18.

18.

– Далі пророцтво нас веде до досить таки незвичного місця: до парку “Зелене озеро”*, що зникає під водою, якщо вірити сучасним подіям, то він розташований в Австрії. Це дуже красиве місце, адже боги змогли домовитися. На честь домовленості миру Повелитель суші ділиться такою красою зі світом води.

*Парк “Зелене озеро”, так люди його прозвали за незвичний колір води під час обітання на глибині, зникає під рідиною на три-чотири тижні, даючи можливість насолодитися краєвидами й істотами, які живуть у цій речовині. На весні, коли сонечко ніжить промінням засніжені гори, сніг тане, а вода заповнює парк, що розташований у низовині. Тому й відбувається така чудасія. Там з’являються багато чудернацьких та незвичних істот, їм не стає перешкодою короткотривалість володінню богові води.

Звичайно, таким чином, ми втручаємося у води бога Енкі, але заради благої мети маємо це вчинити. Думаю, що він не буде проти нашого короткочасного перебування тут, адже і йому набридли Посейдонові вибрики з суворими законами. Це милосердний бог, але мудрий. Він завжди чинить справедливо та знаходить вихід з будь-яких не легких обставин. Тому, якщо буде богосклонним, то жодна небезпека не потривожить, – черепаха на ім’я Торі, розповідає оповідки, про які говорила бабуся-альбінос.
У цьому куточку світу ростуть рідкісні рослини. Ось саме одну з них наші непрохані гості мають дістати.
Насилу, Ліза з Любомиром прибули до місця призначення. Втомлені, але задоволені, що без небезпек дісталися до дивовижного парку під водою. На щастя, на вулиці панує весна і ця пам’ятка природи належить світу води. Тепер, коли потрапили у ці простори, розуміють, чому це дійство має назву “Зелене озеро”, неначе у лазурну лагуну занурилися. Сонячне проміння наповнює барвами увесь світ. Таке поєднання є зачаровуючим. Наповнює відчуття того, що зливаєшся з рослинами та водою в єдине ціле. Мабуть, наймрійливіше місце на планеті!
– Такої краси я не бачила, мабуть, цілу вічність! – причаровано мовила красуня, роздивляючись все довкола, замість того, щоб розшукувати потрібну рослину. У такому середовищі справи стають неважливими.
Для мандрівників світи відкриваються по-новому. Розуміють, що чимало ще не бачили у свому житті. І все ж таки добре, що вони потрапили у цю халепу. Бо тільки зараз приходить розуміння, скільки втрачають, сидячи на одному місці та нудьгуючи через свою неосвіченість, байдужість та лінь.
Лавочки милують та захоплюють незвичністю, так, ніби самі просять, щоб Любчик та Ліза залишилися на них, хоч на якусь соту частинку доби. Адже їхню самотність може скрасити тільки закохана пара. Стежинки, неначе благають: “Пройдіть по нас і ви не пошкодуєте!” Й справді, якби іти по них, то, напевно, вони залюбки проведуть по пам’ятних місцях цієї місцини. Пливучи, відчуваєш шурхіт зеленої трави, яка, нібито розмовляє з хвилями про щось своє. Мабуть, проситься на бесіду до вітру. А квіти вказують на неоціненне задзеркалля, якого більшість і не помітить в умовах суші. Усе це наповнюють незвичні риби, які є доповненням до рослинного світу. Такий собі еквівалент прекрасного.
Так, як око милує краса. Нахлинула меланхолія. Нестерпно хочеться додому. Пригадали свої гуляння у парку, веселі та безтурботні забавки. Життя молоді, зазвичай, насичене безвідповідальністю, принаймні цих двох. Шкодують за пройдешнім часом.
Залишили черепах-провідників на початку парку, а самі направилися на пошуки квітки.
– Все, моя хороша! Не потрібно сумувати. Ми обов’язково виберемося звідси! Обіцяю тобі, обіцяю! – обійняв засмучену напіврусалку.
Відповіла взаємністю. Для Лізи важливо почути такі слова підтримки. На цьому й закінчилися меланхолійні емоції, адже час не чекає.
– Ось, дивись ця? – запитує хлопець, який у рослинності не розуміється.
– Ні, нам потрібна квітка маленька. Вона має назву Білотка альпійська. Можливо, розділімось, так швидше буде? – запитала дівчина, прагнучи якомога скоріше відшукати потрібну рослинку.
– Ні, я проти. Ми ж знаємо, яка небезпека може чекати тут. Та ще й на одинці. Ти що? Я не погоджуюся! Боюся тебе втратити та й за себе лячно, – хлопець не оцінив прагнень коханої. Навіть образився трішки за необдуману пропозицію.
