16.

16.

Прокинулись ранесенько, ще коли сонце не встигло визирнути із-за хмар. Нинішній день вкотре розпочинається з роздумів.
– Ну, і куди нам далі? – розгублено запитав Любомир.
– Я не знаю, не знаю! – з таким самим розпачем мовила Ліза. Паніка переповнює розум, а тіло не дає ніякої відповіді. Ніби завмерли між світами, думки відмовляються вести у потрібному напрямку.
Час бере своє. Холоднокровність та байдужість у блідому відбитті облич вказує на те, що перетворення достеменне на холодних недорусалок набирає свої оберти. Тому, цим двом, й справді, потрібно поспішити зі досягненням цілей визволення зі світу води, оскільки розпочинаються уже не зворотні процеси у психіці та відчуттях.
Врешті, наважилися покинути вчорашній прихисток, щоб шукати далі з моря погоди. На місці сидіти теж не варіант.
Відпливли від печери лише, мабуть, з кілометрів зо два, і уже, було, проминули дві велетенські скелі, як почули неочікуваний оклик.
– О, то це ви? Мої дорогенькі! – пролунав незвично-старечий голос. Дельфін-талісман на грудях Лізи засяяв світло-блакитним кольором, вказуючи на безпечність ситуації.
Подорожувальники озирнулися перелякано, адже не думали, що окрім них тут ще хтось є. Давненько не зустрічали на свому шляху морських жителів та ще й таких, що не мають намірів їх з’їсти. А тут ще й до них озвалися. Не очікували, що осмілиться хтось розмовляти. Та й небезпека чатує навкруги. Дивно від того, що хоч хтось набрався сміливості промовити словечко, адже чужинців не люблять ніде і, за звичкою, намагаються триматися на віддалі. А особливо у світі, де панує відчай та страх і, на додачу, жорсткі правили законів. Позаяк боязнь стати ув’язненим, лише через безглузді розмови, не всиляє приємні враження. Диктатура процвітає у володіннях Посейдона, тому будь-яка непокора прирівнюється до злочину. Але цього разу все було далеко не так, як мало бути.
Недорусали побачили старезну, як світ, черепаху. Несподівано, що такі ще існують, бо в людському світі їх давно вважають вимерлим видом або майже вигаданим. А тут така незвична істота.
– Та це ж черепаха-альбінос! – вигукнув від несподіванки Любомир.
– Так, це я! Власною персоною! Що думали, таких не існує? – хихоче старечим сміхом. – Ми, черепахи, є одними з найдавніших рептилій на планеті. І світ Океанії не виняток з правил.
– Але як? Як ви спромоглися дожити до такого віку? У людському світі такого виду, фактично, немає. Вчені говорять про те, що ви, альбіноси, народжуєтеся від зелених черепах, але лише одне біле маля на сотні тисяч. І то не є достеменним. Тому ж не розумію, як ви дожили до такого старечого віку, якщо, в загальному, черепаха живе сто років, іноді, звичайно, є такі особистості, що існують і до двісті п’ятдесяти, але, в більшості випадків – це не так. – Хлопак із захопленням розповідає факт із життя плазуна.
– Ти премудрий, хлопче, й чимало, знаєш правдивого про нас. Але не забувай, що наші світи – це різні проміжки буття. Що ви, люди, давно винищили, тут має шанс на повноцінне життя. Мені уже майже п’ятсот років. Ще планую прожити декілька сотень. Підводний світ – це найкраще місце для таких як я. Багато моїх родичів живуть у глибинах океану тільки у молодечі роки, харчуючись морськими тваринами та медузами, а потім мігрують до берегів водоймища і переходять поступово на їжу з рослин. – Розповідає черепаха про своє походження, пригощаючи обраних водоростями та втілюючи в собі образ спокійності й доброзичливості.
– То чому ж Ви не змінили місця проживання? – Ліза втрутилася у розмову, перервавши зворушливу оповідь господині-бабусі.
– Але я не така як інші, бо відмовилася від сухопутного існування. Хоча ще є трохи таких як я. Звичайно, інстинкти частенько вказують кожному з нас на призначення в цьому бутті, однак я вирішила залишитися тут, і ні краплинки не шкодую про свій вибір. Тому всіх, кого бачать люди – це ті сміливчики, які зробили вибір безцеремонно змінити спосіб існування. Багатьох давно знищили ваші.
– Погоджуюся з Вами. У нашому світі зелених черепах називають “суповими”. Ну, назва говорити сама за себе. – Любомир доповнив неприємні свідчення.
– Отже, поговорім про хороше! – дівчина намагається відвернути від осоружного. – Яка у Вас вага та розмір, перепрошую, за незручне запитання? Я просто ніколи не бачила ще таких велетенських істот.
Біла черепаха захихотіла. Давненько ніхто не розпитував про деталі з її фізіології. Приємно, що молоду людину зацікавило саме це.
– Так, чимало я важу, чимало. Не знаю, мабуть, по-вашому, приблизно п’ятсот кілограм. Не можу себе оцінити. – Роздумливо говорить старенька.
– Ви маєте рацію. Приблизно це Ваша вага зараз, а довжина два метри. Ви велика та мудра пані. А ще наші дослідники довели, що у вашому організмі є аж сорок три гени, які й допомагають жити багато років. – Любчик розповідає про незвідане. – Ваш вид, тобто зелених черепах, особисто Ви належите до них, але маєте інший окрас. Мешкаєте у субтропічних та тропічних регіонах Атлантичного і Тихого океанів.
– Довжина та вага рятує від хижаків. Хоча уже скільки пережила на свому шляху, що мені не загрожує, мабуть, нічого. Принаймні не боюся нічого. Пройшли ті роки, коли потрібно було остерігатися. Ні де правди діти, ми полюбляємо тепло. – Впевнена у своїх словах плазун.
