17.

17.

І ось, нарешті, допливли до незвичного Підводного лісу.
– Ці красоти у давні часи належали світові суші, тобто людському життю. Але за певні сварки та невиконані домовленості із богом суші наш Повелитель відібрав собі це дивовижне царство. Таку красу не часто побачиш. Дерева тут збереглися у цілості тільки через те, що довгий проміжок часу були змішані із землею, тобто це місце стало болотом. Все володарі ніяк не могли дійти згоди, кому ж має належати місцина? – під час перепочинку, уже перед самим дивовижним чудом природи, розповідає черепаха на ім’я Ейла.
Любомир та Ліза здивовано слухають незвичну історію. Цікаво почути, що у нашому світі є й такі незвідані місцини. Дівчина не втерпіла, щоб не запитала про завершення боротьби богів між собою. Захопливість оповіді полягає не в тому, щоб почути початок, а в тому, щоб зрозуміти її кінець.
– Хто ж виграв цей... А-а-а, я уже зрозуміла! Якщо ліс зараз під водою, то залишився у володарюванні морського царя Посейдона! Я права у здогадках чи не так? – радіє висловленим у голос домислам дівча.
– Так, ти права. Ліс залишився серед нас. Володар води налетів тайфуном і очистив його від болота. Ось так у нашому світі з’явилася ще одна чудернацька територія. – Торі доповнив оповідь сестри.
– Я зрозумів, що це за історія. У дві тисячі четвертому році був тайфун, який поховав під собою ліс у США. Я про це бачив у новинах. Навіть фільм документальний знято про таку знахідку. – Втрутився в розмову Любомир. – Але ми не для цього сюди припливла, тому берімо, мерщій, кору з дерева та якнайшвидше пливімо далі.
Присутні погодилися з думкою Любчика. Ринули до найбільшого кипарисового дерева, щоб взяти декілька частинок чудодійного темно-коричневого твердого зовнішнього шару дерева.
Підпливли до потрібної рослини, юнак відломив величенький шмат деревини та вклав до рюкзака, якого знайшов у підводному світі. Ще одна людська річ, що забруднює Океанію. На щастя, цього разу, дійсно, знадобиться, а не просто зігниє у воді.
Уже планували залишати це місце та рухатися долі, як Лізка попрохала ще хоча б декілька хвилин для того, щоб краще роздивитися флору та фауну цього незвичного місця.
– Ось, дивися, тут просто незліченна кількість рідкісних водоростей. Це ж, наприклад, Кодіум черв’якуватий він належить до виду зелених водоростей, а це Філофора псевдорогата належить до виду червоних і є вимирущою, – підпливає дівчина то до одної рослини, то до іншої. – А там я ще бачу Кладостефус кільчастий і неподалік від нього Хора Брауна теж цікаві біологічні відомості мають. – Захоплено розглядає кожну рослинку, а друзі роздивляються Лізу, адже ніхто з них не знав про таку обізнаність юнки.
Тільки встигли ці двоє взяти дорогоцінну для них річ і дівчатко ще декілька хвилин помилувалося красотами рослин, як на них уже чекала небезпека. Медальйон засвітився яскраво-червоним кольором, а потім згас. Це віщує загрозу, але у пошуках кори з кипарисового дерева та збудженості від побаченого – не особливо звертаєш увагу на перестороги. Волею-неволею, але вони своїми розмовами розбудили Морську змію, яка уляглася на саме дно та мирно обітала аж допоки її обітувану не відвідали непрохані гості.
– Що вам потрібно? С-с-с! – просичала хрипким химерним тоном, доганяючи жертву.
– Тікай! Пливи мерщій! – закричала Ліза з переляку.
– Обід сам приплив до мене! С-с-с! Пливи скільки хочеш, але не втечеш! – кинулася наздоганяти.
