19

19.

Чи мало подорожувальники подолали відстані від підводного парку, чи багато, хто ж його знає? Але кожен з них розуміє, що до місця, де проживає кит, залишилося не так уже й багато. Всі молодці, адже багато спромоглися зробити за час, від коли потрапили сюди. І ось, коли уже майже відчуваєш смак перемоги, щось може відбутися не так, не за планом.
Ще чималу кількість підводних кілометрів подолали у дивовижі роздивляння володінь могутнього Посейдона, допоки не наткнулися на якесь невідоме явище природи, що й стає перешкодою до досягнення бажаної цілі.
Вчені на суші достеменно теж не в силі пояснити такого явища природи. Звичайно, іноді людям і не потрібно пхатися у світ природи, бо, як засвідчує практика, нічого хорошого з цього не виходить. Обітована Океанії та сутність суші – це два різних світи й не потрібно їх поєднувати в одне ціле. Всьому свій час, аби тільки ми були милосердні один до одного. Позаяк людство забуло, що ж таке безкорисливість, взаєморозуміння та сердечність.
– Ой, що це! Така сильна хвиля! – прокричала від неочікуваності Ліза. Потік через сильний сплеск води ледь не розплеснув подорожувальників об підводні камені.
– Не розумію, тримайтеся! – єдине, що встиг пролементувати хлопець. На щастя, через декілька секунд нісенітниця вгамувалася так, ніби ніколи й не розпочиналася, а друзі опинилися за парочку кілометрів від місця події. Оце відкинуло! Такого на їхньому пригодницькому шляху ще не відбувалося. Навіть у шторм не було таких хвиль.
Сидять на рифі, який нещодавно ледь не позбавив їх життя і думку гадають:
– Що це було?! – через декілька хвилин, коли, нарешті, вода вгамувалася, запитав збентежений від неочікуваності Любомир.
– Мабуть, це підводні вулкани. Велетенські та потужні. Ми не раз чули про них від подорожуючих уцілілих риб. Ходять чутки, що це страшне видовище. Не відомо достеменно, коли вони підірвуться та знесуть усе живе на своєму шляху, тому чимало підводних істот були вимушені покинути домівки та оселитися в іншому місці, щоб тільки залишитися в живих, – розповідає Торі. – Ми ніколи тут не плавали, тому не знали, де саме розташовані ці підводні циклони.
– Ох, біда бідою! Оце вляпалися. Якщо чесно сказати, то ми не знаємо, що робити далі? – продовжила думку Ейла.
– А, можливо, якби запитати, як обпливти їх у тутешніх риб, тих, хто ж все-таки залишився на цій місцині проживати, то може буде якийсь толк? Адже вони тут живуть, то й мають знати, як перебратися на ту сторону. Бо ми сторонні й самостійно не вирішимо цієї проблеми точно. – Подав ідею недорусал. Намагається врятувати ситуацію, бо ж не варто занепадати духом, через якісь так підводні хвилі, навіть такі сильні.
– Ти правий. Потрібно розглянути всі варіанти. Має ж бути десь перехід на іншу сторону, – Ліза підтримала обранця.
Любчик на знак вдячності обійняв дівча та поцілував у чоло. На декілька хвилин запанувала німа тиша, а потім знов потік хвилі сплеснув силою тиску. Добре, що хлопець зміг втриматися за підводний камінь і одночасно не дати поранитися коханій.
– Дякую! – після закінчення чергового вибуху промовила красуня. Черепахи змогли зафіксувати своє розташування так, щоб уникнути небезпеки.
Для більшої безпечності відпливли ще на парочку кілометрів та розмістилися на одному з чудернацьких рифів. Наближається ніч.
– Потрібно комусь залишитися насторожі, адже достеменно невідомо чи з настанням темряви не загрожуватиме ще якась небезпека. – Висловив думку Торі.
– Я теж за! І хочу заступити на вахту першим. – Любомир впрягається розпочати сторожування. Присутні погодилися.
Вибудували послідовність чергування. Потім похарчувалися, хто чим може, і у невеликій рифовій печері вмостилися відпочивати, а недорусал заступив на вахту, примостився неподалік на камені.
Уже через годину після початку вартування до хлопця підійшла Ліза, запитує:
– Ну що? Як ти? – чує із-за спини. Дівча обіймає коханого ззаду. Притуляється головою до його величної дужої спини. Юнак у відповідь ніжно бере її за маленькі рученята, що обвивають його груди.
Любчик обернувся та обіймає кохану. Запанувала тиша хвилин на п’ять.
– Тобі не спиться? Все буде добре, обіцяю! – притулив Лізу до себе так, ніби своїми словами та обіймами вказує, що захистить від усіх негараздів на світі. Щоб засвідчити наміри, поцілував у вуста.
Дівчина відповідає взаємністю. У холодній водиці тіло недорусалів палає від кохання. Поцілунок заполонив собою місце та час. М’які губи торкаються один одного, обпікаючи та випромінюючи тепло почуттів. Хлопець витончено пестить дівочу статуру, обвиває своїми мужніми руками тіло коханої. А вона, як билиночка, притискається до нього, свого захисника, щоб поглинути відчуття безпечності та віддатися волі єства.
Тіло зливається в єдине ціле. Відчувають, як кров розтікається по всіх просторах венозної системи, наповнюючи тіла пристрастю. Серце вистрибує із грудей, в надії покинути своїх власників. Перше почуття близькості виплескує величезну силу адреналіну. Від фізичного та духовного кохання втрачають розум та пильність. Так, ніби поглинули один одного.
Врешті, коли почуття потомилися, отримавши неабияку насолоду та самовдоволення. Ці двоє мовчки лежать на холодному камені та розмірковують, мабуть, кожен про своє. Розуміють, що тепер вони належать один одному повноцінно, тому несуть відповідальність за збереження почуттів.
Якісь слова чуються вдалині. Любомир насторожено вслухається в тишу.
– Та це ж наші Торі та Ейла. – Ліза розвіює нехороші думки.
– Так, точно. Прийшов час здавати вахту черепахам. – Хлопчак згадав, що насправді мав тут робити.
– Ми вже прибули. Будемо на варті вдвох. Так спокійніше. – Біла черепаха Ейла мовила про всяк випадок.
– А вам час відпочивати. Набирайтеся сили, друзі! – доповнив думку Торі.
– Ви праві. Ми втомилися. Уже майже ранок. – Любчик після цих слів взяв Лізу за руку – і вони покинули місце сторожування. Сховалися від усього світу в невеличкій рифовій печері. Поснули...