22 (частина 3).

– А що ж у нас тут не так? – уже здивована проговорив кит. – У нас все чудово. Мир та злагода панують у цілісінькому царстві. Я не вірю вам! Світ Океанії володіє усім – це закон такий, що сильніший поїдає слабшого, але у вас, на суші, все так само влаштовано. Чи я щось не знаю? Так, моє місце тут у цій скромненькій Великій блакитній дірі і я уже довгенько не був там, – показує на гору. – Але я й так можу все побачити, що захочу. Можу зазирнути у будь-який закуток нашого володіння. Тільки навіщо? Мені й так чудово, – не дуже розуміє, про що патякають ці незвичні гості.
– То Ви, мабуть, просто чимало не знаєте, що відбувається у царстві за ці декілька століть. Назріває велика війна проти людського світу. Ви давно зазирали у королівство міст вод Світового окену, Синій ките? – запитала уже більш рішуче Ліза, бачить, що велетня зацікавила розмова.
– Ой, дитино, уже не пригадую. То й навіщо це мені? Тут усе добре, а цього достатньо чи не так? Моє покликання оберігати квіти від таких як ви. – Уже трохи м’якшим тоном відповідає. – Багато хто намагався сюди залізти, тому я не можу вірити нікому. А вам, чужинцям, тим більше, – пояснює, чому не довіряє непроханим гостям.
– Якщо не вірите, то пливіть та переконайтеся у правді наших слів. – Любко намагається відстояти слова правди. – Ви ж казали, що можете все й так побачити і без вилазки у володіння Посейдона.
– Черепахи, ці двоє правду кажуть? – звернувся до собі подібних, не знає уже, кому вірити: власним домислам чи людям, які завжди несуть небезпеку у підводний простір. Хоча чого йому боятися? Вони уже майже русали, а тому вибору великого не мають, тим паче, коли було таке, щоб він людей жахався? Зазвичай, він їх тільки остерігається, а все інше – це дрібниці.
Торі й Ейла кивнули у знак згоди. Мовчать. Бо що говорити, якщо потрібно все бачити та чути власним тілом. Тільки тоді повіриш.
– Гаразд. Якщо навіть ви підтверджуєте слова цих чужинців. То я сам переконаюся у всьому. В іншому випадку навіть би не слухав їх, не те щоб перевіряти чиїсь вигадки. Ходімо за мною! – сказав та повернувся, було, пливти.
– А нас не з’їдять ті, як їх там…? – запитала обережно, тремтячим тоненьким голосочком рибка Алларда.
– Вас ніхто не посміє тронути. Пливімо! Ви моя здобич. Але якщо все, що сказали – це брехня, тоді я з’їм усіх особисто! Зрозуміло?! – пригрозив, наводячи ще більшого жахіття на подорожувальників.
– Так-так! – нажахано белькоче мала істота. – Вони Вам істину твердять. Адже вони – це обрані. Чули ж про таку легенду, правда? – не вгаває у своєму белькотанні.
– Замовкни! – суворо промовив Синій кит. – Наскільки вони обрані чи ні сам буду визначати. Однак, якщо ви уже тут – це на багато, що вказує. Допоки не переконаюся – ні пари з уст! Зрозуміло! А інакше проковтну! – погрожує розправою, бо давно йому так довго ніхто не набридав, відвик від бубоніння.
На цьому будь-які теревені закінчилися, а подальша мандрівка продовжується в суцільному спокої. На щастя, й інші істоти не намагаються поласувати ними. Усі, кого зустрічають на шляху, дають дорогу могутньому Синьому киту*. Ось, що значить авторитет та міцність. Коли друзі, нарешті, покинули печерне лігвище, то переконалися вкотре, що потрібно тримати язик за зубами.
Ошелешений його величезністю та могутністю. Любомир здогадався, до яких різновидів істот належить ця тваринка, адже обожнює вивчати підводний світ.

*Синій кит – це велична тварина, яку вважають найбільшою істотою на Землі. Його ще називають “вусатим китом”. Перебуває під охороною міжнародної екологічної організації Ґрінпіс, оскільки, через виловлювання є рідкісним видом. Браконьєри цікавляться ним через велику кількість китового жиру та м’яса. Ще однією причиною вимирання є забруднення підводного світу людським впливом.
Живляться переважно планктонами, мілкою рибою, молюсками, але це не заважає наводити страх на інших хижаків підводдя. Живуть поодинці. Обітають у всіх територіях Світового океану. Спосіб життя досліджений недосконало.
Їх довжина може сягати тридцяти трьох з половиною метрів, а вага від ста сімдесяти восьми тонн. Величезне, струнке, витягнуте тіло. Голова широка і рівна із сильно вигнутою нижньою щелепою. Має чорні пластини збоку верхньої щелепи. Хвіст широкий із зазубреним краєм. Тіло має синювато-сіре забарвлення, яке вкрито плямами, що мають різні форми та величини. Виплескують конусоподібні фонтани, довжиною до дев’яти метрів. Проживають далеко від берегів. Швидкість плаву може досягати п’ятнадцяти миль за годину. При плаванні згинає спину.

