22 (частина 4).

– Дивно, що навіть у підводному світі існувало письмо. Ніколи не повірила б, бо як риби можуть це робити? – дівчина не втрималася, щоб не підкинути запитаннячко.
– А хто сказав, що риби це уміли? Для них така справа є неможливою, а от для русалів саме враз. У нашому володінні й зараз є своє письмо та мова. Вам, сухопутні, цього не зрозуміти. – Синій кит уже не є таким категоричним у спілкуванні. Спокійно розмовляє з недорусалами. Все ж, мабуть, щось таки він, і справді, побачив у своїх видіннях.
За наказом перше поставили на місце жертвоприношення болото, потім сіль – це обрані дістали з глибин Мертвого моря. Потім Любомир витягнув із рюкзака, десь із потаємної кишені, білу квітку, яка має чудернацьку назву “Білотка альпійська” або як ми її називаємо “Едельвейс” з підводного парку “Зелене озеро”. Далі дійшла черга до кори з дерева Кипарисового із Лісу під водою. І на останок Фізалія – це медуза з Озера золотих собі подібних. Яка осяювала мандрівникам шлях протягом усього перебування у Великій блакитній дірі.
– Ось, здається усе, що потрібно було! – Любчик задоволено підсумував.
– Але чому ж нічого не відбувається, якщо ми зібрали все необхідне для обряду? – Ліза здогадалася, що щось не так.
– Це ще не все. Ось тут не вистачає основного предмета. Без нього далі дороги немає. – Синій кит розчарував відкриттям.
– І що ж робити? Невже все було даремно? – тут як тут риба-клоун вставила своє “Я”.
– Помовч, зараз подумаємо, що пішло не так? І де вони могли втратити цінну річ. – Біла черепаха Ейра втихомирює подружку, щоб та не розгнівила інших.
– Та що ж тут придумувати, якщо більше ніяких предметів, окрім цих, що уже є, ми не збирали. – Дівча розгублено промовило. Розчарування бере істину. Жодного шансу на зміни немає.
– Зачекай! – Торі, черепаха-альбінос, випалив, як сам не свій. – У вас є ще ж одна деталь!
Обрані витріщилися на товариша, не розуміють, що він таке каже.
– Ось дивіться, на що це й відбиток може бути схожий, подумайте! – підштовхує до логічного мислення.
– На кулон! На мій кулон-оберіг у формі дельфіна! – радісно вигукнула напіврусалка. – Той самий, що нам пані Моргана дала! – звернулася до коханого, стягуючи цінну річ із шиї. Приміряла його у місце, де не вистачає інгредієнта. Стало так, ніби його рідне.
Після таких пригощань деталі засяяли яскравим світлом. Здається, що сяйво побачили аж там, за обрієм небес. Через декілька секунд кришталева брама зникла, так начебто її ніколи там і не було. Наважилися іти далі.
Кит зупинив застережливими словами та попередив про неминучість:
– Будьте обережними. Бо якщо ви не обрані, то навіки залишитеся закам’янілими у цій печері. Таких як ви там чимало. То що? Будете йти далі? Вибору більше не буде.
– Ми йдемо туди й це не обговорюється, бо навіщо долали цей увесь шлях? Щоб зупинитися на півдороги? Оце вже ні! – сказав, як відрізав, Любомир. – Друзі, ви зі мною?
Усі гуртом кивнули у знак згоди. Звичайно, Алларда не дуже зацікавлена у подальшій мандрівці, але куди всі, туди й вона. Що вдієш? Повертатися назовні порізнь – це теж повна дурниця, бо в цій красі не пропливе й декількох метрів самостійно. Не хочеться бути з’їденим з почестями. Тому, куди всі, туди й вона.
– Я з вами не можу. Нехай щастить! – пролунало з уст кита, як благословення. Мусить залишатися насторожі квітів. Звик до своєї місії, тому назовні йому немає, що робити.
