22 (частина 2).

*Лимонна акула живе у теплих водах Карибського моря. Такою цікавою назвою нагороджена через світло-коричневий колір шкіри, вона допомагає їй ховатися на піску, попри те, що довжина істоти може сягати трьох метрів. Ці тварини мають поганий зір, але дуже добре відчувають електроімпульси, тому ніщо живе їх не омине. Цей вид акул може запливати навіть у прісні води, оскільки пристосовується до рівня солі у воді.
Вони одні з тих істот, що мають звичку лежати на піску. Настільки вправно маскуються у піску, що їх не так легко запримітити. Мають хорошу пам’ять і можуть навіть мстити. Їх легко приручити, на відмінно від Білої акули, яка у неволі відмовляється від їжі та помирає з голоду. Мають найвищий рівень інтелекту з усіх акул. Лимонна акула швидко реагує на будь-які різкі рухи й, таким чином, нападає не чекаючи.
У науці цей різновид використовують для тестування ліків. Протягом життя може народити близько десяти акуленят. Всеїдна. Лимонна акула у наш час на межі вимирання. Пережили льодовиковий період. Окрім цього ці хижаки прославлені багатьма іншими цікавими фактами. Наприклад, акули не відчувають болю, що у свою чергу, уже є незвичним. Вимер найбільший вид акул – це Мегалодон, тому зараз найбільшою на планеті вважають Китову акулу. Стрибають з води на три метри. Ніколи не нападають на сильніших за себе й кружляють навколо жертви для того, щоб оцінити небезпеку для себе. Тигрова акула нападає навіть на не живі предмети, а Бичача є рекордсменом з нападу на людей. Ще одна цікава інформація – це те, що вони скриплять зубами й, таким чином, спілкуються між собою і ще не можуть спати, бо якщо не будуть рухатися, то загинуть без кисню. Ось такий чудовий різновид риб живе у підводному світі.

Давненько не харчувалися чимось екзотичним. У цьому випадку недорусалами, тому з радістю нападуть на слабших за себе. Звикли допомагати в охороні квітки-корала, на дружбу з цими істотками годі очікувати. Зараз основною метою є бажання вижити.
Коли все ж зрозуміли, що велетенські рибини, й справді, хижаки, то швиденько обговорюють план дій та прийшли до єдиного правильного рішення: пливти так, щоб триматися якомога ближче до стінок, бо час від часу в стінах є чимало утворених печер. Потрібно триматися разом та бути неабиякими обережними. У разі небезпеки у них можна заховатися, хоч і там на безпеку годі надіятися, але все ж краще, ніж залишитися сам на сам у відкритому хижацькому просторі. Отже, наважившись, вирушили долати морські глибини долі.
Тільки як не намагалися, а все ж величезні та небезпечні рибини їх помітили та кинулися, щоб роздерти жертву на шматки. Добре, що такі незвичні печери виявилися завузькими для потвор. Ледь встигли сховати свої хвости, як стадо розлючених істот по черзі, кусаючи одна одну, намагаються пробитися до ущелини, щоб скуштувати закуску. Темно-синя вода змінює забарвлення, покриваючись червоними велетенськими плямами.
– Що ж це таке! Я ще зовсім молода, щоб помирати! Не хочу! Я зовсім не смачна і скільки там мене! Вони ж не наїдяться! – Алларда розпалює паніку, тремтить від страху. Емоції не бажають стримуватися, тому виплескуються безглуздою балаканиною.
– Мені страшно, Любчику. – Шепоче дівча, пригортаючись до хлопця. Міцно вхопила коханого за руку. У жилах холоне кров, страх та інстинкт самозбереження заполонив розум.
Ейла та Торі мовчать, бо щось говорити немає сенсу. Юнака теж трусить, ніби від лихоманки, але навіть попри це він міцно притиснув до себе кохану. Тіло тремтить, як від пропасниці. Але по-іншому нічого не може бути. Адже не дуже приємно розуміти, що на цьому прийшов кінець подорожі. Вони боролися скільки могли, що даремно. На них очікує провал та кінець існування.
Ліза шепоче молитву, яку знає, а знає вона її не дуже, бо якось не приходилося вивчити. У час відчаю всі засоби для підбадьорення в поміч. Як не відпустити останню волосину здорового глузду, якщо атакують кровожерливі вбивці й уже от-от роздовбають каміння, щоб проковтнути чи просто роздерти на шматки непроханих гостей.
Час зупинився… Здається, що ось-ось все скінчиться. Шансів повнісінький нуль. Щось дивне може відбутися. Щось, що всилить світло порятунку, надію, що зупинить неминучість наслідків…
Дивина. Морські чудовиська, в якусь мить почали відступати. Не зрозумілий звук почувся нізвідки. Щось настільки дивне відбувається, що й пояснити таке дійство просто неможливо. Не то свист, не то гул чи ще щось незвідане чується з глибини блакитного залитого водою урвища. Щось непізнане до тепер врятувало мандрівників. Сталося щось незрозуміле. Величні Лимонні акули з невідомих причин відступають. Тільки червоні плями крові розріджують воду та пускаються у безвість. На декілька хвилин все стихло.
Запанувала німа ворожа тиша. Друзі перезирнулися між собою, але насмілитися вичавити із себе хоча б словечко не наважився ніхто. У душі панує невідома холоднеча.