Тепер можуть роздивитися Синього кита сповна.
Занурюються все глибше й глибше, але в якусь мить тварина зупинилася. Наказав чекати на місці. Медуза Фізалія освічує шлях. Кулон-оберіг у цій блакитній безодні чомусь мовчить. Залишилися чекати вироку, бо ж хто його знає, що у велетня на умі.
– Ох, що не зробиш заради улюбленого світу. – Скептично пробурмотів, потім додав десь у темінь: – Не чіпати їх! Це моя здобич!
Істота, врешті, безслідно зникла у нескінченній темряві, що й звуку не залишилося від присутності. Навіть із такими перипетіями, ніяка живність не сміє порушити спокій обраних.
Ніхто з друзів не наважився навіть словечка вимовити, бо присутність чогось не відомого не надає сміливості. Відчуття того, що тебе в будь-яку мить можуть роздерти на шматки та проковтнути змушує не белькотати зайвого, а вимагає триматися якомога ближче одне до одного. Здається, що так безпечніше. Бо ж якщо був наказ не чіпати подорожувальників, то це ще не значить, що їх ніхто не охороняє та не прагне скуштувати на смак.
Ліза тримає свого Любчика, міцно стиснувши за руку. Тремтить. Страх віднімає будь-які права на життя. Інстинкт самозбереження бурлить у тілі із шаленою швидкістю урагану. Хочеться, щоб ця страхітлива подія якнайшвидше закінчилася, щоб хоч на секундочку шубовснути у безпечність.
Не так уже й довго не було велетня-друга, тільки для непроханих гостей, цей час видався цілісінькою непохитною вічністю.
Повернувся знесилений, в очах маячить спантеличеність та певний дивний, як для такого громила, страх. Не знає, як тепер оцінювати ситуацію побаченого. Почуття невизначеності поставило на терези питання допомоги обраним чи бездіяльність, що в кращому випадку призведе до війни між світами.
– Ходімо за мною, обрані! Тільки не баріться! Мерщій! – пробулькотів ледь чутно і, не очікуючи відповіді, поплив у глиб безодні.
Переборюючи себе, щоб зрушити з місця, мандрівники гуртом посунули в слід за китом. Намагаються триматися з гордістю. Мовчки прямують у безодню, виконують вказівки господаря цього лігвища.
Припливли до печери, вона чомусь не дуже схожа на ті, які траплялися на шляху раніше. Дивно, але вхід у цю невідому красу замуровано, якимись крижаними дверима. Вони ніби заснували павутиною льоду шлях у незвідане.
Синій кит промовив приречено, адже особливих намірів допомагати у нього немає, а тут зовсім інша ситуація постає за правду:
– Я сподіваюся, що припливли ви сюди не з пустими руками, бо в іншому випадку вам тут просто нічого ловити, і все, що відбулося – це лише даремно витрачений час.
– А, так-так! Ми все знайшли, що було у пророцтві. – Ліза випалила так швидко, що де й дівся страх.
– Це добре. Тільки навіть якщо у вас усе є, це ще не факт, що пройдете далі. Бо відкриється дорога тільки для обраних, – перестеріг уже більш поблажливим голосом кит.
– Все ж якщо не спробуємо, то ніколи не дізнаємося чи зможемо подолати цю перешкоду. Нестерпно хочеться додому. – Любомир підтримав напружену розмову, хоч даремно, згадують постійно про домівку, позаяк велетень згодився на послугу не для того, щоб врятувати закоханих, а щоб залишити в цілості рідний світ Океанії, і не дати Посейдонові зруйнувати існування через батьківські образи.
– Ну, якщо ви так налаштовані, то попрошу залишити усе зібране ось тут, – вказує на незвичну штуковину з силуетами.
Біля печери викарбувано особливе місце, де вказано, які предмети мають там бути розміщені. Написи біля витесаних місць для речей, написані якоюсь невідомою мовою. На щастя, велетень змилувався і розпочав диктувати послідовність розташування предметів. Без нього не спромоглися б розставити все правильно. Комусь іншому навряд чи допоміг, а тут потрібно й собі докласти, хоч частинку плавника до порятунку світу.
– Це мертва мова*. Ще мої давні предки її розуміли. От і я умію. – Кит розчулився, згадавши близьких.