22 (частина 5).

– І...? – очікує почути ще одну причину подолання складного шляху.
– І... ми дуже хочемо потрапити додому, – додало дівча.
– Я так розумію, що це і є основна причина того, чому ви тут? – впевнено підтвердив наміри обраних.
Ці двоє недорусалів не наважуються заперечити, бо ж все, що говорить голос є правдою. І справжня ціль – це далеко не врятування якогось так підводдя, а банальне повернення до минулого життя.
– Досить теревенити. Це мене не стосується. Мені не потрібна ваша мета. Головне не це. Гаразд, перейдемо до основного, бо вести бесіду ми ще довго можемо, але зараз це аж ніяк не доречно. Ви маєте відгадати три загадки. Якщо відповісте, то візьмете корал та зробите лише один свій вибір. Тільки це буде потім, якщо дасте відповідь на простеньку головоломку, – голос гнівається, що розмова затягується. Намагається поквапити співрозмовників і, таким чином, завершити бесіду.
– А якщо ні? – кинула про всяк випадок юнка доречне запитання.
– Якщо не скажете правильно, бодай одне, то станете такими ж як ваші попередники – кам’яними скульптурами. Зрозуміло?! Пояснювати двічі не буду! – спокійно, але насмішкувато сказав голос.
“От то чому тіні, що танцюють, здаються такими природними, бо вони у минулому були живими,” – подумала Ліза.
– Саме так. Цього разу ти знов права, красуня. Я уже уявив тебе у ролі моєї колекції скульптур. Ну просто чудовий екземплярчик, – насмішкувато підтвердив теорему обраної.
– Зрозуміли! Ми уважно слухаємо вас! – перервавши глузування невідомого, хлопець погодився з умовами, іншого права на вибір немає.
– Отже, розпочнемо. Перша загадка. Це дуже потрібний орган, він є у всіх живих істот. У ньому немає кісток, є м’язи і багато вен. Ще він частенько діє на наше ставлення до інших особин, позаяк постійно пульсує та відповідає за кохання. Загадка не легка, але якщо бажаєте квітку-корал та умиротворення, то просто мусите відповісти на мої закавирки. – Голос із невідомості диктує свої правила.
– Ми все зрозуміли. Зараз обговоримо рішення і повідомимо Вас. – Любомир коректно намагається виграти час.
– Гаразд. Я не поспішаю, а от ви...?! – невідомий робить акцент на часі.
Любчик трохи поміркував, потім, погодивши відповідь з коханою, сказав свій варіант:
– Ми знаємо правильну відгадку. Це серце.
– Гаразд. Чому саме так? – голос намагається запитати і відвести думку в неправильне річище.
– Адже без цього органу не виживе ніхто, якщо він перестає працювати, то життя обривається. І про істоту, яка не знає милосердя почуття, кажуть, що вона безсердечна, як висновок, саме серце – це відповідь на ваше запитання. – Підсумовує сказане вище Ліза.
– Що ж тут говорити! Я приймаю ваш варіант. Переконали. – Невідомий мусить змиритися, що подорожувальники знають відповідь. Перечекавши декілька секунд, промовив: – Слухайте другу загадку. Вговорили. Вона належить до вашого світу, світу суші. У нас навіть тварин не існує таких, а от ви маєте бути з ними друзями. Адже, кажуть, що собака – це друг людини. Відповідь використовують у всіх світах. Це є невіддільною частиною існування. Тож запитую. Що робить собака на трьох лапах, жінка – сидячи, а чоловік стоячи? Ну, зможете таке подужати? – іронічно сміється, бо ж вірить, що не до снаги дітям осягнути таку загадку.
– Що ж тут складного? – Ліза, не очікуючи юнака, промовила.
– Якщо знаєш відповідь. То я уважно слухаю! – здивовано проговорив голос.
Любомир теж не сподівався на таку рішучість дівчини.
– Лізо, ти впевнена? Ми ж не маємо права на помилку?! – намагається переконатися у рішучості юнки.
– Не хвилюйся, я знаю, що кажу! – заспокоює присутніх недорусалка.
– Добре. Кажи! – змирився хлопець.
– Подає руку! – крикнула десь у невідомість, потім додала: – При вітанні. Чоловіки завжди за руку вітаються один з одним, стоячи. Собака лапу подає, а ми трясемо її й кажемо: “Привіт-привіт!” А жінкам дозволяється вітатися сидячи, – дівча розставило всі крапки над “і”.
– Молодець! – почулося жваво. – Вперше у мене в гостях такі кмітливі істоти. Зазвичай далі першої ніхто не доходить. – Голос радіє, що знайшлися ті, хто з легкістю відгадують його головоломки.
Любко, на радощах, обійняв кохану та чмокнув у щічку, додав у голос:
– Ти найкраща!