Пливли довгим, кришталевим коридором у пошуках незвичної квітки, що зможе врятувати світ води він війни, ненависті, страху і ще багато чого не дуже приємного, а Лізі та Любомирові допомогти пізнати нових себе та відправитися додому. Можливості повернутися уже не було, бо брама, через яку щойно увійшли, знов на віки вічні замурувала вихід. Вона, ніби роз’єднала світи, залишивши мандрівників у просторі невідомості. Краса холодного льоду манить незвичністю та унікальністю, немов веде до чогось дивного та водночас нестримного. Передчуття завершення мандрівки наповнює душу легкістю помислів та зануренням у спокійну атмосферу. Розмовляти при такому видовищі хочеться менш за все.
Добрели до велетенської зали. Дивина, але вона заповнена русальськими скульптурами. Стоять колом. Якщо придивитися до них, то можна з легкістю помітити, що кожна є унікальною та неповторною. Неначе колись були живими або просто скульптор виявився одним із кращих у своїй справі. Мабуть, добряче клопотався, коли витворював таку дивину. Кожна лінія русальського тіла є настільки природною, що здається, вони просто зараз зрушать з місця та попрямують виконував свій танок. Правда, обличчя силуетів розповідає, про якусь незрозумілу страхітливу невпинність пізнання, про яке вони повідали нещодавно. Такі емоції страшили, мабуть, найбільше, адже не зрозуміло, чому у таких ідеальних постатях, такі вирази фейсу? Це й не дає досконалого умиротворення, бо ж нові питання постають нізвідки.
Середина порожня. Так, ніби не змогли просто зробити крок у перед, щоб подолати це дивне коло або й самі стали так для здійснення певного ритуалу. Особливий захист священної рослини, принаймні так здається на перший погляд, а може, звичайнісінький задум митця? Тільки де тут взявся цей скульптор, якщо ніхто немає снаги сюди потрапити? Навіюються новенькі питання.
– Мені страшно рухатися в перед. – Пробулькотіла балакуча рибка Алларда. Ліза та Любомир добре розуміють, що не мають права наражати на небезпеку вірних приятелів. Юнак сказав, щоб ті залишалися чека тут, а вини з Лізою самостійно продовжать свій шлях обраних. Не відомо, що очікує на непроханих гостей далі. Якщо все буде добре, то дадуть знак друзям йти далі. А поки що потрібно зачекати. На таке рішення мусили погодитися Ейла, Торі та рибка-клоун, бо ж варіантів не так уже й багато.
Та не встигли недорусали зробити й декілька хвостатих кроків, як почули голос нізвідки:
– Що вам потрібно, смертні? – ніби окликом прошило все довкола.
Хлопець виявив бажання першим відповісти на таке уже звичне запитання невідомості.
– Квітку-корал розшукуємо! – крикнув скільки було сили, кудись у невідомість.
– Усім вона потрібна, людино! – почулася злегка іронія.
Чудернацько, що всупереч риб’ячим хвостам та лусці на тілі й до того ж цілковито лисі, істота роздивилася, що вони не тутешні, а прибули із людського світу. Або, може, й так знає та бачить усе, що відбувається у часі сучасності. Хоч чому дивуватися, якщо за період існування у світі Океанії уже давно пора звикнути до нестандартних ексцесів. Тут усе дивно, на цьому й побудована сутність цих країв.
“А може, це той самий скульптор русальських силуетів?” – пролунало десь далеко в помислах Лізи.
– Усьому свій час, моя люба! – почула відповідь на такі думки, дивно, але юнка не говорила нічого вголос, а лише подумала. Виявляється, що цей невідомий уміє пізнавати людські думки чи як?
– Ви знаєте, що ми люди? – здивовано, без краплинки страшу та збентеження запитала дівчина, вдає, що не почула попередніх слів.
– Я все знаю, дитино моя! Навіщо вам потрібна квітка? – якось уже спокійно та байдуже продовжив діалог невідомий.
– Ми прагнемо врятувати світ Океанії від тих негараздів, що звалилися на неї! – Любко наважився продовжити. Повідомив мету прибуття.