Звичайно, кожного з них турбує думка: “Що ж могло такого відбутися, що ці хижаки так легко дали їм спокій?” – але сміливості не вистачає, щоб, бодай, бовкнути в голос це запитання.
Чорною хмарою насувається щось велетенське та темне, закриваючи останні промені світла поверхневості. Так, ніби за якусь миттєвість ніч обійняла своєю прохолодою довколишній світ. Навіть оберіг-дельфін дотримується нейтрального забарвлення, а через секунд з десять взагалі згас, залишаючи за собою лише темінь та передчуття невизначеності.
Після того, як видовище жаху вщухло, та час продовжив звичний, тихий, смиренний похід. Тільки тоді, було, хотіли висунути носики зі своєї надійної схованки, як із пітьми побачили велетенські чорні очі, завбільшки, як пів печери. Два очища прискіпливо дивляться на незнайомців. Почули грубий, вольовий сердитий голос велетня:
– Що ви тут забули? Хто такі та як посміли потурбувати мої глибини? Я, здається, на гостей не чекав!
– Ми... ми... – забелькотіла з переляку рибка-клоун, хоч її про це ніхто не просив.
– Зачекай! – звернувся до дружбачки Любомир. – Я поясню. Ми мандрівники. Пробачте, що потурбували Вас, але нам потрібен Синій кит. Ми сюди припливли тільки через те, що бажаємо з ним познайомитися, – намагається відшукати контакт з незвично-великою істотою.
– Навіщо він вам? Він не бажає ні з ким знайомитися та проводити непотрібні балачки! – чують у відповідь ворожо. – Забирайтеся геть, допоки живі, а інакше… – недоговорив репліки до кінця.
– Ми не можемо. Бо уже дуже багато подолали. І якщо все залишимо як є, то ніколи не зможемо потрапити додому. Ми згинемо у цьому безсмертному світі Океанії! Тут панує постійний хаос! Порятуйте нас, благаю! – втрутилася з жалісливою промовою Ліза, сподівається, що вдасться умовити цього велетня-красеня відвести їх у потрібне місце.
Істота незворушно слухає, хоч чимало таких вмовлянь чув раніше. А втім, що йому втрачати? Потім, трохи по розмисливши, врешті, запитала ще раз:
– То що ж ви хочете від мене? – уже більш спокійним тоном та налаштованим на співпрацю.
– Ну, ми ж кажемо, щоб Ви провели нас до Синього кита, якщо на це Ваша воля, звичайно. – Риба-клоун на імення Алларда не втрималася, щоб не всунути свої п’ять копійок у без того напружену розмову. Звичка бути скрізь і завжди заводить розмову в глухий кут.
– Я й запитую! – уже не дуже приязно буркнув. – Що вам від мене потрібно? Це я той кит, про якого ви говорите? – набридло, що пуста балаканина займає чимало часу.
Друзі здивувалися такій правді, але десь у глибині душі щасливі, що, нарешті, змогли віднайти чудовисько. А це означає, що у них є шанс вибратися і повернутися додому. Водночас хоч якось допомогти цьому підводному світу не загинути і не зануритися у війни. Усі істоти мають право на вільне життя, а не на переслідування та перебування у страху. 
Як би не було страшно, але вони разом і уже майже сім’я. Скільки пережили негараздів у мандрівці, що зараз кроку назад немає. Відступати нікуди, бо ж спілкуються з тим китом, про якого походжають могутні легенди. Ця істота є охоронцем квітів-коралів, тому залишилося лише вмовити подарувати одненьку рослиночку їм, і тоді увесь світ наповниться добром та умиротворенням, а обрані зможуть живими та неушкодженими повернутися додому. Зрозумій себе і тоді ти зможеш зрозуміти цілий світ, бо ж у світі суші теж ще є чимало не виконаних місій.
Любко взяв Лізу за руку. Так, ніби вона увіллє в нього життя і надасть сили подолати страх. Допоможе правильними словами вмовити тварину допомогти. Дівчина відчуває, що потрібно в цей момент коханому, бо ж сама частенько тулиться до нього. Шепоче ледь чутно, ніби вливає спокій в душу:
– Я з тобою! Разом ми сила! – стиснула юнакову долоню сильніше. Вірить, що все буде добре. Залишився один із визначних моментів перебування у цьому мокрому і небезпечному світі.
Хлопець розуміє, що від нього залежить чимало, тому підбирає свої думки до величезної купи та не рішучість ховає в один міцний кулак. Помовчавши декілька секундочок, випалив усе, що потрібно, ніби на одному диханні перед стратою:
– Нам потрібна квітка-корал, аби потрапити додому! Ви ж знаєте, де вона і як її здобути?
Велетенська рибина глянула на подорожувальників здивовано. Кит наперед знав, що потрібно цим приблудам, адже чимало таких як вони, за неминучими скарбами самовдоволення сюди приходили та всі вони прикривалися благородністю помислів. Промурижив майже сміючись:
– І все? Більше нічого не потрібно? – насміхається, а сам подумав: “Оце дурненькі дітиська! Вони ще просто не знають, куди пхаються”.
– Ні, не подумайте, що потурбували Вас лише тому, що хочеться потрапити додому. Зовсім ні! – мовила для підтримки юнка. А Любомир додав, відстоюючи свою промову:
– Ми хочемо допомогти підводному світу! – мовив рішуче.