Черепахи пливуть настільки швидко, що й не скажеш, що ці істоти повільні. У воді вони просто майстри своєї справи. Й справді, як би швидко не долали підводні простори, а втекти від морської гадини майже неможливо, тому рішення потрібно приймати якнайшвидше. При нагоді, коли хоч трішки відірвалися від погоні все ж примудрилися сховатися у стеблах рослин Макроцистису, які досягають довжини у понад сорока п’яти метрів і належать до багаторічних бурих водоростів. Це було досить таки не легко зробити, враховуючи те, що їхні провідники білого кольору. Але якщо хочеш жити, то й мертвим прикинешся, а не тільки заховаєшся у неможливому місці.
– Де, де ж вони поділися? Невже мене обдурили? Цього не може бути! С-с-с! – знервовано шукає здобич. Сновигаючи від одного дерева до іншого, продовжує нервову розмову: – Так-так-так, с-с-с, це ще не кінець! – погрожує у безвість, розуміє, що далеко подітися вони не могли. Ще трохи понишпорила навколо своєї оселі й, врешті, подалася у невідомому напрямку. Мабуть, щоб відновити сили, адже не легко сімнадцятиметровій істоті сновигати поміж рослинністю.
Ще трохи посидівши в засаді, друзі-черепахи Торі та Ейла і разом з Лізою і Любомиром все ж наважилися висунути свої носи зі схованки.
– Усе чисто! – сказав хлопець своїм супутникам.
– Пливімо мерщій звідси, допоки ця потвора не повернулася та не з’їла нас. – Продовжила думку дівчина.
Але не так усе просто. Бо морська хижачка не була б нею, якби так легко здавалася. Давно уже з голоду вмерла б. Як виявляється, вона зачаїлася й очікувала на своїх мандрівників. Голод навчає полювати підступно. Змія кинулася наздоганяти здобич відразу після того, як вини виплили із засідки. На щастя, черепахи добре знають, що їхня пожирательниця не настільки проста пані, щоб здаватися без бою. І тому якомога швидше прямують до поверхні води, несучи на своїх плечах недорусалів.
– О ні! Воно нас зараз схопить! Ми не втигнемо! – панікує Ліза, вп’явшись якнайсильніше дрібними пальчиками рук у панцир Ейли.
– Так, молодці, мої хороші, ще трішки! – Любко намагається підбадьорити черепах-альбіносів і собі не впадати у відчай.
І врешті, коли були майже на межі між світом води та суші ця потвора відступила і, лише метельнувши хвостом, подалася назад у свої глибини. Подорожувальники зітхнули з полегшенням. Гормон адреналіну добрів вершини, серця хочуть вистрибнути з грудей, емоції перемоги грають нестримними вогниками. Все обійшлося. Обрані знову у виграші: і кору з кипарисового дерева здобули, і від морської змії втекли, і побачили величезну кількість невідомої раніше флори та фауни – усе це спромоглися зробити всього за годиноньку.
Коли небезпека була далеко позаду, мандрівники наважилися зупинитися на перепочинок. Під час перекусу розмова пішла у річище обговорення минулих екстремальних подій, хоч розпочиналася із непримітної теми харчування.
– Уже звикли до тутешньої їжі. Тому при поверненні додому можна спокійно пробувати себе у вегетаріанстві. – Юнак пожартував, щоб хоч якось розрідити напругу.
– А чому вона нас не з’їла? Це ж не тому, що не наздогнала, правда? – наважилася запитати Ліза, ніби у простір.
– Ти права, вона нас легко могла зловити аби не одна дивна штука, – одна з черепах намагається пояснити закони природи.
– Яка ще штукенція? – зацікавився сказаним хлопець.
– Та така, що нам бабуся колись розповідала, що Морські змії* бояться світла та безпосередньо сонячного проміння, тому ми й намагалися провести вас до поверхні води якомога швидше. Вона злякалася саме цього, через те й відступила. Світло для цієї істоти є вбивчою справою. Дуже дивно, що вона нас не спіймала. Хоча, може, вона не угледіла. Люди чимало підводних істот навіть не можуть вимислити, а вони ж то існують насправді. Ось така природна істинність хижака, який щойно намагався нами поласувати.