– Супер! Ой, я уже розмовляю вашими словечками! – вирвалося випадково з невідомості. – Слухайте останню закавирку. Відгадаєте і пройдете далі, а ні, то на цьому етапі й закінчиться мандрівка. – Невідомий намагається збити з пантелику, щоб остаточно заплутати й не дати дороги далі. – Ця із нашого світу вже! Слухайте! На що схожа найбільше половина мушлі, у якій тихо та мирно живе перлина? Ну що? Як вам така? Зможете подужати, чи відразу здаєте позиції? – насміхається, бо ж впевнений, що це запитання найважче, хоч має зовсім просту відповідь.
Ліза озирається навколо, обдумуючи над тим, на що ж може бути схожа ця дивина. Любко теж спочатку розгубився, але потім пошурупавши, що це має бути легка відповідь, шепнув на вушко коханій, хоч це не варто було робити, адже невідомий може читати думки, тому в цьому випадку таємничість не допоможе.
Дівчина з хвилину поміркувала, потім кивнула на знак згоди. Недорусал взяв її за руку, поглянув і висловив думку щодо правильної відповіді десь у далечінь:
– А, будь-що буде! На другу половину!
– Що саме ти, русал, маєш на увазі? Обґрунтуй! – голос вдає, що не розуміє, про що йде мова.
– Ми кажемо, що правильна відповідь буде такою! – втрутилася юнка. – Найбільше одна половина мушлі може бути схожою лише на другу її половину, бо по-іншому просто не може бути.
– Зрозуміло!
Запанувала німа тиша. Закохані тримаються міцно за руки, серце вистрибує із грудей, в очікуванім вироку.
– То чому ж Ви мовчите?! Ми сказали правильну відповідь чи ні? – Любомир не може дочекатися присуду.
– Так, ви відгадали й цю загадку. – Невідомий сумно визнає, що цього разу перемога не на його стороні. – Можете йти далі, обрані! Тепер я вірю, що ви справжні обрані, – промовив голос, ніби зцілення чи благословення батьків почули.
Шукачі пригод не можуть повірити власним вухам і не тямлять себе від щастя: “Невже вони це зробили?! Невже?!” – лунає у свідомості. Стоять нерухомо, тримають один одного за руку. Як знак того, що вони єдине ціле і спромоглися впоратися з перешкодами разом. Радіють, як малі діти, похвалі.
– Так, я здивований таким знанням та хитрощам людського розуму, бо, як правило, жителі суші мислять прямолінійно, а тут потрібно було докласти ще й творчого інтелекту. Браво! Що ж ще можу сказати на такий тріумф. Ви, й справді, вибороли цю перемогу. Вітаю! – голос уже не є жорстоким та іронічним. Говорить відверто, здивовано та милосердно, позаяк не часто хто-небудь відгадує його заморочки. Та про що ж тут говорити, якщо мало таких особин, що спромоглися дістатися до нього живими. Як наслідок, більшість просто не допливали до омріяної цілі, хоч шанс на такий порятунок дається кожному.
– Я дозволю взяти одну із моїх квітів, але у вас є лише один вибір із двох. Обирайте! Обрані! – вирвав у реальність невідомий.
У середині кола, яке охороняють статуї, над їхніми головами відкрилося, ніби невеличке озеро. Казково. Озеро в океані. Та ще й таке чарівне. Воно виблискує мерехтливим сяйвом прозоро-блискучої води, ніби манить скупатися в ньому та відчути неповторності. Легенда втілюється в дійсність.
Постаті розступилися і шлях подорожі вільний. Так, ніби охоронці-силуети дають добро на пізнання потаємного. Залишилося лише підпливти до верху і визирнути у невідомість, щоб, таким чином, зробити її пізнаною для самих себе. Але не встигли Ліза з Любомиром зробити декілька кроків, як почули позаду голоси, такі знайомі та рідні. Оглянулися.
Це були їхні друзі. Радісно булькочуть щось на кшталт того, що обрані молодці та вони у них вірять. Сяють від щастя, що, нарешті, завершується пригодницька мандрівка і вони повернуться додому, де не буде більше війни, сліз і страху. Не можуть натішитися від щастя того, що зробили правильний вибір, допомігши цим двом. Вірять, що тепер у світі Океанії все буде по-іншому, що Посейдон прокинеться від ворожого сну та зрозуміє, що власні інтереси не мають бути вищими за існування усього підводдя.
Дівчина показала друзям знак того, що потребує тиші, приставивши вказівний палець до уст. Адже не хочеться знов зробити щось не так і втрапити у нову халепу. Достатньо уже того, що було протягом усього перебування під водою. Втомилися…
– Так-так, зрозуміли, – мовила риба-клоун.
Недорусали рушили до квітки, друзі теж нерішуче попленталися позаду. Мабуть, бояться стати кам’яними скульптурами. З жахом розглядають попередників, бо ж кому хочеться для себе такої долі? Химерність не залишає ні на миттєвість. Відчуття того, що щось може піти не так не дає спокою.
Визирнули з води й не можуть повірити власним очам, адже потрапили до печери крижаної. Вона сяє різними кольорами, ніби сніг виблискує у вранішньому сонячному промінні. Хапають жадібно повітря. Так, ніби не можуть ним надихатися. Скучили за відчуттям подиху. Краса заворожує, усе скрізь на своєму місці, неначе чарівна рука викарбувала малюнки на кризі.