– Черепахи позитивно впливають на екосистему всіх світів: прісноводних та морських осередків, боліт і навіть пустелі. Ось таку цінність ви несете для цілої планети. Дякую, бабусю, черепахо-альбінос! Ви неперевершені! – юнак підбадьорює стареньку в необхідності її існування та доводив факти значущості на планеті.
– До речі, пробачте, але ми не розповіли про себе, а уже чимало часу бесідуємо про різні речі, – юнка вирішила зняти напругу і таким чином познайомитися. – Я Ліза, а це мій друг Любомир. Нас називають обраними.
– Я знаю, мої дорогенькі, хто ви такі, – спокійненько відповіла старенька.
Перш ніж ці двоє мандрівників опам’яталися від того, що вона знає все наперед і не потрібно розповідати про те, як втрапили в цю халепу, черепаха промовила:
– Я здивована, що ви хлопець та дівчина – це все-таки правда. А я ж казала, що настане час і обрані врятують нас від того морського хаосу, бо щось Володар загрався у суворість зобов’язань так, що й забув про народ. Правитель ніколи не має ставити власні амбіції вище жителів його територій, а Посейдон так забажав насолити Тесею та людській дівчині, що геть загубив ключі від розуму. Дуже добре, що ви прибули у світ Океанії. Тепер у нас є можливість змінити теперішнє заради майбутнього наших нащадків. От настав цей час... Я рада за підводне небесся. – Вона так повільно говорить, що відразу і не зрозуміло, що ця багатолітня істота має на увазі. Белькоче, не зважаючи на гостей. Чомусь впевнена в тому, що Любомир та Ліза є саме тими, про кого йде мова.
Недорусали переглянулися, адже не розуміють, що розказує старенька.
– Які ми обрані! Уже не має сили! Просто захотіли, мабуть, плигнути вище своїх голів, але розуміємо, що нічого не вийде. Адже уже зараз все не клеїться. – Розгублено, майже розпхикалася дівчина. Потім додала: – Ми попросту уяви не маємо, що ж робити далі? Заплуталися у нісенітницях приреченості.
– Головне, діти, не опускати руки, а там, якось воно та буде. – Із впевненістю підбадьорює “бабця”. Зрозуміла, що не потрібно навалювати переживаннями їх зараз, бо так і до втрати можливості поборотися з обставинами недалеко. – Моє ім’я Доріада. Я давно мешкаю на цьому світі й добре пам’ятаю, як це невігластво розпочиналося. Ще пророцтво моєї матері мало місце сучасним подіям.
– То, можливо, ви знаєте, куди тримати шлях далі? – спонтанно бовкнув Любко, додав, подумавши, що все ж сказав не в тему: – Ой, пробачте, я сказав, не думаючи, адже звідки Вам знати, що робити нам. Оце придумав. Не хочу Вас втягувати у наші проблеми. Самі виберемося. Не вперше.
– Сину-сину, я знаю чимало. Ви уже набрали цілющого болота та солі чи ще плануєте це зробити? Час не стоїть на місці. Живності з Мертвого моря швидко втрачають здатність зцілювати, тому потрібно поквапитися, щоб зроблене не було даремним. – Доріада змінила річище розмови.
Парочка кивнула на знак згоди одноголосно.
– То, як говориться в пророцтві, вам потрібно тепер пливти у Підводний ліс, по-вашому десь у США. Та взяти там цілющу кору з дерева кипарисового. Тим рослинам більше, ніж шістдесят тисяч років, тому у нашому світі вони мають не абияке значення. Потім вирушайте до Парку під водою і віднайдіть квітку Білотку альпійську, але пливіть якомога швидше, допоки ще є час. Допоможе вам талісман-дельфін. Це добре, що знайшли спільну мову з чаклункою і вона нагородила таким дарунком. Навіть трішки дивно, адже великою щедрістю цю пані боги не наділили. Та й чимало не доброго розповідають про Моргану. Але що вдіяти, можливо, не від найкращого існування стала такою нестерпною. Ніхто достеменно не знає, як давно відьмою володіє лиха сила.
– Так, на собі відчули не благородність пані Моргани, хоч з нами вона була не занадто суворою і навіть материнську турботу запримітили у поведінці. Думаю, що не все втрачено, колись хороша сторона єства здолає ненависть у її серці. – Дівчина роздумує вголос, доповнюючи слова старенької альбіноски.
– Але ж у нас немає можливості швидко долати відстані, адже допомоги чекати ні звідки, а самі плаваємо ще не так вправно, як досвідчені русали. – Юнак повернувся до важливішої справи, ніж чаклунство.
– Ех, діти-діти, головне, щоб завжди було бажання, а тоді й можливості знайдуться. – Підбадорює пані Доріада.
– То, як же подолати таку велику відстань підводного світу? І Ви, що не знаєте, що нас розшукують? – Любчика уже дратують пусті балачки, які тільки сповільнюють їх.
– Ось про це якраз я й знаю, тому і тут. Набридло снувати у такому світі. Я як тільки дізналася про вас, уже насмілилася допомогти, ризикуючи багато чим. – Черепаха намагається заспокоїти хлопчака та пояснити, що її розповіді – це не пусті балачки.
Любомир трохи вгамувався і скорився обставинам. Бо не завжди їх зустрічають з такою гостинність, тому здивовані доброзичливості вимушені забаритися ще на трохи. Господиня пристанища продовжила розмову.
– Я вже стара, тому мені не до снаги допомогти у подоланні величезного шляху. Але мої онуки з радістю це зроблять. Позаяк кожному потрібне щасливе майбутнє. Та й це одна з можливостей: побачити світ у всій його красі, а не тільки за моїми оповідками.