів розум потрохи приходить до тями. Холод пронизав мозок так, ніби ніколи не відчували крижаної холоднечі.
– Дякую тобі, сонечко! – прошепотіло ледь чутно задурманене дівчатко.
– Немає часу на ніжності. Треба брати квітку, яку потрібно та мерщій втікати звідси. Тільки вони ж усі настільки різні, що Бог його знає, яка є нашою. – Любомир намагається тверезо оцінювати ситуацію.
Дівчина кивнула на знак згоди й ці двоє повернулися у красиву печеру, рятувати друзів і, нарешті, взяти усе, за чим прийшли. Бо ж не відомо, що можна очікувати від улесливої зміючки, яка прикидається другом.
– Досить уже нас дурити, зміючко! Віддавай те, що нам потрібно і ми назавжди покинемо твою територію! А інакше… інакше вирвемо всі твої квіти! – погрозливо мовив до гадини хлопець. Думає, що хоч так залякає її та візьме те, що так важко заслужили.
– Ну все, добре-добре. Розважилися і досить, – сказала вона до коралів. Мабуть, все ж слова погрози занепокоїли, хоч у це мало віриться. – Відпустіть їх. Ці подорожувальники обрані та впоралися з усіма перешкодами, тому досить зачаровувати.
Після цих слів риба та черепахи почали приходити до тями. Свідомість знов включається в роботу.
– Дякуємо! – мовили в один голос.
– С-с-с! А могли й не відпустити – і тоді теж перетворилися б на одних зі сріблястих блискіток, що так сяють, неначе на сонці. Тому ви щасливчики… Так би мовити, – гадина саркастично промовила, граючи почуттями обраних. Не завжди можна розгледіти, хто для тебе друг, а хто – ворог.
– Гаразд, до справи! Поки ви нам знов голову не задурманили. Бо, гляди, щось утнете. Віддайте, будь ласка, те, за чим ми прийшли й більше Вас не потурбуємо. Я обіцяю. – Благально вмовляє хлопець, оскільки сили вичерпані, а результату перемовин ще й досі не має. Хочеться, щоб ця небилиця завершилася якомога швидше. Втомилися… Єдина мета зависла над головою – додому. Як нестерпно хочеться повернутися у своє середовище.
Повзуча вирішила довгих не вести діалогів, а просто приповзла до найбільшої квітки-корала та обережно зірвала її. Присунула назад та протягнула яскраво-червону красуню. Її величність надає почуття казковості. Незвично красива і водночас досить таки дивакувата рослинка. За своєю структурою пишна ноша флори кольору крові. Вона, ніби сяє яскравими барвами переливчастості з-поміж інших рослин. А ще неабиякою дивиною є її величне, крислате листя, що розташовано, неначе в шаховому порядку, по всьому стеблу. Здається, що таких кольорів насичених ти ще ніколи не бачив. Пелюсточки на цій флорі пишні та ніжні, а у поєднанні з льодяною обітованою та сяйвом блискіток сніжних, вона є ще неймовірнішою. Має тендітне, гладеньке, гнучке стебельце, але водночас не росте при самій низині. Серединка у формі серця, малинового кольору прикрашає та додає елегантності, вказуючи на доброту та умиротворення світів.
– Візьміть її з собою, посадите у підводний пісок володінь Володаря. Я обіцяю, що у всій водяній місцевості запанує добробут та злагода. Більше ніхто не пізнає почуття темряви у свому серці. – Гадюка розповідає про подальший план дій, бо ж не достатньо здобути рослину, а потрібно зуміти її ще й уберегти.