Дівчина погодилася на таке заперечення, адже досвід у них уже є і він не дуже приємний. А ще ці істоти, а точніше, акули на дні парку не піддають довіри. Хоч, кажуть, що вони першими не нападають, але перестрахований – це значить захищений.
– Дивно, що ці рибини запливли навіть до цього короткотривалого озера. – Любомир спантеличений побаченим.
– А що ж це за флора? – здивовано запитує Ліза.
– А це, моя дорогенька, прісноводні акули, – роз’яснює хлопець.
– Акули? – дівчина дивується, що ці істоти можуть жити у прісноводі.
– Так, саме вони. Я не сподівався познайомитися з цими істотами саме тут. Це хижаки ще ті. Розумію, що може й у цьому озері потрібно чистити водойму від хворих чи слабких рибок, адже у природі виживає найсильніший. А великі м’ясоїдні істоти є санітарами певної місцевості. Своєрідний баланс у світі природи.
– Вони на нас не нападуть? – перелякано цікавиться дівча.
– Сподіваюся, що ні, але потрібно бути обережними. Та в будь-якому випадку триматися разом. Акули, зазвичай, не атакують першими, окрім окремих видів. Ну, наприклад, біла акула до нього належить, вона несе в собі справжню небезпеку.
– Спробуймо обминути їх так, щоб не бути поміченими. – Ліза подала ідею.
– Ти права. Безпека понад усе. Тільки які ж вони все-таки прекрасні ці прісноводні красуні. Широка голова, маленькі очі, коротке рильце, ніздрі обкантовують складочки. А ростуть від сімдесяти семи сантиметрів до трьох метрів. Дивлячись на цих, можна сказати, що це досить таки молоді риби, адже не сягають навіть півтора метра. Мабуть, випадково забрели до “Зеленого озера” через юний вік. Який же у них сірий колір. Захоплююся цими істотами. Так би й хотів поплавати з ними, попестити кожну. – Замріявся у розповіді Любомир.
– Так, звичайно, обожнюєш цих тваринок, але експериментувати не потрібно. – Ліза намагається утамувати бажання хлопця подружитися із сімома акулами, позаяк це дурнувата вигадка.
– Та я зрозумів! Жартую! – посміхається юнак. – А ти повірила! – обійняв дівчину за плечі. – Не хвилюйся, я не настільки екстремал. Та й здалеку не можу достеменно визначити їх вид, бо цих хижаків може бути від шести різновидів і у кожних свій темперамент, а я ж не відаю, хто є ким.
– Ну все, досить мене лякати! Пливімо на пошуки потрібної рослини! – недорусалка сердиться на витівки коханого.
– То що ж ми шукаємо? Яка це красуня? – Любомир не може зрозуміти, яку саме рослину їм потрібно, адже у цьому “Зеленому озері” росте чимало квітів.
– Коли віднайдемо, то все зрозумієш, – Ліза тримає інтригу.
Ще, мабуть, добру годину блукали у пошуках чудасії. Одночасно роздивляються кожен клаптик дивовижної підводної площини.
– Якою на вигляд вона має бути? Щоб я знав хоч, що шукаю? – хлопець хвилюється через довгу мандрівку.
– Вони білого кольору та ростуть по декілька штук. Я впевнена, що ти частенько про ці квіти чув. Пелюсточки гостренькі і так, ніби складені із трьох рослинок одночасно – це цвіт такий, а серединка жовтенька, – дівчина описує рослину, яку потрібно здобути.
– Гаразд! Пливімо! – незадоволено промовив юнак.
– Ось, знайшла! – радісно вказує пальцем в той бік, де ростуть дрібненькі рослинки.
Ліза підпливла до квітів та, простягнувши руку, обережно зірвала три штучки. Заворожено розглядає рослинки: “Ось, нарешті, мої хороші, я віднайшла вас! Ось і познайомилися!” – роздумує мовчки. – Любчику, коханий, дай, будь ласка, рюкзак.
Хлопець зняв з плеча сумку та подає дівчаті.
– Це Білотка альпійська. Скажи красива? – юнка ще й досі на свої хвилі.
– Так, цікава рослинність, – підтакнув хлопець.
Ліза обережно поставила рослинки до рюкзака, в найменшу кишеньку, щоб не зам’ялися. Ще протягом всієї дороги повернення до черепах-альбіносів, розповідає про походження цієї фауни: – А ти знаєш, на вигляд її порівнюють зі сріблястою багатопроменевою зіркою. Ще Білотка альпійська* носить назву, про яку ти, мабуть, чув не одноразово – це “едельвейс”. – Дівча радісно розповідає про свої ботанічні знання щодо рослини.