20.

20.

– Потрібно якось діяти! – не хоче очікувати, коли буде нова хвиля, яка зробить із них котлету. Вони ж не можуть знати, який саме удар за шкалою Ріхтера відбудеться прямо зараз.
Любко вирішив братися до справи, обдумавши всі “за” і “проти”, бо далі чекати немає сенсу.
Любомир поцілував дівча у щічку та, попрощавшись із друзями, поплив у протилежному вибухам напрямі, щоб знайти хоч когось, хто допоможе подолати цю відстань та покаже шлях. Або хоча б розповість як це зробити.
Лізиному хвилюванню не має меж, але що ж вдіяти? Обставини нас ламають. Вибиратися з цієї халепи якось потрібно і то негайно. Нічого не робити у цьому випадку теж не варіант. Тому залишається погодитися із думкою коханого та очікувати, коли він знайде якусь підмогу або розвідає, як оминути цю перепону.
Пообіцяв, що не забариться і розв’яже проблему якнайшвидше. Іншого виходу немає, окрім розшукати, хоч одного корінного жителя цих володінь, позаяк приблудам не вижити у такому двобої вибухів.
Не один кілометр, мабуть, відплив від того місця, де залишив кохану та товаришів. І ось, нарешті, хоч одна жива душа метельнула своїм маленьким хвостиком перед напіврусалом. Перша особистість на такому складному змученому шляху. Це дивна маленька рибка. Яка, здається, єдина не боїться тутешніх вивержень. Вона спокійненько бовтається у своїй домівці-коралі й нічого не остерігається. Бо що ж їй боятися, якщо майже всі істоти підводного світу Океанії знають про тутешні виверження.
Любомир, було, хотів доторкнутися до щупалець дивної рослини, як це маленьке створіння вигукнуло:
– Не смій цього робити! Не смій, воно ж отруйне для вас, русалів! – та різким рухом відбило руку від свого будинку.
Юнак перелякано витріщився на мале створіння. Потім, сяк-так взявши себе в руки, запитав:
– Ти хто? І чому не можна торкатися до таких красивих коралів? – хлопець не розуміє, чим небезпечно розглядати таку красу. На вигляд ніжні, білосніжні щупальця так і припрошують попестити, а насправді отруйні істоти, які тільки норовлять, аби віддати хоча б краплинку своєї отрути та забрати існування недалекоглядних русалів.
– Я ж сказала, що вони отруйні, чи вам, недорусалом, щось не зрозуміло? – пробурмотіла тваринка, а потім додала: – Я риба-клоун. Моє ім’я Амфіпріон Алларда*. А корали – це мій будинок, захист від різноманітних видів небезпеки. Гаразд-гаразд, товариші називають мене скорочено Алларда.
Любомир стоїть ні в сих ні в тих. А істотка продовжує булькотіти про важливість помешкання та її місце особисто в цьому підводному просторі.

*Амфиприон Алларда. У Тихому та Індійському океані їх можна зустріти, у теплих водах. Поширені переважно біля берегів Африки, бо ж в цих океанах переважають холодні води. Різновид рибинок легко купити на місцевих базарах, бо вони є невимогливими і їх легко розводити в акваріумах.
Мають яскравий взір: хвостики білого кольору, а плавники помаранчеві, округлої форми, що схожі на овали. Рибка виростає до чотирнадцяти сантиметрів. У природі їхній облік коливається від темно-коричневого до чорного кольору з двома блакитно-білими вертикальними полосочками.
Алларда оселяється переважно цілими сім’ями між щупальцями великої морської актинії. Усі вони, зазвичай, самці, але керує ними самка. Вона обирає собі найбільшого самця, і вони стають господарями помешкання, а всі інші просто там живуть.
Актинія – одна з небезпечних істот, що паралізує отрутою всіх, хто до неї забреде. Лише з рибою-клоуном живе у повній гармонії. Житло собі обирають у скелистій місцині, серед особливих водоростів-коралів, щоб надійно уберігатися від хижаків.
Мають незвичний характер, позаяк приязні, адже їм імпонує проживання з рибами анемонами. Агресивні до інших риб-клоунів. Мають звичку відбивати в риб самця. Своєрідна конкуренція за партнера. Наділені чудовим здоров’ям, позаяк мають імунітет до всіляких інфекцій. У брудній воді ніколи не мешкають, бо ж є честолюбними тваринками. У дикій природі їдять переважно планктони, але якщо немає цього різновиду їжі, то особливо не перебирають.
Ікринки нагороджені помаранчевим обліком. Народжуються гермафродитами, а з дозріванням вибирають потрібну стать. У природних умовах живуть десять років, а в акваріумі до двадцяти. Риб анемонів експлуатують у більшості випадків для свого захисту.
Не звикли відступати, тому мають мужній характер і готові навіть боротися з хижаком у тисячу разів більшим за себе, аби тільки захистити свій дім. Їх можна назвати найвідважнішими істотами у світі Океанії.

Потім все ж у маленьку голівку завітала думка, що мандрівник все-таки для чогось тут з’явився. Здогадка прийшла сама собою. Запитала:
– Я так розумію, що ти, любчику, сюди приплив неспроста. Можливо, причиною таких відвідин є підводні вулкани, які перегородили вам шлях? Я права?! Бо ж інших варіантів не може бути. Для чого ще можна мене потурбувати? – бурмоче, ніби в тяжкість допомогти, хоч, якщо чесно сказати, їй лестить те, що саме вона може стати комусь корисною.
Сенсу заперечувати не має, тому Любомир погодився з думкою пані риби-клоуна Алларди. Розповів усе як є. Сподівається, що допоможе. Бо ж хто, як не ця паняночка, знає найкраще, що відбувається на цій території. Він про підводні вулкани не відає ні сном ні духом, а вона ж тут проживає, і явно розуміє, як перепливти цей брід небезпеки. Вірить, що допоможе, або хоча б скаже, як перетнути цю стихію.
Вислухала. І все ж чи то через цікавість, чи набридло бути самотньою у цій місцевості, адже сусіди через часті поштовхи покинули житло. Лише вона одна, на знак непокори явищам природи, залишилася доживати вік у самоті. А тут, як на щастя, хоч одна жива душа. Амфіпріон Алларда розуміє, яка від неї потрібна допомога. Як справжнісінька леді витримала паузу, а потім, погодилася не тільки розповісти, як оминути ці прокляті місця, а й власноруч провести подорожувальників по небезпечному шляху.
Любко не може повірити у свій успіх. Це ж просто щастя, що перша зустрічна істота зможе надати їм потрібну послугу. Радіє, що не повернеться ні з чим. Намагається спонукати Алларду пливти якомога швидше, адже не знає, що ж там відбувається із дорогими йому істотами. Хвилюється.
– Ну, давайте, пані Аллардо, швидше, бо мої друзі у небезпеці! – сердиться, що тваринка повільна і ще й не дуже поспішає.
– Так-так, я ж не можу за тобою угнатися. Зачекай, ми встигнемо. Нічого з твоїми товаришами не трапиться, якщо, звичайно, будуть триматися за рифи та прислухатися до води. – Не дуже підбадьорюють слова. Але їй все одно, бо ж звикла до всього, тому поспішати не хоче. Щасливі істоти часу не помічають. Це стосується і цієї рибиночки.